Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Повна пауза. Музика вривається.

Гелена
(до Фауста)
Немов про мене древнє слово сказано:
З красою щастя довго не вживається.
Життя й кохання ниті розриваються,
І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.
Востаннє, друже, міцно обнімімося…
Прийми мене, о Персефоно, з отроком!
(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).
Форкіада
(до Фауста)
Держи хоч, що лишилося тобі,
Не випускай одіння! Бо, гляди,
Ще демони розшарпають його
І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!
Це не богиня вже, що ти втеряв,
А все ж божественне. Візьми собі
Коштовний дар і вгору підіймись!
Знесе тебе він над усе земне
В ефірну вись, — ширяй там досхочу.
Побачимось пізніше — вже не тут.

Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.

Форкіада
(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)
Так часом найдеш не шукавши!
Щоправда, полум'я нема вже,
Та нам не жаль таких утрат.
Є чим і так поетів наставляти,
Під'юджувать до розбрату і звад.
Не можу я талантів наділяти —
Даватиму хоч одяг напрокат.
(Сідає на передньому коні під колоною).
Панталіда
Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми
Від чар страшної відьми фессалійської;
Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,
Що різав слух і розум заморочував.
Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже
Сама цариця — випадає й челяді
Вступити вірно й щиро у сліди її.
Вона вже там, край трону Незглибимої.
Хор
Добре царицям, добре їм скрізь,
Навіть в Аїді зверху вони,
З рівними рівні сходяться там
І з Персефоною в дружбі живуть;
Нам же йти в глушінь, у нетрі,
В оболоні асфоделей;
Між сумними тополями
Та посохлими вербами
Невеликі нам радощі —
Кажанами шарудіти
Смутно, безживно, примарно…
Панталіда
Хто імені не має й благородності,
Належить той стихіям — розпливіться в них!
А я піти бажаю за царицею,
Бо вірність може стать безсмертним подвигом.

Іде геть.

Всі разом
Знову прийшли ми до світлого світу,
Хоч не істоти ми —
Чуємо, знаємо,
А до Аїду не вернемо більш.
Вічно живуща природа
Право над нами взяла;
Ми знов, як духи, над нею.
Перша частина хору
В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт,
томний трепет,
Од коріння до верхів'я сік погоним живодайний;
І листками, і квітками рясно й красно закосичим
Кучерявії дерева на багатий урожай.
Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;
Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,
Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.
Друга частина хору
Ми огорнем ніжним валом ті дзеркальні стіни скальні,
Колихатимемось любо, приголублюючи їх;
Вчуєм, вловим кожен звук ми — щебет птахів,
шепіт плавнів
Чи страшливий окрик Пана, — й тут же відгук свій
шлемо.
Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,
Стосоткротною луною кожен голос оддамо.
Третя частина хору
Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,
Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;
Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,
Все лугами-морогами до садів та до осель,
Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися
Понад берег, понад води, понад весь той круговид.
Четверта частина хору
Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм
Горб, де лози виноградні повилися по тичках;
Там щоднини й щогодини видно працю винороба,
Клопотання ревне й щире за непевний урожай.
Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,
Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.
Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,
Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.
Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,
Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,
Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…
Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,
Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;
Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,
Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,
Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:
Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,
Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;
З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.
Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —
Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:
З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,
А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…
Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,
Заморочується розум, вуха ревнява глушить.
Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,
А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;
Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!
105
{"b":"541194","o":1}