Форкіада
Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі,
Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа —
Коли чую — у печері залунало срібним сміхом;
Аж дивлюся — то хлоп'ятко од жони до мужа скаче,
А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок,
Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих —
Аж не тямишся од них!
Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —
не звірюватий,
Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся,
Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком
Аж до стелі вже достав.
Мати злякано гукає: «Ти плигай собі як знаєш,
А літати стережися, раз літати не дано!»
Батько лагідно вмовляє: «У землі є рвійна сила,
Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю —
Зразу сили наберешся, як той син землі Антей».
Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь,
Наче м'ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в'юнкий.
Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає…
Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.
Я не знаю, що робити… Коли раптом — що це знову?!
Чи наховано скарбів там? Вбраний в красні, барвні шати,
Він з'явився знов очам.
Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками,
В ручках — ліра злотострунна, — Аполлон малий,
та й годі, —
Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;
Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись…
А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —
Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?
І в його поставі гордій видно віщу силу духа,
Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну;
Ось почуєте її ви, ось побачите його ви, —
Дивуватимете дивом з тої сили і краси.
