— Добра й мудра природа радить мені, вельмишановний маестро, прийняти вашу пропозицію. Віднині можете вважати мене членом своєї фронтової трупи.
Після цього ми все ж таки зайшли до «Чотирьох пір року», випили по філіжанці ріденької кави й обговорили деталі того, як я втікатиму з дому — щоправда, ми казали не «втікати», а «йти» з дому.
Перед кав'ярнею ми ще раз перебрали всі подробиці того, що замислили. Потім я попрощався з Раґуною й капітаном роти пропаганди Беброю, і цей не відмовив собі в задоволенні надати в моє розпорядження свою службову машину. І поки вони прогулювалися вздовж Гінденбурґшрасе в бік міста, капітанів водій, уже немолодий обер-єфрейтор, відвіз мене назад до Ланґфура, але тільки на Макс-Гальбе-плац, бо я не хотів і не міг їхати аж на Лабесвеґ: якби Оскар підкотив був туди на службовій машині вермахту, то привернув би до себе надто пильну й зайву увагу.
Часу в мене лишалося обмаль. Прощальні гостини в Марії й Мацерата. Я довго стояв біля манежика мого сина Курта, і в мене, як я пригадую, зринули деякі суто батьківські думки, я навіть спробував погладити того білявого пустуна, але він не дав мені цього зробити, зате зробити це дала Марія, яка трохи здивовано приймала вже багато років незвичні для неї ніжності й доброзичливо відповідала на них. Важче, хоч як дивно, далося мені прощання з Мацератом. Той чоловік стояв на кухні й смажив нирки в гірчичній підливі; він ніби зрісся водно зі своїм ополоником, був, мабуть, щасливий, отож перебивати йому я не важився. Аж коли він сягнув рукою позад себе й почав навпомацки шукати щось на кухонному столі, Оскар випередив його, схопив дощечку з покришеною петрушкою й подав йому. І мені й досі здається, що Мацерат ще довго, навіть коли я вже давно пішов з кухні, здивовано й розгублено дивився, мабуть, на ту дощечку з петрушкою, адже доти Оскар йому ніколи нічого не подавав, не тримав і не підіймав того, що впало.
У матінки Тручинської я повечеряв, дав їй помити мене й укласти в ліжко, дочекався, поки й сама вона лягла на свій пуховик і захропіла, тихенько присвистуючи, а тоді намацав руками капці, згріб одяг, прошмигнув через кімнату, де похропувала, посвистувала й що-хвилини робилася дедалі старішою ота сивоголова мишка, трохи пововтузився з ключем у коридорі, нарешті відімкнув двері, прокрався сходами на горище — так само босоніж, у нічній сорочечці і з оберемком одежі, — й, перечепившися через протипожежну купу піску та протипожежне відро, віднайшов у своїй криївці за стосом черепиці й в'язками старих газет — сусіди складали їх там, не зважаючи на правила протиповітряної оборони, — свого новенького, лискучого барабана, якого сховав колись потай від Марії, і там-таки знайшов чтиво для Оскара — Распутіна й Ґьоте в одному томі. Чи брати з собою моїх улюблених авторів?
Вдягаючись і взуваючи черевики, чіпляючи на шию барабана, затикаючи за підтяжки палички, Оскар водночас провадив перемовини з двома своїми богами — Діонісом і Аполлоном. Поки бог хмільної нестями радив мені або взагалі не брати з собою жодного чтива, або, якщо вже брати, то лише один стосик Распутіна, аж надто хитрий і надзвичайно розважливий Аполлон намагався від поїздки до Франції відрадити мене взагалі, та коли до нього зрештою дійшло, що Оскар твердо надумав їхати, наполіг на тому, щоб у дорогу я зібрався бездоганно. Одне слово, я мав узяти з собою оту добропристойну нудоту, яку сотні років тому придумав Ґьоте. Але я просто на зло, а також усвідомлюючи, що «Вибіркова спорідненість» не здатна вирішити всіх проблем статевого характеру, прихопив заразом і Розпутіна з його голим, хоч і в чорних панчохах, жіноцтвом. Коли Аполлон прагнув до гармонії, а Діоніс — до хмелю й хаосу, то Оскар був такий собі невеличкий напівбог, який гармонізував хаос і ввергав здоровий глузд у хмільний чад, який усіх канонізованих богів, загальновизнаних з давніх-давен, перевершував, якщо не брати до уваги його смертности, в одному: він мав право читати те, від чого діставав насолоду, тоді як боги самі себе цензурували.
Як же можна прихилитися серцем до такого будинку з помешканнями на винайм і до кухонних запахів дев'ятнадцятьох сусідів! Я прощався з кожним східцем, кожним поверхом, кожними дверима з табличкою, де стояло чиєсь прізвище. Ось музикант Майн, якого через непридатність до служби відіслали додому і який знову грав на трубі, знову пив ялівцівку й сподівався, що вони знову прийдуть по нього (згодом вони таки й прийшли, тільки взяти з собою трубу йому вже не дозволили). А ось пані Катер, що втратила всі форми; її донька Зузі тепер називає себе «дівчинаблискавка». А ти, Акселє Мішке, на що ти проміняв свою плетьку? Ось пан і пані Войвут, які щодня їли брукву. Пан Гайнерт мав хворий шлунок, тож був у Шіхау, а не в піхоті. А по сусідству — його батько й мати, які ще мали прізвище Гаймовські. А ось матінка Тручинська; ця мишка спокійно спала собі за дверима помешкання. Я припав вухом до дверей і почув, як вона уві сні посвистує. Малий Кесхен, прізвище в якого було, власне, Ретцель, уже дослужився до лейтенанта, хоч у дитинстві його й примушували завжди носити довгі вовняні шкарпетки. А в Шлягерів син загинув, і в Айке син загинув, і в Колінів син загинув. Зате годинникар Лаубшад був іще живий і повертав до життя мертві годинники. І старий Гайландт був живий і все ще вирівнював криві цвяхи. А ось пані Швервінська хворіла, а пан Швервінський був здоровий, однак помер раніше від неї. А напроти них на першому поверсі — хто ж там мешкав? А мешкали там Альфред і Марія Мацерат і з ними майже дворічне хлопченя на ім'я Курт. А хто ото вислизає серед ночі з цього великого будинку, який уже давно спить і так важко дихає? То Оскар, Куртиків батько. І що ж він виносить із собою на затемнену вулицю? А виносить він свого барабана й свою грубезну книжку, за якою здобував освіту. Чому ж серед усіх отих однакових, затемнених будинків, що вірили в протиповітряну оборону, він вибрав один із затемнених будинків, що вірив у протиповітряну оборону, й спинився перед ним? Тому що там живе вдова Ґреф, яка хоч і не поглибила його освіту, зате відшліфувала деякі його чуттєві навички. Чому ж він скинув кашкета перед цим чорним будинком? Тому що згадав про городника Ґрефа, який мав кучерявого чуба й орлиного носа, який сам себе зважив і воднораз повісився, який уже й вішальником мав той самий кучерявий чуб і той самий орлиний ніс, тільки карі очі, які доти задумливо сиділи собі в западинах, від надмірного напруження викотилися. То чому ж тоді Оскар знов надів свою матроську безкозирку з летючими стрічками й уже з накритою головою попростував далі? Тому що його чекали на товарній станції Ланґфур. А чи вчасно він прийшов на зустріч? Так, вчасно.
Сказати правильніше, до залізничного насипу поблизу підземного переходу на Брунсгьофервеґ я домчав в останню хвилину. Не те що я затримався біля приймальні доктора Голаца, яка була неподалік. Що-правда, подумки я попрощався з сестрою Інґою, послав вітання пекаревому помешканню на Кляйнгамервеґ, але все це я робив, не спиняючись, і, лише порівнявшись із порталом церкви Серця Ісусового, мусив трохи затриматися, через що мало не спізнився на потяг. Двері до церкви були замкнені. Проте я дуже виразно уявив собі голенького, рожевенького Ісусика на лівому коліні в Діви Марії. І знову вона явилася мені, моя бідолашна матуся. Вона стояла навколішках у сповідальні й виливала у вухо його велебности Вінке всі свої гріхи, що їх тільки могла скоїти бакалійниця, — приміром, як вона зазвичай недосипала цукру в півкілограмові й двістіп'ятдесятиграмові блакитні мішечки. А Оскар став навколішки перед лівим боковим вівтарем, він хотів навчити малого Ісуса барабанити, але той шибеник не барабанив, і край, не являв мені чуда. Оскар заприсягнув тоді й удруге заприсягнув тепер, перед зачиненими дверима: «Я ще навчу його барабанити! Як не сьогодні, то завтра!»
Але мене ще чекала далека дорога, тож я заприсягнув не на завтра, а на післязавтра, показав церковним дверям свою спину барабанщика, певен, що Ісус від мене нікуди не дінеться, біля підземного переходу видерся на залізничний насип, дорогою згубив трохи Ґьоте й Распутіна, однак більшу частину свого освітнього добра все ж таки виніс на насип, між рейками ще раз перечепився через шпали та щебінь і трохи не збив із ніг Бебру, що вже очікував на мене, — так там було темно.
