Фауст Облиш! — Як серце мре без краю В однім битті, в однім чутті, Як я ім'я йому не знаю, — Тоді я у світи усім єством ширяю І слів найвищих добираю. І пломінь той, що в нім згораю, Я вічним, вічним називаю — Невже то лжа, слова пусті? Фауст От, щоб ти знав, Не хочу я надсаджувати груди; Хто має язика і хоче правим бути, — То той і прав. Ходім! Обрид цей вічний спір мені. І згоден я — хоч правий ти, хоч ні. Сад
Маргарита під руку з Фаустом, а Марта з Мефістофелем гуляють по саду. Маргарита Я бачу, ви, жалкуючи мене, Знижаєтесь — мені аж сором. Життя, напевне, мандрівне Навчило вас не буть суворим. Не для таких досвідчених людей Убожество моїх простих речей. Фауст Один твій зір, одне слівце твоє — Чи ж де дорожча мудрість є? (Цілує їй руку). Маргарита Та чи подоба ж вам ту руку цілувати? Вона негарна, шкарубка. Мені доводиться усього пильнувати, А мати строга ще така. Проходять. Марта Ви так ото й мандруєте весь вік? Мефістофель Така у нас вже служба подорожня! Буває — так у іншім місці звик, — А залишитися не можна. Марта Хай молодий іще літа Метеликом з країни до країни; А вбившись у такі літа, Старим бурлакою брести до домовини — Це справа вже зовсім не та. Мефістофель Та я вже й сам, признатись, потерпаю. Марта Тож, паночку, робіть, що я пораю. Проходять. Маргарита Аби з очей, то вже й з думок. Хоч ґречність вас і прикрасила, У вас розумних друзів сила, Мені до них — як до зірок. Фауст О серце, вір, те, що розумним звуть, — То інколи обмеженість пуста. Фауст Ах, свята невинність, простота — Ніяк собі ціни не пізнають! Сумирність, лагідність — що краще є в природі? Ці найкоштовніші з окрас… Маргарита Хоч раз мене згадайте при нагоді, А я про вас гадатиму всякчас. Фауст Не часто ходиш ти гуляти? Маргарита Та в нас хазяйство не яке, Але, нівроку, клопітке: В нас наймички нема; сама вбирай у хаті, Сама вари й печи, сама і ший, і мий, А мати в мене ще такі чепуркуваті, Що Боже крий! А стан у нас не дуже і скрутний; Таки не гірш, як у людей, достаток: Од батька нам оставсь порядний статок — Будинок свій, садок при нім густий. Тепер уже спокійні дні настали: В солдатах братик мій, Сестричку поховали… Мені з тим дитинчам був клопіт немалий, Та я б воліла з ним возитися і далі — Воно… Фауст Таке, як ти, було мов янголя… Маргарита Мене любило дуже те маля. Воно знайшлось уже по смерті тата. А мамі тяжко так прийшлось — Вже думали, що їй більш рясту не топтати, Але таки очуняла якось. Куди вже їй було гадати Те пташенятко годувати! От я й давай його тоді Поїть на молоці й воді… В моїх руках воно й росло — Таке гарнесеньке було… Фауст Ти щастя чистого зазнала. Маргарита Та й горя гіркого немало. Вночі, було, по десять раз встаю Я до колиски немовляти; І напою, Й візьму до себе, і давай люляти; А як кричить, беру я лялечку свою Та й ну по хаті взад-вперед гуляти… А вранці вже над ночвами стою, А там базар, а там в печі попорай — І так щодня, сьогодні, як і вчора. Отак-то, паночку, доводиться усяк. Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак. |
