Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A
Вагнер
(смутно)
Прощай! Тяжке мені розстання.
Боюсь, що бачу я тебе востаннє.
Мефістофель
Нум до Пенею, та прямцем!
І дядько буде родич милий.
(Ad spectiatores).
Залежим ми, кінець кінцем,
Від тих, кого самі створили.

Класична Вальпуржина ніч

Фарсальські поля.

Темрява.

Еріхто[72]
На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої…
Як часто повторялась ця жахлива річ
І буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається
І строгий лавр чоло вінчає владарю.
Помпей тут снив про щастя слави й величі,
І Цезар з ним ігрався навпереваги…
Та знає світ, яка їм доля випала.
Огні дозорні скрізь палають червоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті…
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…
А що це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною…
Живим запахло… Ну, тепер не випада мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити —
Обтяжена я й так лихою славою…
Спускається… Надумалась — піду собі.
(Іде геть).

Угорі повітроплавці.

Гомункул
Облетімо ще раз колом
Понад блиски, понад хмари, —
Глянь, як там широким долом
Розгулялися примари.
Мефістофель
Вже й на півночі немало
Я набачився привидь, —
То і тут би випадало
З ними дружбу встановить.
Гомункул
Глянь, що тій довготелесій,
Що цибає так від нас?
Мефістофель
Нас уздрівши в піднебессі,
Налякалася нараз.
Гомункул
Та й байдуже, хай тікає…
Краще лицаря спусти;
Він же в цім казковім краї
Знов життя гада знайти.
Фауст
(доторкнувшися до землі)
Ну, де ж вона?
Гомункул
Іще не знаєм,
Але напевно розпитаєм.
Між вогнищ, поки світ свіне,
Блукай, шукай, стлумивши подив;
Бо, хто до Матерів доходив,
Тому нічого не страшне.
Фауст
Та я до того торгу й пішки!
А щоб не сталося замішки,
Хай кожен нарізно іде,
Чи де пригоди не знайде;
Коли ж нам треба буде знов зійтися,
Тоді, малий, заграй і засвітися.
Гомункул
Отак світити й грати буду!

Склянка заяскріла й задзвеніла.

Ідіть же всяк назустріч чуду!
Фауст
(сам)
Де, де вона? Сказать іще несила…
Коли її земля ця не носила,
Коли її ця хвиля не гойдала,
То в цім повітрі річ її звучала!
У Греції я чудом опинивсь
І взнав те вмить, як тільки приземливсь,
Ступивши, сонний ще, на ґрунт оцей,
Я сильним враз почувся, як Антей.
Яких би див я на шляху не стрів, —
Обнишпорю весь лабіринт огнів.
(Подався вдаль).

На горішньому пенеї

Мефістофель
(никає туди й сюди)
Блукаючи поміж огнів, вивчаю
Й дивуюся тутешньому звичаю:
То зовсім голі, то вбрання нескромні,
Безстидні сфінкси, грифи безсоромні,[73]
Скрізь волохату здибаєш принаду, —
Все світиться і спереду, і ззаду.
І наше плем'я не завжди етичне,
А не таке нахабне, як античне.
Надати б їм сучаснішого строю
Та молоддю помазати новою…
Які ж бридкі! Але ми тут гостями…
Вітаю вас, мої прекрасні дами!
І вам чолом, премудрі сиві гриви!
вернуться

72

Еріхто — фессалійська чаклунка, в якої Помпей намагався дізнатися, чим закінчиться його битва з Цезарем. Про цю битву римський поет Лукан (І ст. до н. е.) написав велику поему.

вернуться

73

…Безстидні сфінкси, грифи безсоромні… — Сфінкси — істоти з лапами лева, тулубом собаки, головою і грудьми юної жінки; Грифи — міфологічні істоти з головою і крилами орла і тулубом лева; вважалися охоронцями скарбів. Гете пропонує власне бачення грецької міфології — гротескне і навіть комічне, часом сентиментальне, на відміну від Й. Й. Вінкельмана (1717–1768), який бачив у міфах «спокійну велич і шляхетну простоту».

77
{"b":"541194","o":1}