Гомін жінок А хто сидить там у задку? Ви бачили мару таку? Худий-худюший, мов сто днів Нічого він не пив, не їв; Коли поганця і вщипнуть, Не заболить йому, мабуть. Худий Та гетьте, гаспидські баби! Не вгодиш вам, що не роби. Коли жінки в хазяйстві дбали, Мене ще скнарою всі звали, Тоді заможний був наш дім: Все надбання лишалось в нім. Добра набгав я повні скрині, Та це за ваду мають нині! Тепер такі жінки пішли, Що все б із хати рознесли; У них схотінок більш як грошей — Це розрахунок нехороший. Чоловікам нема снаги, Куди не кинуться — борги… А жінці що? Як щось там має, Ганчір'я зразу накупляє, Та ласо їсть, та п'є усмак В гурті коханців-гольтіпак; Тим злото нам цінніш здається: Тепер не скнара, а скупець я. Одна жінка Скупуй собі, скнарюй, як хочеш, З драконським кодлищем скупим! А чоловіків чом морочиш? І так уже від них терпим. Жінки гуртом Та дай по писку кістякові! Проява капосна яка! Скривився, дума, що зляка! Та й ті дракони — все цяцькові, Трусніть — і дасть він сторчака! Герольд Ось я жезлом вас втихомирю… Та обійдеться й без жезла: Розсердились потворні звірі, Махнули крилами зі зла, З страшенних пащ огонь ригають, Луска ж блискуча аж шумить… І люди з жахом відбігають, Усе навкруг спустіло вмить. Плутон зіходить із колісниці.
Герольд Ось він зійшов, велично як! Подав своїм драконам знак — І сповнилось його веління: І золотом набита скриня, І скнара — в нього біля ніг; Це тільки чар зробити зміг. Плутон (до візника) Скінчилися труди твої тяжкії, Лети ж тепер до рідної стихії! Ти тут чужий, ти згинеш серед них, Серед машкар потворних і страшних. Іди туди, де, вільний, незалежний, Втопивши зір у світлості безмежній, Добро й красу побачиш в вічі ти — Створи свій світ на лоні самоти. Хлопець-візник Я буду вік твоїм посланцем гідним, Бо ти мені став другом, братом рідним. Ти скрізь несеш достатку гойний дар, Я всім даю життя найвищий чар. Не раз людям доводиться вагатись: Чи то тобі, чи то мені віддатись? До тебе йдуть — неробами живуть, До мене йдуть — в труді верстають путь. Не тайкома звершаю я свій подвиг, Бо зраджує мене мій перший подих. Ну, прощавай! Від тебе я пішов, Та лиш шепни — і я вернуся знов. (Зникає так, як і з'являється). Плутон Вже час настав мої скарби явити! Герольде, дай жезла, замки розбити. Відкрилося! Глядіть, як все блискоче; У казанах кров золота клекоче; І ланцюжки, і персні, і корони — Усе у ній розтане і потоне. Крики з натовпу Якого скарбу! Ай, ай, ай! Вже скриня повна через край! Он кубки злотні топляться! Монети не потовпляться! Які дукати — дивний карб! Якби мені добуть той скарб! Цього бажав я гаряче! Додолу золото тече! Чого стоїш? Нагнись мерщій І зразу станеш багатій! А ми, як грім, налетимо І скриню всю заберемо! Герольд Ви з глузду з'їхали всі вряд: Та це все жарти — маскарад. І хто б насправді для юрби Тут розсипав такі скарби? Вас надурили жартома: Та тут і шеляга нема! Це вам облуда золота, А ось і правда — хоч проста. Та що вам правда? Кожен з вас Химери ловить повсякчас… Плутоне, ну-бо, всіх жени, Бо аж нетямляться вони. Плутон Що ж, розігнать — це річ не зла; А дай ізнов твого жезла! Ось я його в огонь стромлю. Гей! Начувайтесь! Всіх спалю! Жезло тріщить, огнем блищить, Навколо іскрами дощить… Хто здума близько підійти, Тому від смерті не втекти, — Ось я почну кругом кропить. Крики, тиснява Ой лишенько! Усе горить! Тікай, тікай, хто жити рад! Гей, хто там пре, подайсь назад! В лице мов приску хто сипнув! Мене жезлом він навернув! Усі пропали, хто не втік! Назад, маскований потік! Назад, скаженая юрма! Я б полетів, та крил нема! |
