Мефістофель (до глядачів) Ну що ж, не перший цей дідок: І в Навуфея був садок. (Царств. І, 21) Глупа ніч Лінкей-баштовий (співає, чатуючи) Стою я на вежі Немало вже літ, В прекраснім безмежжі Я бачу весь світ. Поля неозорі, І темні ліси, І місяць, і зорі — Все повне краси. Скрізь вічні оздоби, Скрізь вічне буття, А в нім до вподоби І власне життя. Чи світле, чи хмарне Було воно там, Здавалося гарне Щасливим очам. Пауза.
Ні, не лиш одне щасливе Бачить випало мені: Щось зловісне, щось страшливе Піднялося вдалині, Загорілось, заіскрилось Поміж віття темних лип, Ще й од вітру розгнітилось — Розлилося вшир і вглиб. То палає хата вбога, Мохувата, вогка стріха; А впинить огню незмога, Де рятунку взять од лиха? Вам, стареньким, дітись ніде; Як же ви не впильнували? Весь ваш статок димом піде — Безголов'я небувале! Підлітають вище й вище Хвилі полум'я страшного… Чи старенькі там живі ще, Чи втекли із пекла того? Ось вогні прудкі, стрілисті Геть розбіглись в гіллі, в листі; Віти миттю зайнялися, Вниз посипались, хрусткі… Ой, нащо мені далися Очі надто аж зіркі! З хряском валиться каплиця, Бо ж на неї все летить… Вище полум'я зміїться — Аж до самих верховіть. Багрянисто палахкоче Все стовбур'я наголо… Довга пауза. Спів. Що голубило тут очі, Те навіки загуло. Фауст (на балконі проти дюни) То хто там тужить, хто там плаче? Лінкей виспівує печаль. Я діяв надто нетерпляче — Уже бере й самого жаль. Ну що ж, нехай лип'я згорить те, Візьметься попелом нехай — Поставлю башту там і звідти Дивитись буду у безкрай. Побачу я нову оселю, А в ній бабусю і дідка, Що тихо, раді та веселі, Там доживатимуть віка. Мефістофель і Троє Дужих (внизу) Прибігли ми у повну ристь, Пробач! Несем неладну вість. Ми в двері стук, ми в двері грюк — Вони защепнуті на крюк; Один потряс, другий натис — Вони зірвалися з завіс. Ми кричимо, ми грозимо, А впертим ради не дамо — Такі вдалися вже, мабуть, Нікого й вухом не ведуть. Тоді ми годі тих дурниць — Давай тягти їх силоміць; Старі, що кпили із недуг, Із ляку визівнули дух… Іще у них чужий там був, Поліз у бійку — смерть добув. Та поки билось і сіклось, Жар на солому впав якось, І запалало все кругом, Горить костром тим трупам трьом. Фауст Чи ви ж моїх не чули слів? Не ґвалту я — міньби хотів. Кляну я ваш кривавий чин! Діліть між себе той проклін. Хор Старі слова ізнов збулись: Перед насильником хились! Коли ж устав із ним на бій, Майна й життя вже не жалій. (Виходять). Фауст (на балконі) На небі змеркло сяйво зір, Вогонь притих, як ситий звір — Війнуло вітерцем нічним, Я чую смалятину й дим — Непевний вчинок цей спішний! Та що за привид там страшний? Опівнічна доба Виступають чотири сиві жінки. Перша Мене звуть Тіснота. Третя Мене звуть Турбота. Троє Тут замкнуті двері — нам ходу нема, Живе тут багатий — він нас не прийма. вернуться Тіснота, Нужда, Турбота, Біда. — Вони попереджають Фауста, що слідом за ними йде Смерть. Ці алегоричні образи, створені поетом, нагадують собою персонажів з «Ене'гди» Вергілія (книга VI), що обтяжують земне існування людини стражданнями і хворобами і всі разом напучують її при вході до пекла. У Гете ці супутники слабкодухих та пасивних людей не мали влади над Фаустом за життя, лише у хвилину зневіри героя Турбота осліплює його. Однак Фауст не здається («Але не згасла розуму зоря. / Ще встигну я здійснить великий задум»). |
