Одразу плац попросторів,

Ніхто, здається, й не згорів —

Юрма біжить,

Усяк дрижить…

Щоб все гаразд було навкруг,

Окреслю я незримий пруг.

Явив ти нам розумну міць,

Всяк перед нею пада ниць.

Терпіння, друже! В бачиш ти

Іще страхливіші бунти!

Тепер послухайте мене:

Ми можем любо круг оглянуть,

Бо ті жінки завжди кругом обстануть,

Як чують щось цікаве чи смачне.

А я ж таки не зовсім підтоптався,

Краса жіноча ще торка,

Сьогодні б я поженихався,

Бо день такий — усе надурняка.

Та тільки тут народу повно,

Не вчують всі моїх розумних слів;

Я думаю, незгірше б я зумів

Все показать на мигах красномовно.

Та просто жест нічого тут не варт;

Я вигадав новий цікавий жарт:

Як глину, буду золото ліпити —

З цього металу можна все зробити.

Кощавий дурень розходивсь;

Чи бач, на витівки пустивсь!

Бере він золото в грудках

І мне, як тісто, у руках;

Та, хоч воно м'яке й ліпке, —

Все, що він виліпить, — бридке;

А він показує жінкам,

А ті притьмом у крик, у гам,

У вихиляси сороміцькі…

Цей блазень — виродок несвітський;

Йому розпусту розсівать,

То ніби меду скуштувать.

Та я цього не подарую,

Жезлом нахабу почастую!

Не знає він, що ще нас дожида;

Нехай собі що хоче коїть!

Недовго вже йому тут дурня строїть —

Закон міцний, та ще міцніш нужда.

Ось дика рать, як бистрий плин,

Пливе до вас із гір, з долин;

Непереможний диких стан,

Бо з ними йде великий Пан;

Для них ніщо чарівний пруг,

Ввіходять впрост в порожній круг.

Я знаю вас, та й Пан мені не диво!

Сюди прийшли ви гордо і сміливо.

Я знаю те, що тайна багатьом,

І в круг тісний впускаю вас притьмом.

Нехай щастить вам доля щасно,

Хай путь ваш дивом процвіте,

Та вам самим не видно ясно,

Куди й до чого ви йдете.

Чепуруни — крихкі, слабкі,

А дикуни — дерзкі, кріпкі;

Прудкий наш скок, швидкий наш крок,

Ми ринем так, немов поток!

Ось фавнів рій

Веде танок,

В гриві густій

З дуба вінок,

Гостренькі вуха крізь лист стирчать,

І ласі очі вогнем блищать.

Що фавн кирпатий, то це дарма,

До того діла жінкам нема.

Кивне недбало, де гурт жінок, —

Найкраща радо іде в танок.

А ось до гурту підбіга

Сатир — цапиняча нога.

Худий і жилавий сатир,

Як сарна, скаче поміж гір,

І вдаль і вшир пускає зір.

Як гарно тут, як вільно тут!

Десь там, внизу, химерний люд;

Вони там скніють, не живуть,

Хоча життям те скніння звуть;

А він один, нарівні хмар,

Неначе світу володар!

Ось гноми безбач дріботять,

Іти у парах не хотять;

На кожнім одіж мохова,

Під нею лампку він хова;

Одне другого наганя,

Неначе в кучі комашня,

Сюди й туди одно снує —

І всюди їм робота є.

Кобольдам родичі близькі,

Ми мов хірурги ті гірські:

Ми гори розтинаємо,

Ми з жил їм кров кидаємо,

Метал вергаєм на-гора,

Всім людям зичучи добра:

«У добрий час, у добрий час,

Усі багатства ці для вас!»

Та злото потрапля до рук

І перелюбців, і злодюк,

Залізо ж корисне для вбивць,

Для всьогосвітніх кровопивць,

А хто три заповіді вже

Зламав — до інших байдуже!

Та нас у тому не виніть;

Ми терпимо, то й ви терпіть.

На Гарці велетні живуть,

їх люди дикими зовуть;

Ідуть гольцем, кремезні всі,

Питають в первісній красі;

Соснина в кожного в руках,

Пов'язка з віття на боках;

Таких фігур, таких постав

У варті й папа сам не мав.

Привіт, привіт,

Наш бог, наш пан —

Великий Пан!

В тобі ввесь світ!

Ідіть, летіть стрічать його,

Піснями величать його,

Бо добрий він, ласкавий він

І любить радощів розгін.

Під неба дахом голубим

Пильнує він свій красний дім,

Але струмок йому співа,

Вітрець дрімоту навіва…

І як опівдні він засне —

Ніде й листок не шелесне,

Замре в повітрі кожен рух,

Лиш чути квітів млосний дух;

Тоді і німфу, як закон,

Де б не була — змагає сон.

Коли ж зненацька гримне він,

Мов з неба грім, мов бурі дзвін, —

Охопить душу жах німий,

Всі розбігаються як стій,

І військо в полі никне вмить,

Герой збентежений тремтить…

Тож слава, слава славному!

Хвала йому і честь йому!