Замість пояснення я постукав барабанною паличкою по залізній віконниці на вітрині.
— Альбрехте! — гукнула Ґрефиха. — Альбрехте, ти де? Що там скоїлось?
Раз у раз гукаючи чоловіка, вона зникла у вікні. Я почув, як загрюкали двері в помешканні, як Ґрефиха загуркала чимось у крамниці й відразу по тому закричала не своїм голосом. Вона кричала в підвалі, але знадвору я не бачив, чому вона кричить, адже й ляда до підвалу, куди, як завозили городину — у воєнні роки чимдалі рідше — засипали картоплю, була також замкнена. Припавши оком до просмоленої рами на ляді, я побачив, що в підвалі горить електрична лампочка. А ще я розгледів горішні східці до підвалу, на яких лежало щось біле — певно, Ґрефихина подушка, здогадався я.
Ліна, очевидно, впустила подушку на сходах, бо в підвалі її не було, а крик долинув уже знов із крамниці й за мить — зі спальні. Вона кинулася до телефону, з криком набрала номер, потім закричала в трубку, але Оскар не розумів, про що там ідеться, він лише розчув слово «біда», а «Лабесвеґ, двадцять чотири», адресу, Ліна повторила кілька разів і теж криком, тоді почепила слухавку й, не кидаючи кричати, знов заповнила собою — так само в нічній сорочці, з папільйотками на голові, тільки вже без подушки, — все вікно, переливаючи й саму себе, й усі свої добре знайомі мені багатства до коробки з квітами, ляснула обома руками по тужавих блідо-рожевих стеблах і закричала вже поверх коробки так, що на вулиці аж тісно стало, а Оскар навіть подумав: «Зараз і вона почне розтинати голосом скло». Проте ніде не луснула жодна шибка. Вікна тільки порозчинялись, і до крамниці почали збігатися сусіди; жінки про щось гучно перепитували одна в одної, чоловіки метушилися, годинникар Лаубшад, що встиг лише наполовину стромити руки в рукава піджака, старий Гайландт, пан Райсберґ, кравець Лібишевський, пан Еш із сусіднього під'їзду й навіть Пробст — не перукар Пробст, а той, що торгував вугіллям, примчав зі своїм сином. Метляючи полами білого халата, просто з-за прилавка прискочив Мацерат, тоді як Марія з Куртиком на руках лишилася стояти в дверях бакалійної крамниці.
Щоб не попасти до рук Мацерата, який мене вже розшукував, мені не важко було сховатися серед гурту збуджених дорослих. Саме Мацерат і годинникар Лаубшад були перші, хто зважився підійти до дверей крамниці. Дехто спробував проникнути до помешкання крізь вікно. Однак Ґрефиха не давала нікому навіть підлізти до вікна, не те що забратися в нього. Дряпаючись, кусаючись і штурхаючи навсібіч кулаками, вона встигала, однак, кричати щораз гучніше й гучніше, і іноді з її крику навіть можна було щось зрозуміти. Спершу нехай приїде, кричала жінка, «швидка допомога», вона туди зателефонувала, мовляв, уже давно, телефонувати більш не треба, вона, мовляв, знає, що треба робити в такому разі. А ті, що позбігалися, краще нехай подбають про власні крамниці. Тут, мовляв, і без них не знаєш, за що взятися. Їм аби лиш повитріщатись, а як когось спіткає біда, то друзі де й діваються, зразу видно. Лементуючи отак, Ґрефиха, мабуть, утлетіла в гурті під вікном і мене, бо гукнула Оскарчика й, позаяк перед цим поспихала з підвіконня всіх чоловіків, простягла до мене голі руки. І тоді хтось із тих чоловіків — Оскар і досі гадає, що то був годинникар Лаубшад, — підняв мене, хотів був проти волі Мацерата передати їй у вікно, але перед самісінькою коробкою з квітами Мацерат таки трохи не перехопив Оскара. Однак цієї миті в нього вже вчепилася Ліна Ґреф, вона притисла мене до своєї теплої сорочки й перестала кричати, а тільки плакала — жалісно й тоненько поскиглюючи — та зітхала, теж тоненько поскиглюючи.
Як перед цим від криків пані Ліни Ґреф сусіди обернулися на збуджений натовп, що, втративши сором, розмахував руками під вікном, так тепер її жалісне, тоненьке поскиглювання перетворило їх на мовчазну юрбу, яка розгублено топталася під коробкою на підвіконні, майже не зважувалася дивитись в обличчя сльозам і всі свої надії, всю свою цікавість і співчуття пов'язувала з машиною «швидкої допомоги», що ось-ось мала прибути.
Мало приємного в тому Ґрефихиному підвиванні було й для Оскара. Я спробував з'їхати трохи нижче, щоб не чути її страдницького схлипуваня над самісіньким вухом. Кінець кінцем мені пощастило відчепитися від неї й примоститись однією сідницею на коробці з квітами. Та Оскар добре знав, що за ним стежать, адже на порозі бакалійної крамниці стояла Марія з малим на руках. І я, збагнувши, в якому прикрому становищі опинився, вирішив злізти і з цього сідала. Але думав я лише про Марію, до сусідів мені було байдуже. Тож я рішуче відштовхнувся від Ліниного берега, що аж надто двигтів, нагадуючи мені про ліжко.
Пані Ґреф не помітила, що я втік, а може, просто вже не мала сили затримати оте невеличке тільце, яке стільки часу ревно замінювало їй справжнє тіло. Можливо також, Ліна невиразно відчувала, що Оскар вислизає від неї назавжди, що від її крику на світ народився звук, який, з одного боку, звів стіну й шумову завісу між нею, хто не вилазив з ліжка, і цим барабанщиком, а з другого — повалив уже наявну стіну між мною і Марією.
Я стояв у спальні Ґрефів. Барабан висів на мені криво й розгублено. Оскар знав цю кімнату, він міг би з пам'яті вздовж і впоперек перелічити в ній усі яскраво-зелені шпалери. На ослінчику ще стояв тазик з учорашньою каламутною мильною водою. Все було на своєму місці, і все ж таки замацані, просиджені, пролежані, подряпані меблі здавалися мені свіжими чи принаймні відсвіженими, так ніби все, що на чотирьох ніжках нерухомо стояло попід стінами, тільки й чекало, коли Ліна Ґреф спершу скрикне, а потім тоненько заскиглить, — чекало, щоб узятися новим, жахливо холодним блиском.
Двері до крамниці стояли навстіж. Оскар не хотів, але все ж таки не стримався й ступив до зали, просяклої духом сухої землі й цибулі. Денне світло, проникаючи крізь шпарини у віконницях, розтинало залу яскравими смутами, в яких витанцьовували рої порошинок. Отож більшість із Трефових шумових і музичних механізмів лишалися в напівтемряві, й тільки на окремі деталі — на дзвіночки, диктові підпірки, нижню частину барабанної машини — падало світло, демонструючи мені застиглі в рівновазі картоплини.
Відкидна ляда, що, точнісінько як і в нашій крамниці, затуляла вхід до підвалу за прилавком, була відчинена. Ляду з грубих дошок ніщо не тримало — мабуть, Ґрефиха, з криком відкинувши її, через поспіх забула зачепити гачка за скобу на прилавку. Оскар міг би легенько штовхнути ляду й так зачинити підвал.
Нерухомо стояв я над тими дошками, що відгонили порохнявою й гнилизною, стояв, утупившись поглядом у яскраво освітлений чотирикутник, що окреслював частину сходів і клаптик цементованої підлоги в підвалі. У цей квадрат згори й праворуч упирався край якогось ступінчастого помосту — очевидно, то було нове надбання Ґрефа, бо досі я, коли принагідно зазирав до підвалу, тої споруди ніколи не бачив. А втім, через якийсь там поміст Оскар навряд чи вдивлявся б так довго й заворожено в глибину підвалу, якби з правого горішнього кутка цієї картини не витикалися дві всередині повні і якось дивно вкорочені вовняні шкарпетки в чорних черевиках на шнурках. Хоч підметок мені й не видно було, однак Ґрефові похідні черевики я впізнав одразу. «Не може ж бути, щоб у підвалі стояв, приготувавшись у похід, Ґреф, — подумав я. — Бо чого ж тоді його черевики не стоять, а скоріше висять над помостом? Ось тільки різко викручені вниз носаки черевиків хоч і ледь-ледь, та все ж торкаються дошок». Отож на мить я уявив собі Ґрефа, що стоять навшпиньках, бо від такого тренованого, близького до природи чоловіка цілком можна було сподіватися й такої хоч і кумедної, проте досить складної вправи.
Щоб переконатися, що мій здогад слушний, а тоді при цій нагоді ще й від душі посміятися з городника, я, якомога обережніше ступаючи крутими сходами, рушив униз; дорогою я барабанив, якщо мені не зраджує пам'ять, щось таке, що воднораз і наганяло, й відганяло страх: «Чи прийшла кухарка Чорна? Так-так-так!»
Аж коли Оскар твердо став обома ногами на цементовану підлогу, він спершу оглянув стоси порожніх мішків з-під цибулі, такі самі порожні коробки з-під фруктів, далі споруду з балок, якої доти ніколи тут не бачив, і нарешті підвів погляд до того місця, де мали висіти — чи то пак стояти навшпиньках — Ґрефові похідні черевики.
