Лізхен А хоч би славу і покрив, То хлопці зірвуть з неї вінця. А ми їй — січки під ворітця. (Пішла). Гретхен (сама, вертаючись додому) Як сміло я колись судила, Як дівчина яка зблудила! Як я словами гріх діймала, Що й слів на те було замало! Як я його, було, чорню І бідну покритку виню. Яка була в мені пиха! І ось — сама не без гріха. Та все, що в гріх мене ввело, Ох Боже, любе й миле було! Біля міського муру
У ніші муру статуя Mater dolorosa[44], перед нею глечики з квітами. Гретхен стромляє свіжі квітки в глечики. Гретхен О Діво, Глянь милостиво, За гріх мій Бога вмилосердь! Мечем пробита, Жалем повита, Ти зриш Святого Сина смерть. Отця зовеш Ти Й зітхання шлеш Ти До неба, скорбі повна вщерть. Хто знає, Як крає Це серце біль трудний? Як душа моя страждає, Чим тремтить, чого жадає — Видно лиш Тобі одній! Чи то б куди пішла я — Тяжка, тяжка, тяжкая На серденьку печаль! Чи то одна сиджу я — Тужу, тужу, тужу я, Терзає душу жаль. Скропила я ції квіти Росою, ах! сліз моїх, Коли я рано-вранці Для Тебе рвала їх. Як промені веселі Заграли крізь вікно, Ридаючи, в постелі Сиділа я давно. Спаси! Одринь ганьбу і смерть! О Діво, Глянь милостиво, За мене Бога вмилосердь! Ніч Вулиця, біля дверей Гретхен. Валентин (солдат, брат Гретхен) Коли, бувало, на гульні Товариші мої п'яні Почнуть хвалить та величать Своїх улюблених дівчат, П'ючи хильцем, шоб та хвала Іще міцнішою була, — Сиджу я нишком у кутку І чвань ту слухаю грімку, А там всміхнусь, розгладжу вус І, повну взявши, було, озвусь: «Ну що ж, усякому своє! Та де в краю дівчина є, Щоб Гретці-сестриці рівня була, Щоб їй водиці подать могла?» — Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки, Аж гук устане: «Правда його! Вона — окраса дівоцтва всього!» — І поніміють всі хвальки. Тепер до чого ж довелося! Дерись на стіну, рви волосся! Усяка погань шпильки пускає, Киває, моргає, плечима стискає, Й на кожен закид, кожен закив Мовчи й печи, мов злодій, раків! Хоч їх усіх поб'ю на рам'я, А все ж брехні їм не завдам я. Де хто ж іде? Ще й крадькома… їх двоє, сумніву нема. Коли це він, той шалапут, То я йому зроблю капут! Фауст, Мефістофель. Фауст Отак, як там, в каплиці, за вікном Проблискує лампадка невгасима, А далі ледве-ледве блима, І тьма згущається кругом, — І в мене в серці споночіло. Мефістофель А в мене якось ниє тіло, Мов у кота, що по щаблях, По ринвах крадеться на дах; А на душі вже так цнотливо… Злодійкувато й похітливо… То вже по жилах жбуха, б'є Вогонь Вальпуржиної ночі, Що післязавтра настає, — Тоді й до сну байдужі очі. Фауст А скарб тоді підніметься мені, Що он мигоче в глибині? Мефістофель Так, ти зрадієш — не сказати; Казанчик вигулькне пузатий: Я якось зазирнув згори — Які там гарні таляри! Фауст А там нема якихсь окрас Для любої моєї кізки? Мефістофель Чому ж, я бачив там якраз Чудових перел зо три низки. Фауст Гаразд! Не хочеться мені Іти до неї впорожні. Мефістофель Чого ж на себе нарікати, Як можна й даром скуштувати? Ось зорі сповнили всю неба глибину, Нам можна братися за діло. Я їй моральної утну, Щоб їй скоріше закортіло. (Співає, приграючи на цитрі). Катрусю, чом Стоїш смерком Попід вікном У хлопця, що ти любиш? Гляди, гляди, Не йди туди, Побійсь біди — Віночка там загубиш. Йому дарма; Зведе з ума — Лишайсь сама, Заломлюй білі ручки! Кохать — кохай, А розум май, Не потурай, Доки не дасть обручки! вернуться Mater dolorosa — «Скорботна матір» (латин.) — зображення Богородиці з простромленими мечами грудьми (див. Лука, 2, 35). |
