Разів два-три на місяць я чув, як опівночі дядько Ян стукає кісточками пальців у вікно нашої вітальні. Мацерат відслоняв Гардину, трохи прочиняв вікно, і обидва, вкрай збентежені, так і стояли, поки той чи той нарешті знаходив рятівне слово й пропонував зіграти о такій пізній порі в скат. Вони забирали з городньої крамниці Ґрефа, а коли той не хотів — не хотів через Яна, не хотів, бо як колишній ватажок скаутів (свою групу він тим часом розпустив) мав поводитись обачно, до того ж у скат він грав поганенько й не дуже охоче, — тоді третім сідав здебільшого пекар Александер Шефлєр. Щоправда, цей теж не любив сидіти за одним столом навпроти мого дядька Яна, але досить приязне ставлення до моєї бідолашної матусі, яке перейшло, ніби у спадок, на Мацерата, а також Шефлєрова теза про те, що крамарі мають триматися гурту, змушували куцоногого пекаря поспішати на Мацератів заклик з Кляйнгамервеґ до нас, сідати до столу у вітальні, блідими, ніби поточеними червою, борошнистими пальцями тасувати карти й роздавати їх, неначе булочки голодним людям.

Ці заборонені ігри починалися здебільшого аж за північ, а завершувались о третій, коли Шефлєр мусив уже бігти до себе в пекарню, тож мені лише зрідка щастило — в нічній сорочці, якомога тихіше — вибратися з ліжечка й непомітно, до того ж без барабана прослизнути в темний куточок під столом.

Як ви досі вже встигли, либонь, завважили, під столом я ще здавна влаштував собі місцинку, з якої було дуже зручно спостерігати. Там я провадив усілякі порівняння. Одначе як же змінилося все після смерти моєї бідолашної матусі! Гай-гай, де дівся тепер той Ян Бронський, який поверх столу поводився обережно, хоч і програвав партію за партією, зате під столом роззутою, в самій шкарпетці ногою хоробро йшов на завоювання між ногами в моєї матусі. Тепер, у ці роки, під столом уже не було еротики, а про кохання годі й думати. Шість холош із різної тканини в сосонку обтягували шість більшою чи меншою мірою волохатих ніг — одні були голі, інші надавали перевагу підштанникам, — і кожна намагалася навіть випадково не торкатися решти ніг, які вище, поверх столу, ширшали, товщали — одне слово, просто переходили собі в тулуби, плечі та голови й намагалися грати в гру, яку з політичних міркувань, власне, треба було б заборонити; а втім, це не означало, що після кожної виграної чи програної партії ніхто за столом скрушно не зітхав чи не радів перемозі: Польща програла, не звертаючись по позичку, Вільне місто Данциг щойно впевнено виграло для Великого німецького райху гру з найменшими ставками…

Неважко було передбачити, що колись цим маневрам зі скатом зрештою настане кінець — як рано чи пізно настає кінець будь-яким маневрам, і вони вже в так званих реальних умовах, сказати б, на вищому рівні повторюються конкретними фактами.

На початку літа тридцять дев'ятого року з'ясувалося, що на щотижневих зустрічах осередкових керівників Мацерат знайшов собі картярів простіших, ніж польські поштові службовці та колишні ватажки скаутів. Ян Бронський хоч-не-хоч мусив тепер приставати до свого берега й завів дружбу з поштовиками, наприклад, з комендантом будівлі інвалідом Кобиєлою, в якого після служби в легендарному легіоні маршала Пілсудського одна нога була на кілька сантиметрів коротша від другої. Та попри цю кульгаву ногу, комендант із Кобиєли вийшов досить справний, до того ж він був на всі руки майстер, і я покладав великі надії на його добре серце — може, гадав собі, він полагодить мого хирлявого барабана. І лише через те, що шлях до Кобиєли пролягав через Яна Бронського, я майже щодня, десь годині о шостій вечора, навіть у пекельну серпневу спеку ставав на пост неподалік від Польської слободи й очікував Яна, що зазвичай виходив з роботи здебільшого хвилина в хвилину. Але він не виходив. Нерідко я, не замислюючись, власне, над тим, що там робить так пізно мій гаданий батько, простоював отак до сьомої чи й до пів на восьму. А він усе не виходив і не виходив. Я міг би податися, звісно, й до тітки Гедвіґ. А що, коли Ян захворів, лежить з температурою або зламав ногу, і її взяли в гіпс? Отож Оскар не сходив з місця і вдовольнявся тим, що тільки час від часу позирав на завішані Гардинами вікна в помешканні секретаря Польської пошти. Якась дивна нерішучість не давала Оскарові зайти до тітки Гедвіґ, теплий, материнський погляд коров'ячих очей якої навіював на нього журбу. До того ж він недолюблював дітей Бронських, своїх гаданих однокровних брата й сестру. Вони поводилися з ним, наче з лялькою. Їм кортіло з ним гратися, крутити його сяк і так, мов іграшку. Але хто дав право п'ятнадцятирічному Стефану, майже його одноліткові, обходитися з ним по-батьківському, зверхньо, раз у раз його повчати? А ота десятирічна Марґа з кісками й личком, схожим на гладкий місяць уповні, для неї Оскар хто — просто безвладна лялька, яку можна вдягати й роздягати, цілими годинами розчісувати, прилизувати, осмикувати й виховувати? Ну звісно, вони обоє бачили в мені аномальну дитину, хлопчика-карлика, гідного співчуття, а себе вважали здоровими-здоровісінькими й багатонадійними. Воно й не дивно, адже вони були улюбленці в бабці Коляйчек, а я, на жаль, не давав їй ані найменшого приводу зробити своїм улюбленцем і Оскара. Ще б пак, мене ж бо казочками та книжечками з картинками не візьмеш. Те, чого я сподівався тоді від своєї бабці й про що й тепер іще пишу з усіма подробицями і з насолодою, було досить однозначне й тому навряд чи можливе: коли Оскар бачив бабцю, йому хотілося за прикладом діда Коляйчека пірнути під її спідниці і, якщо пощастить, до скону віків дихати лише в її затишку.

Чого тільки я не придумував, аби лиш залізти під бабусині спідниці! Не скажу, що їй не подобалося, коли в неї там сидів Оскар. Але вона завжди вагалася й здебільшого відмовляла мені, хоч будь-кому іншому, хто бодай трохи нагадував би Коляйчека, мабуть, дала б те пристановище, тільки я, хто не мав ні статури, ні сірників напохваті, як будь-який справжній палій, мусив щоразу вигадувати троянського коня, щоб потрапити до її фортеці.

Оскар бачить сам себе, як він ганяє, мов справжній трирічний малюк, за м'ячем, помічає, як у того Оскара м'яч ненароком закочується під спідниці, потім він під отим круглим приводом і сам прослизає туди ж таки, перше ніж бабця, розгадавши його хитрість, устигає кинути м'яча назад. Коли поруч були дорослі, бабця не дозволяла мені довго засиджуватися під спідницями. Бо дорослі з неї насміхалися, частенько непристойно натякаючи на те, як вона дівувала на осінньому картоплищі, й змушували її, хоч вона зроду не була бліда, надовго заливатися рум'янцем, що їй, шістдесятирічній та ще й майже сивокосій, досить-таки личило.

Одначе, коли бабця Ана була сама — щоправда, таке траплялося не часто, після смерти моєї бідолашної матусі я бачив її дедалі рідше, а коли їй довелося покинути рундучка на Ланґфурському базарі, то, по суті, й зовсім перестав бачити, — вона терпіла мене під своїми спідницями картопляного кольору добровільніше, охочіше й довше. І, щоб потрапити туди, навіть не треба було вдаватися до якоїсь безглуздої витівки з іще безглуздішим ґумовим м'ячем. Посуваючись із барабаном підлогою, підібгавши одну ногу й відштовхуючись другою від меблів, я наближався до бабиної гори, потім, діставшись до її підніжжя, підіймав паличками те чотиришарове шатро, опинявся під ним, давав усім чотирьом завісам одночасно впасти, на хвилинку завмирав і, дихаючи всіма своїми порами, цілком віддавався різкому запаху ледь пригірклого масла, який панував під цими чотирма спідницями всякчас і незалежно від пори року. І аж тоді Оскар починав барабанити. Хто-хто, а він добре знав, що любить послухати бабця, і я вибивав паличками шум жовтневого дощу, і цей шум нагадував їй про той, який вона наслухала, мабуть, біля багаття з картоплиння, коли Коляйчек із запахом палія, щодуху втікаючи від переслідувачів, шаснув під її спідниці. Я дудонів по блясі дрібним скісним дощем, поки до мого вуха вже починали долинати зітхання й імена святих, а ви тут уже самі здогадуйтеся, що означали ті зітхання й імена, які долинали до мого вуха, в дев'яносто дев'ятому році, коли моя бабця мокла під дощем, а Коляйчек сидів у теплі та затишку.