Течія тут підходила близько до берега, вода весь час вирувала й зблизька здавалася майже фіолетовою.

Зі сходу повіяв легкий бриз, і ми сполохали цілу зграю летючих риб — отих великих, з чорними крильцями, що в повітрі виглядають як літак Ліндберга на фото, зробленому на початку його перельоту через Атлантику.

Великі летючі риби — це найкраща ознака. Скрізь, куди не кинеш оком, плавали жмутки жовтавих водоростей, отже, ми були вже на глибокій течії. Попереду, над зграєю дрібних тунців, кружляли птахи. Видно було, як тунці вистрибують з води — зовсім маленькі, дво-трифунтові.

— Тут уже можна закидати, — сказав я Джонсонові.

Він надів рятувальний пояс, застебнув кріплення й закинув найбільший спінінг з котушкою Гарді, на якій було шістсот ярдів волосіні, сплетеної з тридцяти шести волокнин. Я обернувся й побачив, що його нажива пливе як слід — легенько погойдуючись на хвилях, а обидві приманки то занурюються, то вигулькують. Не змінюючи швидкості, я скерував човен у самісіньке нуртовиння течії. *

— Встроміть вудлище у гніздо в сидінні,— сказав я. — Тоді його легше буде тримати. Гальмо послабте, щоб можна було попустити волосінь, коли клюне. Бо якщо риба клюне при закрученому гальмі, то висмикне вас за борт.

Я щодня мусив утовкмачувати йому одне й те саме, але не дратувався. На п'ятдесят клієнтів припадає хіба що один-єдиний справжній рибалка. Та й цей єдиний неодмінно втне якусь дурницю — скажімо, вибере волосінь, яка не втримає щось важче за скумбрію.

— То як вам погода? — спитав мене Джонсон.

— Кращої не буває,— відповів я. День і справді випав погожий.

Я передав штурвал негрові й звелів тримати на схід, краєм течії, а сам перейшов до Джонсона; той сидів і дивився, як наживка погойдується на хвилях.

— Може, я закину другий спінінг? — спитав я його.

— Та ні, не треба, — сказав він. — Я хочу, щоб риба була моя, щоб я її сам і підсік, і виводив, і витяг.

— Гаразд, — сказав я. — А. може, нехай Едді закине спінінг, а як клюне — передасть його вам, щоб ви тягли самі?

— Ні,— сказав він. — Нехай буде тільки один спінінг.

— Що ж.

Негр розвертав човен, і я побачив, що він стежить за зграєю летючих риб, яка вихопилася з води попереду, на бистрині. Озираючись назад, я бачив Гавану, справді гарну під сонцем, і пароплав, що виходив з гавані повз Морро.

— Схоже, сьогодні вам попадеться щось справжнє, містере Джонсон, — сказав я йому.

— Та час би, — сказав він. — Скільки це ми з вами плаваємо?

— Рівно три тижні.

— Як на риболовлю, то довгенько.

— Так це ж риба така, — відповів я йому. — Поки не прийде, жодної нема. Зате як прийде, то тільки встигай. А приходить вона завжди, і саме о цій порі. Сьогодні й місяць той, що треба, і течія добра, і вітер — слава богу.

— Ми бачили кілька дрібних рибин, коли ото вперше вийшли.

— Атож, — відповів я. — Я ж вам так і казав. Спочатку йде дрібна, а як вона одійде — з'являється велика.

— Всі ви, човнярі, співаєте однієї. У вас воно завжди або зарано, або запізно, або вітер не звідти, або місяць не так світить. А грошики однаково берете.

— Бачите, — відповів я йому, — в тім і лихо, що воно так і буває: то зарано, то запізно, і вітер найчастіше дме не звідти. А коли нарешті випадає саме день, як треба, — то сидиш на березі без клієнтів.

— Але сьогодні, кажете, нудно не буде?

— Як на мене, то я вже маю сьогодні досить вражень, — сказав я йому. — Але вам нудьгувати не доведеться, от побачите,

— Що ж, сподіваюсь, — сказав він.

Ми лягли на курс. Едді перейшов на бак і влаштувався спати. Я стояв і стежив, чи не вигулькне над водою хвіст. Негр час від часу починав куняти, тож доводилося наглядати й за ним. Ох, і нічка ж, видно, в нього була.

— Зробіть ласку, дайте мені пляшку пива, капітане, — сказав, Джонсон.

— Прошу, сер, — відповів я й загріб пальцями лід, щоб дістати добре захололу.

— А ви не хочете? — спитав він.

— Ні, сер, — сказав я. — Потерплю до вечора.

Я відкупорив пляшку і, коли подавав йому, раптом побачив, як, здоровезна бура рибина з мечем, довшим за мою руку, вису-. нулася по зябра з води й кинулася на нашу скумбрію. Завтовшки та рибина була як добряча колода.

— Попустіть волосінь! — загорлав я.

— Вона не взяла, — сказав Джонсон.

— То зараз візьме.

Вона пішла на приманку з великої глибини й схибила. Я знав, Що вона повернеться й спробує ще раз.

— Не забудьте ж: як тільки схопить — попускайте волосінь.

Тут я побачив, як вона заходить під водою ззаду. Видно було її плавці, розпростані, наче фіолетові крила, і фіолетові смуги на бурих боках. Вона йшла прямо на нас, мов підводний човен, дедалі ближче до поверхні, вже розтинаючи воду спинним плавцем. А, наздогнавши наживу, вона й меч свій вистромила з води й ніби помахала ним у повітрі.

— Дайте їй вхопити, — сказав я.

Джонсон зняв руку з котушки, котушка закрутилася, і риба-меч крутнулась і пішла вглиб; видно було, як її черево зблиснуло сріблом, коли вона розвернулася й помчала до берега.

— Пригальмуйте котушку, — сказав я. — Та легенько.

Він прикрутив гальмо.

— Тільки легенько, — сказав я й побачив, що нахил волосіні змінюється. — А тепер стопоріть намертво й підсікайте, — сказав я. — Підсікайте так, щоб уже не зійшла з гачка. Бо вона зараз почне стрибати.

Джонсон застопорив гальмо й знову взявся за вудлище.

— Підсікайте, — сказав я йому. — Заганяйте гачок. Шарпніть разів п'ять-шість.

Він досить міцно шарпнув кілька разів, і тут спінінг зігнувся вдвоє, котушка заскреготіла, й рибина вискочила з води — ж-жух! — сторч угору, сяйнувши сріблом на сонці, а тоді шубовснула у воду, як ото кінь зірвався б зі скелі.

— Послабте гальмо, — сказав я йому.

— Вона зійшла, — сказав Джонсон.

— Дідька лисого, — відповів я йому. — Швидше послабте гальмо.

Я бачив, як вигинається волосінь, і, коли рибина вистрибнула вдруге, вона була вже за кормою — прямувала у відкрите море. Потім вона вискочила знову, аж вода взялася білою піною,) я побачив, що гачок засів у неї в кутику пащі. Виразно видно було смуги, що оперізувала її. Гарна рибина, тепер уже яскраво-срібна, вкрита фіолетовими смугами й завтовшки як добряча колода.

— Вона зійшла, — сказав Джонсон.

Волосінь ослабла.

— Ви собі крутіть, — сказав я. — Вона сидить на гачку. Ану, повний вперед! — крикнув я негрові.

Потім рибина вистрибнула ще кілька разів, пряма, як стовп, усім тулубом кидаючись просто на нас і щоразу високо збиваючи воду. Волосінь напнулась, і я побачив, що рибина знову змінює напрямок і завертає до берега.

— Ну, зараз вона дасть тягу, — сказав я. — Але від мене далеко не втече. Котушку не стопоріть, нехай собі крутиться. Волосіні нам вистачить.

Наша рибина завернула на північний захід, як заведено в \fcjx великих риб, і дала тягу, та ще й якого! Вона помчала довжелезними стрибками, в падінні розтинаючи воду, як швидкісний катер. Ми йшли строго за нею — я сидів тепер за штурвалом і раз у раз горлав Джонсонові, щоб не пригальмовував котушку й швидше попускав волосінь. Аж раптом вудлище шарпнулось у нього в руках і волосінь провисла. Той, хто не розуміє, не помітив би цього, бо вага волосіні у воді все-таки тягла вудлище. Але я зрозумів.

— Вона зійшла, — сказав я йому.

Рибина все ще стрибала попереду, аж доки отак, вистрибом, не зникла з очей. Що й казати, гарна була рибина.

— Де там, вона ще тягне, — сказав Джонсон.

— Ні, це вже вага волосіні.

Але ж котушка назад не піддається. Може, вона здохла?

— Вона й досі стрибає,— сказав я йому. — Он, подивіться.

Рибина стрибала десь на півмилі попереду — й досі видно було, як вона збурює воду.

Я помацав гальмо його котушки. Він загвинтив його до краю. Волосінь не сходила. Вона не могла не розірватися.

— Я ж вам казав, щоб не стопорили котушку.

— Та риба ж весь час тягла.

— І що?

— Тож я й пригальмував.