Тоді що ж мене спонукає кожнісінькі три тижні звертатися до Марії з проханням, яке, коли його щоразу виконувати, призведе до небажаних наслідків: наш підвал виявиться переповненим, і не буде куди засипати на зиму картоплю?
Невідчепна ідея, яка тепер нагадує про себе чимдалі рідше і яка полягає в тому, що, може, коли-небудь один із музеїв зацікавиться моїми понівеченими інструментами, виникла в мене ще тоді, як у підвалі зібралося їх уже кілька десятків. Виходить, причину моєї пристрасти до колекціонування слід шукати не тут. Скоріше — і що глибше я замислююся, то більше в цьому переконуюсь — в основі моєї колекціоманії лежить дуже простий комплекс: настане такий день, коли бляшані барабани скінчаться, стануть дивиною, опиняться під забороною, їм загрожуватиме знищення. Настане такий день, коли Оскарові доведеться ще віднести декотрі з барабанів, не надто побитих, до бляхаря, щоб той полагодив їх і допоміг мені завдяки тим залатаним ветеранам пережити жахливі безбарабанні часи.
Десь так, хоча, звісно, й іншими словами, визначають причину моєї манії збирати і лікарі в цьому лікувально-опікунському інтернаті. А фройляйн доктор Горнштетер навіть поцікавилася, який саме день можна вважати днем народження мого комплексу. І я досить однозначно назвав їй десяте листопада тридцять восьмого року: саме того дня я втратив Сиґізмунда Маркуса, який тримав склад із моїми барабанами. Коли навіть уже після смерти моєї бідолашної матусі мені стало дуже нелегко одержати вчасно новий барабан — адже візити щочетверга до Цойгауз-пасажу самі собою припинились, а Мацерат про мої інструменти дбав абияк, а Ян Бронський заходив до нас усе рідше й рідше, — то не важко уявити, наскільки безнадійнішим стало моє становище після того, як крамницю торговця іграшками розгромили, а вигляд її господаря, що сидів за прибраним письмовим столом, переконливо показав мені: жодного барабана Маркус тобі вже не подарує, Маркус уже не торгує іграшками, Маркус на віки вічні порвав ділові стосунки з фірмою, яка досі виробляла й поставляла для тебе такі гарненькі, лаковані біло-червоні барабани.
Однак тоді мені ще не хотілося вірити, що зі смертю торговця іграшками завершився й той ще досить радісний період гри — я просто вигріб собі з купи руїн, на які обернулася Маркусова крамниця, одну цілу й дві трохи погнуті на краях бляшанки, відніс ту здобич додому й гадав, що так подбав про своє майбутнє.
Ці інструменти я беріг, мов зіницю ока, барабанив рідко, тільки коли припікало аж-аж-аж, узагалі вже не брав до рук барабана пополудні й, хай і над силу, навіть за сніданком, хоч потім уже цілий день ходив сам не свій. Оскар звикав жити аскетом, він схуд, його показували докторові Голацу і його асистентці, сестрі-жалібниці Інзі, що ставала дедалі кістлявішою. Вони давали мені ліки солодкі, кислі, гіркі й узагалі позбавлені смаку, в усьому звинувачували мої залози, які, на думку доктора Голаца, своєю гіперабо гіпофункцією навперемін негативно впливали на моє здоров'я.
Щоб не ходити до Голаца, Оскар почав виявляти свій аскетизм стриманіше, поповнішав, улітку тридцять дев'ятого став приблизно тим самим трирічним Оскаром і остаточно добив останнього барабана, що лишився ще від Маркуса; так він заплатив за повернення своїх товстеньких щічок. Бляха без утаву деренчала, гуркотіла, скидала з себе білий і чорвоний лак, іржавіла й немилозвучно висіла в мене на пузі.
Просити допомоги в Мацерата не мало жодного сенсу, хоч загалом він був чоловік чуйний і навіть добрий. Після того, як померла моя бідолашна матуся, Мацерат тільки й думав, що про свої партійні справи, розважав душу на всіляких зустрічах із керівниками осередків або серед ночі, добряче випивши, гучно і довірливо розмовляв з портретами Гітлера й Бетговена в чорних рамцях, що висіли в нас у вітальні; в генія він намагався випитати про власну долю, у фюрера — про долю світу. А на тверезу голову свою долю Мацерат вбачав у тому, щоб збирати зимову допомогу.
Ох, не хочеться мені згадувати про ті неділі, коли збирали зимову допомогу. Одного з таких днів я навіть зробив марну спробу обзавестися новим барабаном. Мацерат, який від ранку до полудня збирав ту допомогу на вулиці Центральній перед кінотеатром, а також перед універсальним магазином Штернфельда, в обідню пору прийшов додому й підігрів собі й мені кенінґсберзькі фрикадельки. Після того смачного, як я й досі пам'ятаю, обіду — Мацерат, навіть овдовівши, страшенно любив кухарювати, й це виходило в нього просто чудесно — він, стомившись, ліг на канапу трохи подрімати. Скоро лиш він почав дихати так, як звичайно дихають уві сні, я взяв з піаніно до половини наповнену карнавку — вона нагадувала бляшанку з-під консервів, — сховавсь під прилавком у крамниці й почав глумитися над тією найкумеднішою з-поміж усіх карнавок. Не те що я хотів витрусити з неї кілька монет, ні. Просто в голову мені шибанула одна божевільна ідея: спробувати на тій бляшанці побарабанити. Та хоч як я по ній гамселив, хоч скільки перекладав палички з руки в руку, відповідь була щораз та сама: «Пожертвуй трохи на зимову допомогу! Ніхто не має голодувати, ніхто не має мерзнути! Пожертвуй трохи на зимову допомогу!»
За півгодини я облишив свої марні зусилля, дістав із крамничної каси п'ять гульденів, пожертвував їх на зимову допомогу й поставив збагачену в такий спосіб карнавку знов на піаніно: Мацерат, думаю, побачить її і збавить і решту неділі, брязкаючи на користь зимової допомоги.
Ця невдала спроба виявилася для мене навік цілющою. Відтоді я вже ніколи не намагався серйозно скористатися замість барабана консервною бляшанкою, відром чи тазиком, перекинутим догори дном. А коли все ж таки й пробував це зробити, то тепер намагаюся про такі безславні епізоди забути й відводжу їм у цих своїх нотатках дуже мало чи принаймні якомога менше місця. Бо консервна бляшанка — то не барабан, відро — це відро, а в тазику можна помитися самому або випрати шкарпетки. Як ніщо не може замінити мого інструмента тепер, так ніщо не могло замінити його й тоді; бляшаний барабан у білих і червоних язичках полум'я промовляє сам за себе, і йому не потрібно, щоб за нього промовляло щось інше.
Оскар лишився сам, зраджений і проданий. Як же він мав і далі ходити з личком трирічного малюка, коли йому бракувало найпотрібнішого — його барабана? Усі оті багаторічні хитрощі — як, скажімо, надзюрити часом у постіль, вечірню молитву щоразу лепетати, як мала дитина, злякатися Діда Мороза, якого насправді звали Ґреф, без угаву ставити кумедні, характерні для трирічного малюка запитання на кшталт: «А чому машини їздять на колесах?» — одне слово, до всіх отих відчайдушних зусиль, що їх очікували від мене дорослі, я мав вдаватися тепер без барабана; я вже ладен був махнути на все рукою й у відчаї тільки шукав того, хто хоч моїм батьком і не звався, однак, дуже ймовірно, спородив мене. Неподалік від Польської слободи, на Рінґштрасе, Оскар чатував на Яна Бронського.
Смерть моєї бідолашної матусі поклала край — хоч і не відразу, не різко, а поступово, проте в міру загострення політичної обстановки чимдалі остаточніше — нерідко майже дружнім взаєминам між Мацератом і дядьком (тим часом той дослужився на пошті до секретаря), попри їхні такі прекрасні спільні спогади. Коли взялися тліном тендітна душа й пишне тіло моєї матусі, то взялася тліном і дружба між двома чоловіками, які обидва відбивалися в дзеркалі тієї душі, обидва живилися її плоттю і тепер, утративши цю поживу й це опукле дзеркало, не могли знайти достатньої заміни, крім отих своїх посиденьок у товаристві чоловіків, що хоч і мали протилежні політичні погляди, однак курили той самий тютюн. Але ні Польська пошта, ні керівники осередків та їхні панібратські розмови не могли замінити вродливу і, незважаючи на подружню зраду, чулу жінку. І хоч які обережні були Мацерат і Ян (перший мав зважати на своїх покупців і на партію, другий — на поштове начальство), але протягом короткого часу між смертю моєї бідолашної матусі й загибеллю Сиґізмунда Маркуса обидва мої гадані батьки все ж таки бачились.
