Заслона спадає. Ф о р к і а д а випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п'єсу в епілозі.[103] Дія четверта
Верхогір'я Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст. Фауст Вбачаючи внизу пустельні урвища, Ступаю я на верхогір'я бережно, Пустивши хмару-птицю, що так лагідно Несла мене широкими просторами. Вона від мене звільна відділяється І на схід сонця лине в даль, клубочучись, За нею вслід мій зір біжить захоплено. Пливе вона, хвилюється, міняється, Формується, стає чудовим видивом: На сонячній перині спочиваючи, Жона якась ввижається божественна; Юнона то, чи Леда, чи Гелена там Чарує око вродою величною? Ой леле! Образ тане, розпливається, Зливається з верхів'ями далекими, Великий смисл минущих днів нагадує. А вколо мене віє світле марево, Леліє, прохолодою голублячи, І легко, й плавно вгору підіймається І там стає новим знадливим образом Великого, святого блага юності… Скарби мойого серця прокидаються, Любов Аврори згадую окрилено І перший милий погляд, ледве вловлений, Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск, Душевною красою любо сяючи, Видіння те в ефір ясний здіймається Й несе з собою краще все, що є в мені. На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі. Мефістофель Оце махнули те, що треба! Але скажи, навіщо ти Якраз сюди спустився з неба, В ці звори, повні жахоти? Я добре знаю урвище це скельне — Було тут спервовіку дно пекельне. Фауст Тобі казок ніколи не бракує, Але мені безглуздя не смакує. Мефістофель (поважно) Коли Господь — за віщо, не питай — Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра, Де, з центру розогнівши, з краю в край Розбурхано палає вічна ватра, — Жилося нам не дуже зручно, звісно: І гаряче, і боляче, і тісно. Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать, Хропти, сопти, з усеї сили пукать, Аж сіркою все пекло засмерділо; Ото був газ! Несосвітенне діло! З усіх усюдів так і напира, — Потріскалась гладка земна кора, Все обернулось догори ногами, Спід верхом став, горами стали ями. Так деякі учені — круть і верть — В теоріях все ставлять шкереберть. Як ми звільнились з темного затвору І вирвались на свіжий дух, нагору — Все це була велика таїна, Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12) Фауст Вдивляючись в громаду гір німу, Я не питаю: звідки? і чому? Природа, що сама себе створила, І землю всім, що є на ній, укрила, Звела шпилі і вирила яри, Поставила тут гору до гори, Там пагорби, вже лагідніші схили, А там долини тихі їх змінили… Радіє мати всім — і все то те Без вибухів собі росте й цвіте. Мефістофель Куди ж тобі! Усе тут ясно вам! Мене не вчи, я був при тому сам. Я бачив сам той полох і той колот, Коли вогонь з безодні плив, як плав, Коли Молоха невловимий молот, Куючи гори, скелі роздробляв. [104]Ще й досі видно всюди каменюки, А поспитай — хто кинув їх туди? Хоч як учені бралися на штуки, Але, на стид і сором для науки, Не довели нічого їх труди. І тільки прості темні люди Збагнули істину давно; Ті твердо знають: все це чудо, І чортом зроблене воно. Покаже всякий вам скиталець Тут чортів міст і чортів палець. Фауст Цікаво справді нам постерегти, Як на природу дивляться чорти. Мефістофель А як би ми на неї ще дивились? Тут головне, що ми їй прислужились. Чорти — народ, на все велике здібний, їм скрізь давай розгардіяш подібний. Але невже на обширі земному Ти не знайшов принадності ні в чому? Відкрили ж бо тобі оці висоти «Земні царства і їхні всі пишноти». (Матв. 4)[105]Але тебе нелегко вдовольнить, Либонь, тобі нічого й не кортить? Фауст О, маю я велику мрію! Вгадай, яку. Мефістофель Та це я вмію. Побудувать собі столицю, Міщанам клітку-годівницю; Тісні в ній вулички й домки, Базар, капуста, буряки, Різниці й ятки, сало й м'ясо, Де мухи в'ються роєм ласо, І скрізь по городу всі дні Багато смороду й крутні. Там площі й вулиці широкі, Будинки пишні та високі, А там, де брама запада, — За слободою слобода… Поглянуть любо: скрізь коляси, І пішоходи, й тарантаси, Гармидер, галас, метушня, Кишать людці, як комашня; А ти покажешся між ними, І натовп криками гучними Тебе захоплено віта. вернуться Форкіада випростовується велетенсъки на передньому коні… — В народному бароковому театрі постійним комічним маскам — Гансвурсту, Пікельгерінгу та ін. могли доручатися окремі додаткові ролі, при чому публіка бачила їх умовне перевдягання. Наприкінці п'єси, яка нерідко виконувалася чужою мовою (англійською), комічна маска переказувала публіці рідною мовою зміст побаченого. В заключній авторській ремарці, на нашу думку, слід бачити іронію Гете. вернуться …Коли Молоха невмолимий молот, /Куючи гори, скелі роздробляв. — Молох — жорстоке божество у фінікійців; в «Мессіаді» Ф. Г. Клопштока (1724–1803), улюбленого автора Гете-штюрмера, — гордий богоборець, що воздвигав гори. вернуться «…Земні царства і їхні всі пишноти». — цитата з Євангелія від Матфея (4, 8), де розповідається, як диявол спокушав Ісуса. |
