Хор Той, хто красуні жадає собі, — Передусім обачно Доброї зброї хай припасе! Словом лагідним він добув Найцінніше на світі, — Та здобуток непевний той; Хитрий підлесник украв би його, Смілий розбійник одняв би його, — Тим зазіханням відсіч готуй! Нашого князя за те я хвалю І над усе ціную, Що так уміло й сміло з'єднав Він дружину хоробрую, Завше вірну й покірну. Всі сповняють наказ його, Кожен для себе на зиск і користь, Для можновладця на дяку й хвалу, Для обох разом на славу й честь. Хто ж би відняв її В нашого пана вже? Хай володіє він нею один, Владу ту радо ми всі визнаєм: Він оборонить із нею і нас Муром міцним, військом грізним. Фауст Дарунки, роздані тобою, Натхнули їх на бранний труд; Нехай ідуть вони до бою, А ми удвох лишімся тут! Несхитним муром ставши вколо, Вони вбезпечать тишу й мир Півострову, який із суходолом Поєднує легеньке пасмо гір. Це край щасливий, край блаженний, Це рай для всіх земних племен, Уділ прекрасної Гелени, Що став в той день благословен. Коли між комишів Еврота Вона з яйця постала там, Божественна, осяйна врода, На диво матері й братам. Цей край у радості безмірній Тобі несе свої скарби; Над світ увесь, тобі покірний, Свою вітчизну возлюби! Хай шпиль зубчастий ледве-ледве гріють Холоднуваті сонця паруси, Там нижче гори трохи зеленіють — Вже є якась пожива для кози. Джерела б'ють, дзюрчать гірські потоки, Тут зелен кожен схил і кожен яр, Тут полонини стеляться широкі, Хвилюють руном лагідних отар. Худоба ходить безбач там рогата, Над урвищами бережно пнучись, Всім є тут тирло, хоч скота й багато, Між скелями печер доволі скрізь. Тут Пана храм, тут жвавих німф оселі, Байраків свіжа, прохолодна тінь, Дерева тут гіллясті понад скелі До неба пнуться, рвуться в височінь. Це праліси! Пишає дуб крислатий, Немов навік у землю вкоренивсь, А явір, соком радісним наллятий, Стрункий-гінкий, мов граючися, звівсь. Там молоко струмує для маляток, Здоров'ям віє тінявий намет, Жахтять плоди — Помони щедрий даток, І з борті капле запахущий мед. Тут щастя дістають у спадку, Рум'яні лиця і вуста, І кожен тут в довіллі і в достатку Немов безсмертним вироста. Викохуються діти ніжним маєм, Доходять мужньої снаги, Дивуючись, ми віри не діймаєм, Що люди то, а не боги. Сам Аполлон у постаті пастушій Ходив між ними взором красоти; Коли природа опанує душі, Водно зіллються всі світи. (Сідаючи побіч неї). Прийшла до нас сподівана година, Минулого нехай потане й слід! Найвищий Бог зродив тебе, єдина, Твій рідний край — прекрасний перший світ. Навіщо ця тісна фортеця? Лиш побажаймо — і для нас Аркадія блаженна розцвітеться, Ясна і юна повсякчас. В той край коханий, рай жаданий Дорога нам тепер лежить, Змінявши трони на альтани, В аркадськім щасті вільно жить! Сцена нараз відміняється. До низки гротів притуляються позакривані альтани. Тінявий гай розкинувся аж до навколишніх стрімчастих скель.
Фауста й Гелени не видко. Дівчата з хору полягали спати — хто де. Форкіада Чи довго ще оті дівчата спатимуть? Таж їм, мабуть, і в сні того не снилося, Що я отут на власні очі бачила. Збуджу я їх — хай молоді чудуються, Та й ви, бородані, що, долі сидячи, Ждете розв'язки дивної історії, — Вставайте, гей! Струсіте жваво кучері, Пробуркайтесь і слухайте оповісті! Хор Говори нам, розкажи нам, що за чудо-диво склалось! Найлюбіше те нам слухать, чому вірити незмога, Бо уже ж нам остогидло, на ті скелі дивлячись. Форкіада Очка ледь попротирали, вже й занудилося вам? Ну, то знайте: в цих печерах, в цих наметах, в цих альтанах, У притулку цім затишнім скрилась пара ідилічна — Наша пані з нашим паном. Форкіада Потаймиру Там вони собі втішались — тільки я їм слугувала; Мала побіч я стояти, та, як вірниці годиться, За чимсь іншим я дивилась, часто-густо одвихалась, Все шукала трав, коріння, розмаїтих зіль цілющих І лишала їх одних. |
