Марія мовчки послухалася, потім сіла — так само в капелюшку, — і ми, як завжди, завели мову про Куртика.

— Уявляєш, Оскаре, цей шибеник уже крутить носом — не хоче носити довгих панчіх, а вже березень, ще може похолоднішати, он і по радіві казали.

Я пустив повз вуха те, що казали по радіо, однак щодо довгих панчіх став на бік Куртика й промовив:

— Хлопцеві вже дванадцять, Маріє, ходити у вовняних панчохах він соромиться перед однокласниками.

— А мені його здоров'я важливіше, і нехай носить панчохи до Великодня.

Цей термін вона призначила так рішуче, що я спробував обережно заперечити:

— То купи йому вже ліпше лижні штани, бо довгі вовняні панчохи й справді мають жахливий вигляд. Ти згадай, яка сама була в його роки. Пам'ятаєш наш двір на Лабесвеґ? Малий Кесхен теж мусив носити довгі панчохи до самого Великодня, і що вони з ним зробили? А Нухі Айке, який так і зостався на Криті? А Аксель Мішке, який не діждався кінця і врізав дуба десь у Голландії? А Гарі Шляґер? І що ж усі вони зробили з малим Кесхеном? Вимастили ті довгі панчохи смолою, вони поприлипали йому до ніг, і хлопця довелося відвести до лікарні.

— Призвідцею була Зузі Катер, то вона винна, а не довгі панчохи!

Марія викрикнула ці слова розгнівано. Хоч Зузі ще на самому початку війни пішла допомагати зв'язківцям, а згодом нібито вискочила заміж у Баварії, Марія ненавиділа ту дівчину, лише на кілька років старшу від неї, такою лютою ненавистю й так довго, як уміють ненавидіти тільки жінки, що проносять свою неприязнь від юних літ до глибокої старости. Однак згадка про вимащені смолою панчохи в малого Кесхена таки трохи подіяла. Марія пообіцяла купити Куртикові лижні шаровари. Після цього ми перевели розмову на інше. Виявляється, про нашого Куртика можна розповісти й таке, що варте доброго слова. На останніх батьківських зборах штудіенрат Кьонеман відгукнувся про нього схвально.

— Уявляєш, за успішністю він — другий у класі. А в крамниці підсобляє мені так, що просто не можу нахвалитися.

Я задоволено кивнув головою і погодився вислухати розповідь про те, що нового з'явилося в делікатесній крамниці. Я підохочував Марію відкрити філію в Оберкаселі. Обставини сприятливі, казав я, кон'юнктура стала — про це я, до речі, краєм вуха почув по радіо, — й нарешті вирішив, що пора вже викликати дзвоником Бруно. Той прийшов і подав мені білого мішечка з порошком.

Свій план Оскар добре продумав. Нічого не пояснюючи, я попросив у Марії її ліву руку. Спершу вона надалася простягти мені праву, але похопилась і, похитуючи головою й усміхаючись, підставила другий бік лівої долоні, очікуючи, мабуть, що я її поцілую. Здивувалася Марія аж тоді, коли я повернув її руку долонею догори й між місячним та венериним горбочками витрусив з мішечка порошок. Вона не заперечила й проти цього, а злякалась аж тоді, коли Оскар схилився над її долонею й щедро полив слиною ту купку шипучого порошку.

— Та облиш ці дурниці, Оскаре! — обурилася вона, тоді підхопилась, відступила від мене й нажахано втупилася в порошок, що шипів і пінився зеленими пухирцями. Потім усе її обличчя — від чола до підборіддя — зашарілось. У мені вже ворухнулася надія, але цієї миті Марія ступила три кроки до умивальника, пустила воду — огидну воду, спершу холодну, потім теплу воду на наш шипучий порошок і, нарешті, вимила руки моїм милом.

— Часом ти буваєш і справді нестерпний, Оскаре! І що тільки подумає про нас пан Мюнстерберґ?

Благаючи виявити до мене поблажливість, вона перевела погляд на Бруно, який тим часом став у ногах ліжка й звідти спостерігав за моїм експериментом. Щоб Марії не довелося бентежитись і далі, я попросив санітара вийти з палати й, щойно він причинив за собою двері, ще раз підкликав Марію до ліжка.

— Невже ти забула? Прошу тебе, пригадай! Порошок для шипучки! По три пфеніги за мішечок. Ну, пам'ятаєш — маренка, малина? Як гарно воно пінилося й шипіло! А відчуття, Маріє, яке відчуття!

Але Марія нічого не пригадувала. Вона відчувала переді мною якийсь безглуздий страх, навіть ледь помітно тремтіла, а тоді сховала ліву руку, гарячково спробувала перевести мову на інше, заходилася ще раз розповідати про те, як добре Куртик навчається, сказала, що помер Сталін, що в делікатесній крамниці пані Мацерат з'явився новий холодильник, що вони мають намір відкрити філію в Оберкаселі. Однак я лишався вірний шипучому порошку, я так і сказав: «Шипучий порошок», — і вона підвелася. Я благально промовив: «Шипучий порошок!» — і вона почала квапно прощатися, поправила на собі капелюшка, не знаючи — йти їй чи не йти, покрутила приймача, в ньому щось захрипіло, і я, щоб заглушити його, вигукнув:

— Шипучий порошок, Маріє! Пригадай!

Але Марія вже стояла в дверях, вона заплакала, похитала головою й лишила мене з тим хрипучим і свистючим приймачем самого, прихиливши за собою двері так обережно, немовби виходила від умирущого.

Отже, Марія порошка вже не може пригадати. Що ж до мене, то він пінитиметься доти, доки я буду спроможний дихати й барабанити, адже це моя слина наприкінці літа сорокового року оживляла маренку й малину, пробуджуючи почуття, що послали мою плоть на пошуки, навчила мене збирати лисички, зморшки й інші грибки, хоч мені й незнані, однак не менш смаковиті, зробила мене батьком, атож, батьком, ще зовсім молоденьким батьком, від слини — та в батьки, пробуджуючи почуття, батьком, збираючи гриби й зачинаючи дітей, бо на початку листопада відпали вже будь-які сумніви: Марія вагітна, вже на другому місяці, а я, Оскар, — майбутній батько.

Я вірю в це й досі, бо історія з Мацератом сталася вже багато пізніше. За два тижні, ні, за днів десять після того, як я запліднив сонну Марію в ліжку її порубцьованого брата Герберта, серед листівок польової пошти від її молодшого брата обер-єфрейтора Фріца, в отій темній кімнаті, між стінами й світлозахисним папером на вікнах, я застав Марію в нас на канапі, і вона не тільки не спала, а навпаки, вона навіть жваво хапала ротом повітря. Марія лежала під Мацератом, а Мацерат лежав на ній.

Оскар саме спустився тоді з горища, де розмірковував про життя-буття, на перший поверх і ввійшов з барабаном до вітальні. Жодне з тих двох мене не помітило. Обличчя в обох були повернені до кахельної груби. Навіть до пуття не роздяглися. Підштанки в Мацерата висіли на колінах. Штани лежали купою на килимі. Сукня й комбінація в Марії були підібгані вище від ліфчика, аж під пахви. Трусики погойдувалися в неї на правій нозі, що, якось огидно вивернута, звисала з канапи. Трохи підігнута ліва нога лежала, ніби зайва, на спинці канапи. А між ногами в неї — Мацерат. Правою рукою він відвертав їй набік голову, а лівою розчепірював її отвір, намацуючи туди дорогу. Марія вибалушеними очима дивилася крізь Мацератові пальці кудись убік, на килим, так наче вивчала поглядом візерунок, що ховався десь під стіл. Мацерат закусив зубами оксамитову подушечку й випускав її лише тоді, коли вони перемовлялися. Бо час від часу вони таки перемовлялися, не кидаючи, однак, робити своє діло. Аж коли годинник почав бити три чверті, обоє, поки хурчав його механізм, принишкли. Коли бій годинника відлунав, Мацерат, знов узявшись товкмачити, як і перед цим, Марію, кинув:

— Уже за чверть.

А тоді спитав, чи добре їй так, як він це робить. Вона кілька разів сказала «так, так», але попросила, щоб він був обережний. Він пообіцяв, що буде надзвичайно обережний. Вона наказала йому, ні, вона заблагала його, щоб цього разу він пильнував аж-аж-аж. Потім він поцікавився, чи скоро вона скінчить. І вона відповіла: «Зараз, зараз». А тоді в неї, мабуть, зсудомило ту ногу, що звисала з канапи, бо вона почала нею дриґати, хоча трусики з неї так і не спали. Тоді він знов закусив оксамитову подушечку, а вона скрикнула: «Годі, виходь!» — і він справді хотів вийти, але не встиг, бо тієї миті зверху на них уже сидів Оскар, бо я вдарив Мацерата барабаном по крижах, а паличками — по блясі, бо я вже не міг далі чути отого: «Та виходь, виходь уже!», бо моя бляшанка перекривала оте її «Виходь!», бо я не хотів, щоб він виходив точнісінько так, як Ян Бронський щоразу виходив з моєї матусі. Бо матуся теж щоразу казала «виходь» та «виходь» — і Янові, й Мацерату. А потому вони розпадались, а слиз свій кудись скидали — може, в заздалегідь наготовану хустинку, а коли хустинки напохваті не було, то й просто на канапу чи на килим. Але я не міг уже на це дивитися. Зрештою, я ж бо також не вийшов. До того ж я був перший, хто не вийшов, отож батько — я, а не отой Мацерат, який завше й аж до гробової дошки був певний, нібито мій батько — він. А насправді моїм батьком був Ян Бронський. І мені це дісталося в спадок від Яна — те, що я не вийшов ще до Мацерата, що зостався там і все лишив там. І те, що з того вийшло, був мій син, а не його син! Мацерат узагалі не мав жодного сина! Він узагалі ніякий не батько! Нехай би він хоч десять разів підряд одружувався на моїй бідолашній матусі, а потім на Марії, бо вона виявилася при надії. А він гадав, що ніхто не має сумніву — ні в нашому будинку, ні на вулиці. Певна річ, люди думали, що то саме Мацерат зробив їй дитинку, а тепер бере її заміж. Але ж Марії — сімнадцять з половиною, а йому скоро вже сорок п'ять. А втім, вона, як на свої роки, досить бідова, а щодо малого Оскара, то цей може тільки порадіти, що в нього така мачуха, бо Марія дбає про бідолашного хлопчика не як мачуха, а як рідна мати, хоч Оскарчик, звісно, трохи несповна розуму, а взагалі його краще було б покласти до лікарні — у Зільбергамері або в Топіау.