На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої…
Як часто повторялась ця жахлива річ
І буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається
І строгий лавр чоло вінчає владарю.
Помпей тут снив про щастя слави й величі,
І Цезар з ним ігрався навпереваги…
Та знає світ, яка їм доля випала.
Огні дозорні скрізь палають червоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті…
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…
А що це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною…
Живим запахло… Ну, тепер не випада мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити —
Обтяжена я й так лихою славою…
Спускається… Надумалась — піду собі.
(Іде геть).