Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A
Хор
Ти таке говориш, ніби там, в альтані, світ є цілий —
Гай і луки, гори й ріки; байку баєш, та й уже!
Форкіада
Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі,
Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа —
Коли чую — у печері залунало срібним сміхом;
Аж дивлюся — то хлоп'ятко од жони до мужа скаче,
А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок,
Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих —
Аж не тямишся од них!
Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —
не звірюватий,
Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся,
Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком
Аж до стелі вже достав.
Мати злякано гукає: «Ти плигай собі як знаєш,
А літати стережися, раз літати не дано!»
Батько лагідно вмовляє: «У землі є рвійна сила,
Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю —
Зразу сили наберешся, як той син землі Антей».
Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь,
Наче м'ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в'юнкий.
Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає…
Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.
Я не знаю, що робити… Коли раптом — що це знову?!
Чи наховано скарбів там? Вбраний в красні, барвні шати,
Він з'явився знов очам.
Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками,
В ручках — ліра злотострунна, — Аполлон малий,
та й годі, —
Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;
Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись…
А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —
Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?
І в його поставі гордій видно віщу силу духа,
Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну;
Ось почуєте її ви, ось побачите його ви, —
Дивуватимете дивом з тої сили і краси.
Хор
Все це за чудо ти
Маєш, критянко?
Віщих поетових слів
Ти, певне, зроду не чула,
Старожитніх дум Еллади
Та легенд іонійських,
Переказів прадавніх
Про богів та про героїв.
Все бо, що діється
Нашого часу, —
Відгомін тільки сумний
Дивних епох предковічних…
Що твоє оповідання
Проти вигадок красних,
Правдивіших за правду
Про Гермеса, сина Маї.
І вродливим, і дужим був
Хлопець, щойно родившись;
Повили в пелюшки його,
Затягнули сповивачем —
Пустуна б то приборкали
Вже няньки-цокотухи…
Та гарненько поводить тут
Хлопчик ручками-ніжками,
Всім тільцем, ніжним, пружним,
І, дивись, уже випручавсь
Із-під гніту дошкульного,
З пурпурових покровів, —
Мов метелик, що радісно
Виривається з лялечки,
Жваво крильця розкрилює
І у сонячну просторінь
Лине буйно і сміло.
Тож недарма і став з нього
Бог, довічно зичливий
Всім пронозам і злодіям,
Хитрунам і пройдисвітам —
Сам із пуп'янка коїв він
Неабиякі штуки:
В Посейдона тризубця вкрав,
У Арея меча з піхов,
У Гефеста обценьки,
В Аполлона і стріли, й лук;
В Зевса-батька й у того він
Перуна з рук би вихопив,
Та вогню ізлякався;
Із Еротом боровшися,
Підставляв йому ніжку,
А з Кіпрідою бавлячись,
З неї пояса зняв він.

З печери чути чарівно-світлу струнну мелодію.

Всі слухають, глибоко зворушені. Відси аж до відміченої паузи гра йде під музику.

Форкіада
Любі згуки наслухайте,
Киньте вигадки старі!
Всіх богів своїх цурайте —
Інше стало на порі.
Вас ніхто не розуміє,
Нам потрібна дань нова:
Тільки те на серце діє,
Що із серця виплива.
(Іде на скелі).
Хор
Раз тебе, страшна потворо,
Те грання так дійняло,
То з очей не бризне скоро
Сліз блаженних джерело.
Хай померкне сонце ясне —
У душі в нас світло є;
Дасть усе нам серце власне,
Чого світ нам не дає.

Гелена, Фауст і Евфоріон[101] в описаному вище вбранні.

Евфоріон
Чи веду я спів дитинний —
Вам одрада то з одрад,
Чи піду я в танчик звинний —
Ваше серце б'ється влад.
Гелена
Де любов єднає двоє,
Вище людське щастя там;[102]
Де кохання створить троє,
То небесна розкіш нам.
Фауст
Те, що снилось, все здійснилось:
Твій-бо я, а ти моя!
Лиш би все те не змінилось —
Одного бажаю я!
Хор
В любім, лагіднім маляті
Світлі мрії многих літ;
Хай розквітне в благодаті
Тої спілки красний цвіт!
вернуться

101

Евфоріон — за поясненнями Гете, це символ поезії, данина пам'яті Дж. Г. Байрону, який загинув в Греції в 1824 p., взявши участь у визвольній війні грецького народу (див. нижче: «у загиблому ніби впізнають знайому постать»). Згідно з міфом, крилатий хлопчик Евфоріон народився у шлюбному союзі Гелени з тінью Ахілла після його смерті.

вернуться

102

Де любов єднає двоє, / Вище людське щастя там… — У цих строфах, що їх співають Евфоріон, Гелена, Фауст і хор, Гете відтворює версифікацію Шіллерової оди «До радості» (1785), чим підводить читача до зіставлення двох позицій: поезія як естетичне «царство прекрасної видимості» (Шіллер) і як активне прагнення вирватися з естетичного сну спокійної втіхи й самозадоволення (Байрон).

102
{"b":"541194","o":1}