Пестій і не гляне на мене бліду.

Сестриці, сюди вам не вільно ввійти,

Та може Турбота і в щілку вповзти.

Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!

Іде за тобою, як завше, Біда.

Од вас не одстане ніколи Нужда.

Насунули хмари, не жевріють зорі,

І стайна з простору, де темріє смерк,

Злітає сувора сестра наша — Смерть.

Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;

Якусь чудну, непевну річ вели…

«Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,

І знов зловісна рима «смерть».

Глухий той звук страшну віщує долю…

І досі я не виборовсь на волю.

Коли б зумів я магію прогнать,

Забуть химери чарів і заклять

І сам на сам бороть природи гарт —

Людиною б і справді бути варт.

Таким я й був, поки тих чар не знав,

Поки себе і світу не прокляв.

Тепер тих чар в повітрі аж кишить,

Не знаю вже, де дітись од привидь.

Чи сяє день, поману женучи, —

Мара мене обмарює вночі;

Чи весело додому з поля йду —

Закряче крук, закряче на біду…

Оплутує кругом нас забобон:

То примха десь, то знамення, то сон,

I моторош нам душу обійма.

Щось рипнуло — й нікого мов нема.

Чи тут хто є?

Та є, тобі ж чутно!

А хто ти, хто?

Хіба не все одно?

Геть звідси!

Ні, я втрапила сюди.

Не заклинай, не накликай біди!

Хай нечутна я для вуха,

Та душа мій голос слуха;

В різних постатях встає

Грізне марище моє.

В полі, в морі, завше, всюди

Серцем чують мене люди,

Не шукаючи, знайдуть,

Улещаючи, кленуть.

Чи ти Турботи вік не знав?

Я все життя не йшов, а гнав

І брав з нальоту кожну насолоду,

Кидав, що стало не в догоду,

А що пручалося, пускав,

Я лиш жадав, задовольняв жаду,

І знов бажав, і так, мов у чаду,

По світу мчав бурхливо і бентежно;

Тепер іду розважно, обережно.

Доволі вже спізнав я земний круг,

Шкода мені потойбіч зносить дух.

Безумний той, хто в мріях непотрібних

За хмарами шука собі подібних!

Тут твердо стій і пильний зір одкрий;

Допитливим і цей світ не німий.

Навіщо нам до вічності ширяти!

Що знаємо, рукою можна взяти.

Отак мудрець ітиме у житті,

І не зіб'є мара його з путі;

У русі тім йому розкоші й болі,

Й на хвилю він не стане в задоволі.

Під моїм страшливим гнітом

Хто б не був, той нудить світом,

Той не бачить за пітьмою

Навіть сонця над собою;

Хоч, дивиться, притаманний —

Дух охмарюють тумани;

Хоч скарбами володіє —

Користати з них не вміє;

В щасті, в горі він страждає,

У достатку голодає;

Всім утіхам і скорботам

Безпорадно каже: «Потім»,

Завше завтрашнього жде він

І в сьогоднішнім не певен.

Облиш, улізлива змія,

Ті нісенітниці торочить!

Геть, геть! Літанія твоя

І мудреця, нівроку, обморочить.

Він не знає, що робити,

На яку йому ступити:

Пройде трохи по дорозі

І заточиться в знемозі;

В твань улипши, йде все глибше,

Не надіється на ліпше,

І собі, й другим немилий,

Ніби й сильний, а безсилий;

І без віри, й без відчаю

Не живе, а одживає.

Ті вагання, ті змагання,

Бунтування й підлягання,

Підіймання і зривання,

Напівсон, напівчування —

Держать його цупко й стекло,

Щоб зіпхнути врешті в пекло.