Тільки так можна пояснити, чому після кожного попадання Ян скрикував до того пронизливо, що якби той скрик він формував трохи свідоміше й цілеспрямованіше, то він, як і мій крик, фатальний для шибок, набув би властивости алмазного склоріза. Але Ян скрикував хоч і пристрасно, проте без будь-якого плану й кінець кінцем домігся лише того, що Кобияла перемістив ближче до нас своє кістляве, покалічене комендантське тіло, підвів змарніле пташине обличчя з очима без вій і обвів товаришів у біді сірими, водявими зіницями. Він потермосив Яна, і той знов заскиглив. Тоді Кобиєла розстебнув на Янові сорочку, поквапно обмацав плече, шукаючи рану, — я ледве стримався, щоб не засміятись, — але жодних слідів поранення не виявив, перекинув Яна на спину, схопив за нижню щелепу, смиконув її так, що в ній щось аж хруснуло, змусив сині сімейні очі Бронських витримати спалахи водяво-сірих кобиєльських вогнів, матюкнув Яна по-польському, бризнути слиною в його обличчя, і нарешті перекинув йому гвинтівку, яка доти лежала перед спеціально влаштованою бійницею, — лежала марно, бо ніхто навіть не зняв її із запобіжника. Приклад лунко вдарив Янові в ліве коліно. Різкий і — після стількох душевних мук — перший фізичний біль, схоже, пішов Янові на користь, бо він схопив гвинтівку, спочатку нібито аж злякався, коли відчув у долонях — і ту ж мить у крові — її залізний холод, але, підбадьорений прокльонами й водночас умовляннями Кобиєли, підповз до своєї бійниці.
Мій гаданий батько мав таке виразне й, завдяки своїй гнучкій, бурхливій фантазії, таке реалістичне уявлення про війну, що триматися хоробро, як це роблять люди з уявою убогішою, йому було дуже важко, ба навіть неможливо. Тож, навіть не окинувши поглядом крізь відведену йому бійницю поле обстрілу й не намагаючись знайти яку-небудь годящу ціль, Ян відвів гвинтівку навкоси якомога далі від себе й почав швидко й наослід смалити кудись понад дахами будинків на Гевеліусплац, поки висмалив весь магазин, а тоді знов, уже з порожніми руками, забився за мішки з піском. Своїм поглядом, яким Ян позирав з тієї схованки на коменданта, благаючи пощади, він нагадував школяра, що не виконав домашнього завдання й тепер, визнаючи провину, знічено надуває губки. Кобиєла кілька разів клацнув зубами, потім гучно, ніби аж нестримно, зареготав, а тоді різко й загрозливо урвав сміх, разів три-чотири копнув Яна (власне, свого начальника, адже той був секретар пошти) — в гомілку, заніс свого безформного, зашнурованого ортопедичного черевика знов, щоб штурханути Яна ще й під бік, але цієї миті кулемет перелічив ще вцілілі горішні шибки й кілька разів колупнув стелю в дитячій кімнаті, і комендант опустив ногу, кинувся до своєї бійниці і заходився невдоволено й гарячково, немовби хотів надолужити змарнований на Яна час, раз по раз стріляти, збільшуючи в такий спосіб витрати набоїв у Другій світовій війні.
Невже комендант мене не помітив? Цей чоловік, зазвичай досить суворий і неприступний — так тримаються лише інваліди війни, бажаючи від усіх певною і немалою мірою дистанціюватись, — лишив мене в цьому відкритому всім протягам закутку, де повітря насичене запахом свинцю. Може, Кабиєла просто подумав собі: це кімната дитяча, тож нехай Оскар сидить тут і, коли вщухає бій, навіть грається?
Вже й не знаю, скільки ми так пролежали: я — між Яном і стіною ліворуч, обидва ми — за мішками з піском, Кобиєла — зі своєю гвинтівкою, з якої стріляв за двох. Годині о десятій стрілянина вщухла. Стало так тихо, що чути було, як гудуть мухи, лунають голоси й команди на Гевеліусплац, а час від часу я навіть вирізняв глухий, розкотистий гуркіт лінкорів у гавані. Ясний вересневий день, іноді набіжить хмарка, сонце взяло пензлика й укриває природу старим золотом, усе таке тонесеньке-тонесеньке, чутливе й водночас приглухувате. Ще кілька днів, і мені виповниться п'ятнядцять. І, як і щороку у вересні, я бажав собі на день народження бляшаного барабана — бляшаного барабана, й не менше; думки мої відмовлялися від усіх скарбів світу, вони неухильно поверталися тільки до барабана з біло-червоної лакованої бляхи.
Ян не ворушився. Кобиєла сопів так рівно, що Оскарові вже здалося, ніби той, скориставшися з цієї коротенької перерви в стрілянині, задрімав, адже всім, навіть героям, час від часу потрібно трохи поспати й відновити сили. Тільки я спати й не думав, я невблаганно прагнув, як тільки можна прагнути в моєму віці, бляшаного барабана. Не через те, що саме тепер, серед дедалі глибшої тиші й уже майже завмерлого гудіння стомленої за літо мухи мені знову сплив на думку барабан юного Начальника. Ні, того барабана Оскар не спускав з ока навіть під час бою, коли довкола гуркали снаряди й лунали постріли. Але тепер мені траплялася нагода, проґавити яку я й у гадці не припускав.
Оскар неквапно підвівся й тихенько, намагаючись не наступати на бите скло, однак упевнено рушив до дерев'яного стелажа з іграшками. Подумки він уже поставив на дитячий стільчик коробку з кубиками й звів таку собі підставку, досить високу й воднораз досить надійну, щоб зробити Оскара власником новісінького барабана. Але цієї миті Кобиєлин голос, а вслід за ним і суха комендантова рука спинили мене. Я розпачливо показав на барабан, що лежав осьдечки, зовсім поруч. Кобиєла смикнув мене назад. Я обіруч потягся до бляшанки. Інвалід на мить замислився, вже хотів був сягнути рукою нагору й ощасливити мене, та раптом тишу в дитячій кімнаті розітнула кулеметна черга, а перед порталом забухкали протитанкові снаряди. Кобиєла відкинув мене в куток до Яна Бронського, сам знов метнувся до гвинтівки й уже встиг двічі її перезарядити, а я все ще не відривав погляду від бляшаного барабана.
І ось Оскар лежав, а Ян Бронський, мій любий синьоокий дядько навіть носа свого не підвів, коли ота пташина пика, отой клишоногий з водявими очима без вій уже перед самісінькою моєю заповітною метою відкинув мене вбік, у цей куток за мішками з піском. О ні, Оскар сльози не пустив! У мені закипала лють. У мені швидко плодилися жирні, синювато-білі безокі черв'ячки, шукаючи поживну падлину. Що мені до тієї Польщі? Та й що воно таке, Польща? Вони ж бо мають свою кавалерію! То нехай і скачуть собі! Виціловують паніям ручки й щоразу надто пізно помічають, що цмокали не стомлені жіночі пальчики, а ненаквацьоване жерло польової гаубиці. А опісля глядь — а ота незаймана з роду Крупів уже розроджується. Ось вона прицмокнула губками, відтворюючи хоч і сяк-так, а все ж досить правдоподібно звуки бою, які можна почути в щотижневих оглядах новин, а ось вона вже закидає своїми хлопавками головний вхід до пошти, готуючись зробити пролом, і вона таки зробила його, і намірилася пройти через розбиту операційну залу й пообгризати всі сходи, щоб уже ніхто не міг ні підійматися ними нагору, ні спуститися вниз. А її почету — тому, що за кулеметами, й тому, що приїхав в елегантних розвідувальних бронемашинах з намальованими на них гарненькими іменами на кшталт «Остмарк» чи «Судети», — їм усе було мало, і вони з гуркотом роз'їжджали в своїй розвідувальній броні перед поштою, туди-сюди, немовби дві допитливі юні дівчини, що навідалися оглянути замок, а замок іще на замку. Через це розбещені красуні, які звикли, що перед ними завжди всі двері навстіж, чимдалі втрачали терпець і раз у раз кидали погляди — сірі, мов свинець, пронизливі погляди того самого калібру — в усі приступні очам покої замку, щоб його каштелянів обсипало то холодом, то жаром і щоб вони не знаходили собі місця.
Одна з тих розвідувальних бронемашин — якщо не помиляюся, «Остмарк» — саме виїхала з Рітерґасе й знову рушила до поштамту, і цієї хвилини Ян, мій дядько, який уже досить довгенько лежав, мов неживий, вистромив у бійницю праву ногу й задер її, сподіваючись, що розвідувальна машина розвідає її й обстріляє або, може, над ним зглянеться якийсь заблуканий снаряд, чирконе йому литку чи п'яту й завдасть такої рани, яка дає змогу солдатові, надміру припадаючи на ногу, відступити.
Але довго тримати задерту ногу Янові Бронському було, мабуть, важкувато. Час від часу він мусив її опускати. Аж коли він перекинувся на спину й знов задер ногу, підтримуючи її обіруч під коліном, йому стало легше: тепер він міг довше і з більшою надією на успіх підставляти литку й п'яту під прицільний вогонь чи під заблуклі снаряди.
