— Ми щороку ходимо один раз до моря. Але я бачу море вперше. Таке велике!

Заперечити їй було важко. Кращого опису моря, ніж тоді дала юна черниця, я, здається, не чув і донині.

Ланкес вирішив показати свою гостинність, поколупався в моїй половині рибини й запропонував:

— Може, скуштуєте трохи рибки, сестричко? Ще тепленька.

Його невимушена французька мене здивувала, тож Оскар і собі спробував по-чужоземному:

— Та ви не соромтеся, сестро. Сьогодні ж бо п'ятниця.

Та навіть цей натяк на суворі, безперечно, орденські правила не спонукав дівчину, охайно загорнену в черничий одяг, приєднатися до нашої трапези.

— А ви завше тут живете? — прокинулася в ній цікавість.

Наш бункер вона назвала «гарненьким» і «трішки кумедним». Але цієї миті на гребені дюн постала, на жаль, ігуменя з іще п'ятьма черницями під чорними дощовими парасолями і з яскраво-зеленими репортерськими дашками на голові. Аґнета прожогом кинулася від нас і, як я зрозумів із потоку слів, причесаного східним вітром, дістала добрячої прочуханки, а тоді посестри взяли її в кільце.

Ланкес поринув у мрії. Виделку він тримав другим кінцем у роті й не зводив погляду з гурту черниць, що пливли дюнами.

— Це не черниці, це — вітрильники.

— Вітрильники білі, — висловив я сумнів.

— А це — чорні вітрильники. — Дискутувати з Ланкесом — марна річ. — Та, що на лівому фланзі, — їхній флаґман. Аґнета — швидкоплавний корвет. Ходовий вітер, кільватерний стрій, бізань-щогла, грот-щогла і фок-щогла — всі вітрила піднято, вперед за обрій, до Англії! Лишень уяви собі: завтра вранці Томмі попрокидаються, визирнуть з вікна, і що вони побачать? Двадцять п'ять тисяч черниць, до самих топів уквітчаних прапорами, і вже лунає перший бортовий залп…

— Ще одна релігійна війна! — підпрягся я. — А флагман має називатись «Марія Стюарт» або «Де Валера», або, ще краще, «Дон Жуан». Нова, швидкохідна армада прибула поквитатися за Трафальгар! Лунає клич: «Смерть пуританам!» А в англійців цього разу Нільсона катма. Висадку можна розпочинати. Англія вже не острів!

Наша розмова, як на Ланкеса, набула надто політичного забарвлення.

— А ось черниці вже й відчалюють! — доповів він.

— Напинають вітрила! — поправив я його.

А втім, відчалювали вони чи напинали вітрила, а їх однаково понесло в бік Кабура. Між собою і сонцем вони тримали парасолі. Тільки одна з них трохи відстала, нахилилася, не спиняючись, щось підняла — і враз випустила з рук. Рештки флотилії — щоб уже не виходити з образу — посувалися, важко долаючи вітер, до обгорілих лаштунків колишнього прибережного готелю.

— Або вона не вибрала якоря, або в неї заклинило стерно. — Ланкес і далі висловлювався мовою моряків. — А отой швидкоплинний корвет — чи це не Аґнета, га?

Корвет чи фрегат, але саме послушка Аґнета, збираючи й відкидаючи дорогою мушлі, посувалася до нас.

— Що ви там збираєте, сестро? — поцікавився Ланкес, хоч і сам це добре бачив.

— Мушлі! — Вона якось по-своєму вимовила це слово й знов нахилилася.

— А хіба вам можна? Це ж бо скарби земнії.

Я заступився за юну послушку:

— Помиляєшся, Ланкесе. Мушлі ніколи не були скарбами земними.

— Тоді вони — скарби морські. Хоч круть, хоч верть, це — скарби, а володіти скарбами черницям не можна. Для них що головне? Бідність, бідність і ще раз бідність. Чи не так, сестро?

Послушка Аґнета всміхнулася, показавши свої випнуті зуби:

— Та я беру мушель небагато. Для дитячого садочка. Діти так люблять ними бавитись, а моря ще зроду не бачили.

Аґнета вже стояла перед входом до бункера й окинула своїм черничим поглядом те, що було всередині.

— А вам до вподоби наша хижка? — делікатно підсокирювався я.

Зате Ланкес не церемонився:

— Та ви погляньте лишень, яка в нас вілла, сестро! Ми за це грошей не беремо!

Послушка стояла й гострими носаками черевичків, що визирали з-під цупкої тканини, шкребла пісок. Часом вона навіть сколупувла його, а вітер підхоплював і жбурляв на нашу рибу. Трохи невпевнено й тепер уже вочевидь світло-карими очима Аґнета подивилася на нас і на стіл між нами.

— Цього нам не можна робити, — промовила вона, спонукаючи нас заперечити.

— Та чого там, сестро! — рішуче відмів художник усі труднощі й підвівся. — Знаєте, а він усередині досить нічогенький, наш бункер. А з бійниць видно весь берег.

Черниця й далі вагалася і, мабуть, уже понабирала повні черевички піску. Ланкес випростав руку в бік входу до бункера. Орнамент на бетоні давав чіткі орнаментальні тіні.

— А всередині там навіть чистенько!

Певно, саме цей його запрошувальний рух підштовхнув черницю переступити поріг.

— Але тільки на хвилинку! — пролунало її рішення.

І Аґнета поперед Ланкеса прошмигнула до бункера.

Той витер об штани руки — характерний художницький рух — і, перше ніж зникнути, посварився:

— Гляди мені, рибу мою не чіпай!

Але рибою Оскар уже наситивсь. Я відсунувся від столу, здавшись на волю вітру, що ніс пісок, і якомусь аж надмірному шуму прибою, цього давнього хвалька силача. Потім підтяг ногою барабана, взяв палички й почав шукати вихід із цього бетонного пейзажу, цього бункерного світу, цього овочу, званого «ромелівською спаржею».

Почав я, хоч і без особливого успіху, з кохання. Колись і я кохав сестру… Не так черницю, як сестру-жалібницю. Жила вона в Цайдлєровому помешканні, за дверима з молочно-білою шибкою. Вона була дуже вродлива, але я так ніколи її й не побачив. Була там іще кокосова постілка, і вона теж відіграла свою роль. У коридорі в Цайдлєра було надто темно. Отож і кокосові волокна я відчував виразніше, ніж тіло сестри Доротеї.

Дуже скоро тема на кокосовій постілці вичерпалась, і я спробував ритмічно розплутати клубок свого раннього кохання до Марії й посадити перед бетоном повійки, що ростуть так само швидко. І знов сестра Доротея стала на шляху мого кохання до Марії: з моря повіяло запахом карболки, замаяли крильми чайки в білих сестринських халатах, а сонце явилося мені брошкою з червоним хрестом.

Цієї хвилини Оскарові завадили барабанити, і він загалом був цьому навіть радий. Повернулася зі своїми п'ятьма черницями ігуменя — сестра Схоластика. Вигляд усі мали стомлений, парасолі тримали криво й зневірено.

— Чи не бачили ви молоду черницю, нашу нову послушку? Дівчинка ще така молоденька… Уперше побачила море. Либонь, заблукала. Де ж ви, сестро Аґнета?

Мені не лишалося іншої ради, як послати увесь цей гурт — тепер вітер віяв їм у спину — в бік гирла Орна, до Ароманша, в порт Вінстон, де англійці колись відвоювали в моря свою штучну гавань. До того ж усім їм у нашому бункері навряд чи стало б місця. Щоправда, якусь хвилю мене так і поривало підкинути художникові Ланкесу цих гостей, але потім почуття дружби, роздратування й лють воднораз звеліли мені тицьнути великим пальцем у бік гирла Орна. Черниці послухалися мого пальця й невдовзі на гребені дюн обернулись на шість чорних прогалинок, що відпливали за вітром, чимдалі меншаючи, і навіть оте їхнє жалісливе «Сестро Аґнета, сестро Аґнета!» щораз швидше відлітало за вітром, поки зрештою потонуло десь у піску.

Першим із бункера вийшов Ланкес. Характерним художницьким рухом він витер руки об штани, поніжився на сонечку, випросив у мене сигарету, сховав її до кишені сорочки й накинувся на холодну рибу.

— Після цього завше хочеться їсти, — натякнув він, дожираючи мою половину тріски.

— Тепер вона буде дуже нещасна, — дорікнув я Ланкесові, смакуючи слівцем «нещасна».

— Це ж чому? їй геть нема чого бути нещасною.

Ланкес навіть думки не припускав, що його манера поводитися з людьми може зробити когось нещасним.

— І що вона тепер робить? — поцікавився я, хоч мав намір спитати зовсім про інше.

— Шиє, — пояснив Ланкес за допомогою виделки. — Трохи порвала собі рясу, а тепер зашиває.

Кравчиня вийшла з бункера, хутко знов розіпнула парасоля і, мов нічого й не сталось, однак, як мені здалося, трохи напружено защебетала: