Мандрівник Ой, це ж ти, бабусю люба, Що з дружиною колись Вдвох мене од смерті-згуби Рятувати піднялись!.. Ти, Бавкідо, одходила Потопельника тоді… Увіходить дід.
Філемон! Ти скарб мій сміло Видер з пащі злій воді! Вздрів ваш вогник я в тумані, Вчув ваш дзвоник крізь борвій… Вам завдячую, кохані, Тільки вам, рятунок свій. Хай же ще раз подивлюся Я на хвиль морських розмай; Поклонюся, помолюся — Серце повне через край! (Іде вперед по дюні). (до Бавкіди) Приготуй вечерю живо; Подаси в садочок нам… Він же хай дивує диву, Хай чудує чудесам. (Стоячи побіч подорожнього). Подивися: там, де хвилі Грізно били з краю в край, Там сади вже посадили, Нарядили справжній рай. Не під силу вже старому Рятівниче ремесло… Але що мені по тому — Море далі одійшло. Пан умілий, челядь сміла Рили рів, гатили гать; Де царила моря сила, Стали люди панувать. Глянь — навкруг сади, городи, Ниви, села, хутори… Та ходімо до господи, Сонце вже надвечори. Мерехтливо мріє далеч — То вітрила майорять, Поспішають в гавань на ніч, Як пташки в гніздо летять. Море синьою стягою Ледве мріється здаля, Де не глянь, перед тобою Скрізь видніється жилля. В садку При вечері утрьох. Бавкіда (до мандрівника) Чом сидиш, мовчиш думливо? Чом нічого не їси? Філемон Хоче знати він про диво, Ти ж йому розповіси? Бавкіда Диво дивне, що й казати, Я не стямлюся й сама, Та якесь химерувате — Знать, добра у нім нема. Філемон Ні ж бо! Цісар в займанщину Берег цей оддав йому, І герольд на всю країну Просурмив про це в сурму. Де взялись на узбережжі Зразу шатра, курені, Далі замок, мури, вежі І сади кругом рясні. Бавкіда Вдень, бувало, дарма праця, Як ті люди не пихтять; А вночі вогні іскряться, Вранці глянь — готова гать! Жертв упало тут немало, Ніччю — крики, зойки, шквал… Море полум'ям хитало… Вранці глянь — готов канал. Ох, безбожник він, завида, Вже й на наше зазіха… Од непевного сусіда Недалеко до гріха. Філемон Він же нас до себе кличе: Скільки хоч землі бери! Бавкіда Бійся моря, чоловіче, І не кидайся гори! Філемон Ну, ходімо до каплиці, Поки захід не погас, Подзвонити, помолиться — Бог старий не зрадить нас! Палац Просторий розкішний сад, широкий, рівно виведений канал. Фауст, старий, аж древній, ходить, думає. (в рупор) Сідає сонце; до причалу Човнів несеться батова: Останнім жваво до каналу Байдак великий заплива. Не гнуться щогли в нім добротні, Грайливо мають прапорці, На нім досвідчені й зальотні Щасливо маються плавці. На дюні дзвонить дзвін. Фауст (жахається) Проклятий дзвін! Він невлічимо, Мов зрадний стріл, у серце б'є! Усе моє перед очима, А за плечима б то чиє? Бринить у нім злорадність хижа, Що всякій владі межі є: Отой липняк, та вбога хижа, Та церківця — то не моє… Радніший я туди податься, Та грізно тінь чужа встає; То сіль в очу, то скабка в п'ятці, Що всі відрадощі псує! Баштовий (як вище) З вечірнім вітром прудко як Летить процвітаний байдак, Хоч наладований з верхом Всіляким скарбом і добром! Процвітаний байдак, наладований ущерть чужоземними виробами.
вернуться Філемон і Бавкида — за античним міфом, патріархальне селянське подружжя, символ гостинності. |
