Мефістофель Ще й питаться? Чи, може, візьмеш скарб собі? Тоді пораю я тобі Мене даремно не тривожить І клопоту мені не множить. Не думав я, що ти скнарій! А я тут в голову захожу… (Ставить скриньку в шафу і замикає її). Ходім! Скорій! Щоб привернути грою мрій До тебе ту дитину гожу. Чого ж понуривсь ти, Немов тобі на лекцію іти, Немов тебе примарою ляка І фізика, і метафізика?! Ходім! Виходять.
Маргарита (увіходить із лампою) Ой як тут душно, парко як! (Одчиняє вікно). А вечір же наче й без тепла. І якось моторошно так… Коли б хоч мати скоріше йшла… Вся аж тремчу… Острах стиска… Яка ж я, дурненька, боязка… (Роздягається, заспівала). Був вірний коханці завше Славетний Фульський цар; Вона йому, вмиравши, Дала злотний кубок в дар. Над всі скарби коштовні Він кубок той любив, І очі сліз були повні, Як він із нього пив. Почувши, що годі жити, Усе роздав синам: «Усе беріте, діти, А кубка не віддам!» Сидів він на бенкеті, І все лицарство з ним, У замку на бескеті, Над берегом морським. Допив живець д'останку Старенький бенкетар І в буйні хвилі з ґанку Жбурнув священний дар. Ось кубок летить, мигоче, Ось вир його схопив… А цар склепив свої очі І більше вже не пив… (Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить — скринька). Звідкіль взялась тут скринька ця мала? Таж шафа замкнена була. Що за притичина? І що в ній може буть? А, знаю, мамі хтось приніс В заклад під позичку, мабуть. Ось ключик на шнурочку звис… А що, як взять та й відімкнуть? Ой, що це? Боже милий! Глянь, Чи бачила ж таке я на віку? Убір! В святковий день найбільша з пань Наділа б річ таку! А як мені в цім ланцюжку? Чиї ж то всі оці розкоші? (Убирається й розглядається в дзеркалі). Ой, а сережки ж хороші! Вберись — і вже зовсім не та… Що врода й молоді літа? До них тепер байдужі всі, І похвали твоїй красі Бринять, неначе докори. Всі злота ждуть, На злото б'ють — Горе нам, бідним, горе! На прогулянці Фауст проходжується в задумі. Підходить Мефістофель. Мефістофель Бодай тобі зрадне кохання! Бодай тебе в пекла стихію! Я кляв би іще чимсь гіршим, але, на жаль, не вмію! Фауст Який же дрік тебе вджиґнув? Чого це ти так чудно кривиш морду? Мефістофель Радніший я продатись чорту, Коли б я сам не чортом був! Фауст Тобі цей сказ якось не личить. Та що ж могло тебе так спантеличить? Мефістофель Та що? Убір, що Гретхен я дістав, Піп загребущий одібрав! Побачила ту штучку мати І зразу стала потерпати: Тонкий у неї аж надто нюх, Весь ніс просяк молитовника дух, — Обнюхує і се, і те, Чи воно грішне, чи святе, А що вже убір — то й видом видать, Що не яка в нім благодать. «Доню! — рече — неправе добро Душу бентежить, збурює кров. Божій Матері його віддаймо, На манну небесну уповаймо!» А Гретонька закопилила губи: Дарованому коню та дивиться в зуби? Той, певно, Бога в душі мав, Хто їй ту цяцю підослав… Та мати священика приводить, Той скоро справі кінця доходить, Сподобався йому дарунок. «Добре, — глаголе, — єсте вчинили! Хто алчність боре, той Господу милий. А в нашої церкви добрий шлунок, Вже скільки царств вона пожерла, А ще з переїду не вмерла: Тільки церква, мої любі діти, Може неправе добро стравити…» Фауст Та ні: євреї і царі Також до того штукарі. Мефістофель Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце, От буцімто полова все це, Чи там подякував, чи ні, Мов за горішки ті дрібні, Пообіцяв в небесах награду — Й залишив маму вельми раду. |
