Мефістофель А про небезпеку свою забув? В місті ще свіжі сліди твого кривавого злочину! Над могилою вбитого ширяють духи помсти, чигаючи повороту душогуба! Фауст І тобі ще про це говорити! Смерть і погибель всесвітня на тебе, потворо! Веди мене до неї, чуєш, і звільни її! Мефістофель Та поведу вже, зроблю що можу. Що ж у мене, вся влада на небі й на землі? Я обмарю сторожу; добудь ключа і виведи її звідти людською рукою. Я ж чатуватиму напоготові з чарівними кіньми, — умчу вас. Це я можу. Ніч. Чисте поле
Фауст і Мефістофель летять навзаводи вороними кіньми. Фауст Чом в'ються вони круг шибениці? Мефістофель Не знаю, щось варять, щось творять. Фауст Висяться, низяться, клоняться, хиляться. Мефістофель Чарують, чаклують. Фауст І кадять, і святять. Мефістофель Вперед! Вперед! В'язниця[54] Фауст з низкою ключів і лампою перед залізними дверима. Фауст Знов жаль мене проймає незборимий, У серці знов весь біль всіх серць людських. Тут, тут вона, за мурами сирими, Карається за свій безгрішний гріх! Ти боїшся ввійти до неї? Ти страшишся вини своєї? Йди, не гайся! Смерть іде на поріг. (Кидається до замка. Зсередини чути спів). Пісня Моя мати, ледащо, Зарізала мене! Мій батько, гультяй, Із'їв мене! А сестричка мала Взяла й знесла Кістки в зелений гай; Я пташечкою полинула — Вилітай! Вилітай! Фауст (відмикаючи) Не думає вона, що милий тут, Соломи шелест чує, брязкіт пут. (Входить). Маргарита (ховаючись у солому) Ой горе! Йдуть… Ой смерть, не йди!.. Фауст (тихо) Цить, цить! Я випущу тебе на волю. Маргарита (кидаючись йому до ніг) Коли людина ти, згляньсь на мою недолю! Фауст Та не кричи, сторожі не збуди! (Схоплює кайдани, щоб відімкнути). Маргарита (навколішки) А хто ж тобі цю владу дав Наді мною, кате?! Крові вночі вже зажадав… Ой зжалься, встигнеш ще скарати! Чи ждати ранку тобі шкода? (Встає). Я ж молода ще, молода! І мушу вмерти! Я гарною була, і в тім причина смерті. В мене був дружок, а тепер нема, Хтось порвав вінок, квіти поламав… Ой, пусти! За що така насила? Пощади! Що я тобі зробила? Вчуй мою благальну річ… Та я ж не бачила тебе й навіч! Фауст Чи виживу я цю стражденну ніч! Маргарита Тепер твоя тут воля, кате. Дай хоч дитя погодувати, Всю ніч воно ще тут було; Вони взяли його, мені на зло, І кажуть, що я вбивця немовляти. І я безрадісно помру. Пісень про мене співають… То нелюди — шакали. Вони ту казочку стару До мене приклали. Фауст (падає їй до ніг) Тобі до ніг упав коханий, Прийшов розбить твої кайдани. Маргарита (кидається до нього) Усім святим повинні помолиться ми! Дивись! Під східцями Горить огненна Страшна геєна! Лукавий, Губитель кривавий, Рикає, мов звірюга! Фауст (голосно) Гретхен! Гретхен! Маргарита (наслухаючи) Я чую голос друга! (Зривається на ноги, кайдани спадають). Де він, де? Я вчула слово кличне! Вільна я! Зникло тло темничне! Швидше, швидше пригорнути, Упасти на груди! Крикнув він: «Гретхен!» Той голос любовний Крізь регіт глумливий і скрегіт зубовний, Крізь ревіт пекельний, диявольський сказ — Той голос коханий впізнала я враз! вернуться В «Прафаусті» ця сцена була написана прозою. |
