Мефістофель (озираючись) Та що за лихо? Де ви ділись? Ви, пуцьверінки, чорта підвели… Зі здобиччю своєю в небі скрились — Так ось чого ви справді тут були! Невже ж я скарб такий втеряти мушу — Запродану мені високу душу, Що лестками ви в мене відняли?! Шкода тут позивати небо, Доводить право набуття… Обдурено старого — так і треба! Нехай не розм'якає без пуття. А я ж на те вгатив великі кошти… Яка ганьба! Усе пішло на дим… Бувалий чорте! Та чого ж ти Піддався любощам пустим? Коли вже навіть битий жак Зміг, як дитина, підманиться, То я собі міркую так, Що тая дурість — не дурниця. Ущелини, ліс, скелі, пустиня[119]
Святі відлюдники на схилі гори поміж ущелин. Хор і луна Скелі стоять стрімкі, Сосни шумлять дзвінкі, — Корені в них чіпкі, Стовбури в них гінкі. Хвилі прудкі біжать, Надра гірські мовчать; Тигри навкруг снують, Лагідно муркають: Тут ворожди нема, Тільки любов сама. Pater extaticus (ширяючи в повітрі вгору-вниз) Вічний блаженства пал, Буйний любові шал, Серця відчайний біль, Бог, як осяйна ціль! Стріли, жаліть мене, Списи, коліть мене, Шаблі, січіть мене, Громи, печіть мене! Згинь, наче хмарна тінь, Зовнішня марна тлінь! Сонцем ясним заграй, Вічний любові рай! Pater profundus (у глибині) Понад безоднею в задумі Звисає скель стрімчастих ряд, Клекочуть хвилі в сяйнім шумі, Гримкоче грізно водоспад; Налита соком деревина До неба тягнеться, струнка — І скрізь любов, любов єдина, Що все це творить і плека. О, як тут грозяно і буйно — Двигочуть скелі, бір тремтить! А глянь — вода вже тихоструйно Любенько далі дзюркотить, Зрошає миролюбні доли; А блискавок жахні вогні Оздоровляють видноколи, Спаляють сопухи чадні. Це все — провісники любові, її всесильний, творчий рух… В її полум'яній обнові Прокинься, мій схололий дух! В кайдани пристрастей закутий, Зболівся, змучився ти вкрай… Втамуй, о Боже, біль мій лютий І серце ласкою осяй! (середня сфера) Що там грає-виграває В світлій хмарці ранковій, Що з-за бору випливає? То маленьких духів рій. Хор блаженних немовлят Батьку любий! Де ми? Хто ми? І куди нам путь лежить? Ми нічого не свідомі, Тільки знаєм: щастя жить! Pater seraphicus Опівночі ви вродились, В зеленочку відцвіли; Батько-мати там лишились, Вас же ангели взяли. Ви зближаєтесь сміливо — Той, хто любить, вас притяг; Та — щасливі! Не були ви На кругах земних путях. Щоб освоїтися з ними, В очі досвідні ввійдіть І моїми — як своїми — Наоколо поглядіть. (Сприймає їх у себе). Ось дерева, гори-кручі, Онде бистрень клекотить, Прямовисно вниз летючи, Щоб дорогу скоротить. Хор блаженних немовлят (зсередини) Все тут грізне і зловісне, Хоч і повне красоти… Вже нам острах серце тисне, — Любий, добрий, відпусти! Pater seraphicus В вищі сфери підійміться, Ростучи там без кінця, Наскрізь силою пройміться, Що виходить од Творця. В оболоні ефіровій, Духом благісним натхненні, В вічнім сяєві любові Вічно будете блаженні. Хор блаженних немовлят (в'ючись круг найвищої вершини) Взявшись за руки, Побожний хор створім, Врочисті звуки У небеса знесім! І нелукавим Вірмо словам: Той, кого славим, Явиться нам. Ангели (ширяють у вищій атмосфері, несучи безсмертну частину Фауста) Далося нам із лиха пут Шляхетний дух розкути: Стремління вічне й ревний труд [121]Сподобляться покути. Любов одвічная над ним, Пильнуючи, витає, І сонм святих псалмом гучним Прибулого вітає. вернуться Ущелини, ліс, скелі, пустиня. — Австрійський композитор Г. Малер (1860–1911) поклав цю сцену на музику у своїй Восьмій симфонії (1907). вернуться Pater extaticus — отець екстатичний, що приходить в реліїійний екстаз від посту й молитов (латин.); Pater profundus — отець заглиблений (у споглядання божественної мудрості) (латин.); Pater seraphicus — отець серафічний (подібний до серафима, ангела) (латин.) (примітка М. Лукаша). вернуться Стремління вічне й ревний труд/ Сподобляться покути. — Гете говорив Еккерману: «В цих віршах даний ключ до спасіння Фауста. В самому Фаусті — це діяльність до кінця (життя), що стає дедалі вищою і чистішою, а з неба — це одвічна любов, що приходить йому на допомогу» (6 червня 1831). |
