Громохкий гомін вістує появу сонця. Аріель Грімко, гучно грають гори, Чують, знають духів хори — День новий заблисне скоро. Вже гримкоче брама неба, Вже гуркоче повіз Феба — Світлу сонця — світлу путь! Золотії сурми грають, Зір стенають, слух вражають, Хоч не всім нечутне чуть. Швидше, швидше крийтесь, діти, Глибше, глибше, в квіти, в віти, В шпари скель, між трав густих, — Бо оглухне, хто не встиг. Фауст Прокинулось життя кипуче знову, Голубливе вітаючи світання; Ти, земле, знов явила міць чудову — Наснажує мене твоє дихання, Бажанням дії трепетно проймає, Розбуджує нестримне поривання В нове буття, високе і безкрає. Хвилює все у досвітку рахманнім, Многоголосим дзвоном гай лунає, Долини мріють в мареві туманнім, — Та світло неба бореться зі тьмою: Вітки, що спали в застумі духмянім, Малюються чіткіш передо мною, І кольори вирізнюються чисто; Квітки й листки жемчужаться росою; Навколо мене рай цвіте барвисто. Угору глянь — розжеврілись вершини, Вістуючи нам сонця схід врочисто; До них раніш одвічне світло лине, Що згодом лиш до нас дійде, веселе… Ось на шумкі зелені полонини Вже сонце килим світлотканий стеле, Що шириться, все далі й далі йдучи; Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле! Бо ранить очі вид його сліпучий. Буває так — після років шукання, Пройшовши шлях тернистий та колючий, Ти на порозі здійснення бажання Враз спинишся налякано, бо звідти Обдасть тебе палюче полихання; Ти світоч жизні хочеш запалити — Коли ж навкруг кипить огненне море! Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти, Такі палкі і радощі і горе, Що до землі твій погляд знову рветься, Сховатись в запинало непрозоре. Нехай же сонце ззаду зостається! Ось водоспад все більш мій зір чарує. Зі скель стрімких він нависом іллється, Мільйонами струмочків він вирує, Клубочиться він хмарою сяйною, В повітрі шумом розсипним шумує. В його бризках розлогою дугою Веселка грає змінно-переливна, То мов різьблена, то пов'ється млою, Відсвіжує навколо все, чарівна… Дивись на неї й добре розмірковуй: Вона нам каже, осяйна царівна, Що все життя — лиш відсвіт кольоровий. Цісарський палац
Тронна зала. Державна рада чекає на цісаря. Сурми. Увіходить цісар[55] із пишним почтом, сідає на трон, праворуч астролог. Цісар Зібралися, панове-радо? Я всіх вас тут вітаю радо! І мій мудрець сюди з'явись… А де ж це дурень залишивсь? Юнкер Він за тобою ззаду плівся, На сходах якось повалився; Кудись однесли товстуна, Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна. Другий юнкер Натомість зразу — й де він взявся? — До нас другий якийсь пробрався Препишно вбраний баламут; Хоч і бридкий, а здавсь на жарти! До входу кинувся, до варти, А ті схрестили алебарди… Та вже той смілий блазень тут! Мефістофель (навколішках перед троном) Що всі не люблять — і вітають? Що всі зовуть — і геть женуть? Що всі раз по раз захищають? Що всі і лають, і кленуть? Кого ти не повинен звати? Кого всяк радо спом'яне? Що вдерлося в твої палати, І що само себе жене? Цісар Покинь свої химерні речі, Вони тут зовсім не до речі! То справа ось оцих панів, Ти б краще їм клубок розплів. Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич, — Зміни його і стань зі мною побіч. Мефістофель стає ліворуч од трону. Гомін у юрбі Блазень новий… Біда ізнов… А звідки він?.. Як увійшов?.. Який бридкий!.. А де ж старий?.. Той був гладкий… А цей худий… Цісар Вітаю вас, кохані друзі, Що зблизька й здалека зібрались! Навколо мене в вірнім крузі Під щасною зорею ви з'єднались. Але скажіть, чому, коли Від нас турботи відлягли, Коли над все були б ми раді Потішитись на маскараді, — Чому нам мучитись на раді? Ви кажете, не випада інак… Ну що ж? Як так, нехай і так! Канцлер Скажи, яка найвища з всіх чеснот, Що сяєвом царське чоло вінчає, Що володар завжди являти має? То справедливість! Всього, що народ Бажає, любить, вимагає, просить, Усього того в цісаря задосить. Та що з того, що в нім є серця доброта, І мудрість розуму, й правиці щедрота, Коли неправда навкруги панує, Лихеє лихо тут і там лютує? Поглянь відціль, де твій пишає трон, На весь свій край — страшний побачиш сон! Біда біду в тім біднім царстві плодить, Несправедливість всюди верховодить І беззаконство стало за закон. Той краде вівці, той дружину, Той свічники й хрести з церков, І злодіям немає впину — Те споживуть і крадуть знов… Ідуть до суду потерпілі, Де сяє в мантії суддя, — І там злочинці знахабнілі Законом крутять без пуття; Співвинуватці їм поможуть (Скрізь має силу брат чи сват!) І всю вину на того зложать, Хто Богу душу винуват. Весь світ у прірву западеться, Коли сумління в нас мовчить; Хіба ж чуття тут розів'ється, Що справедливості навчить? Перед хабарником підлесним Усякий голову схилив; Суддя ж, що покарать не вмів, Уже не може бути чесним. Я фарби згущую? Так ні ж! Картина в нас іще чорніш. вернуться Цісар — за народною легендою, Фауст перебував на службі в імператора Священної Римської імперії. Гете пояснював, що в цьому образі він хотів показати безтурботного правителя, на очах у якого розвалюється його держава. 1-ша дія відзеркалює риси веймарського придворного життя і певною мірою особистість юного герцога Карла-Августа. |
