— Як ти себе почуваєш, моя бідолашна Мамо?

— Чудово. Звісно, я б охоче перепочила, бо дуже стомилися ноги. Але мені подобається таке полювання.

— То давайте вернемось, поїмо, а тоді підемо на рівнину,

Ввечері ми спинилися на місці нашого старого табору в Муту-Умбу, під великими деревами, неподалік від дороги. Тут ми колись уперше стали табором в Африці, і дерева були такі самі височезні, гіллясті й яскраво-зелені, струмок — такий самий чистий і швидкий, а місцина — така сама гарна, як і того першого разу. Хіба тільки ночі стали задушливіші, дорога вкрилася товстим шаром пилу, а ми вже встигли побачити чимало нових місць.

До долини Ріфт ми добувалися червонястою піщаною дорогою через високе плато, потім угору і вниз через порослі чагарником пагорби й далі лісистим схилом аж до краю ущелини, звідки видно було рівнину внизу, темний ліс і довге, мілке при берегах озеро Маньяра, всипане в своєму дальньому кінці безліччю рожевих цяточок — то стояли у воді фламінго. Далі дорога стрімко збігала лісом униз, ішла по рівному дну долини повз оточені лісом оброблені ділянки, на яких зеленів маїс, банани та якісь не знайомі мені дерева, повз індійську крамничку й численні хижки, через два містки над прозорими бистрими потічками й знову лісом, тепер уже рідшим, із широкими галявинами, поки ки не звернули на бічну дорогу, курну й вибоїсту, — вона привела нас крізь чагарники до тінистого табору Му-ту-Умбу.

Увечері, коли ми попоїли й смеркло, фламінго знялися в повітря. Зачувся шум, схожий на посвист качиних крил, коли зграя летить вдосвіта, тільки більш голосний, протяглий і розмірений.

Ми зі Старим трошки хильнули, Мама була стомлена, а Карл знову ходив похмурий. Ми зіпсували йому радість від носорога, а тепер, коли це вже минуло, він боявся, що йому не пощастить у полюванні на сернобика. Та й тоді вони зустрілися не з леопардом, а з левом, здоровенним, чорногривим, який ніяк не хотів іти від туші носорога, коли назавтра вони прийшли туди — стріляти ж у нього не виходило, бо то був якийсь лев'ячий заповідник.

— От прикрість! — мовив я і спробував засмутитися, однак почував себе надто весело, щоб поділяти чийсь кепський настрій; тож ми зі Старим, украй стомлені, сиділи, попивали віскі з содовою і розмовляли.

Другого дня ми вистежували сернобиків у сухій і курній ДОЛИНІ Ріфт, аж ось помітили далеко за пагорбами табун, — трохи вище масайського села. Сернобики були схожі на масайських ослів, якби не гарні й прямі, поставлені навскіс чорні роги, і всі, як один, видавались чудовими. Та, придивившись уважніше, я помітив, що два чи три самці виглядали краще за інших; сидячи на землі, я вибрав, як мені здавалося, найгарнішого, і, коли табун розтягся вервечкою, прицілився й вистрелив. Я чув, як ляснула куля, бачив, як сернобик відбіг від інших і став дедалі швидше кружляти, й зрозумів, що влучив. І більше не стріляв.

Як потім виявилось, Карл вибрав собі того самого. А я не знав і вистрелив, корисливо прагнучи бодай цього разу вполювати кращу здобич; усе ж Карл, перш ніж тварини втекли, збивши за собою хмару сірої куряви, убив і іншого сернобика, не гіршого від мого. Якби не їхні чудові роги, то полювання на них було б не більш захоплюючим, аніж на свійських ослів. Коли під'їхав ваговоз і М'Кола з Чаро зняли шкури з голів та розібрали туші, ми поїхали до табору в хмарах куряви, від якої наші обличчя посіріли, а долина перетворилася на нескінченне спечне марево.

Ми пробули в тому таборі два дні. Ще мали здобути кілька зебрячих шкур, що їх обіцяли друзям в Америці,'а білувальникові потрібен був час, щоб обробити їх як слід. Полювання на зебр вийшло нецікавим; тепер, коли трава повигоряла, рівнина за пагорбом здавалась одноманітною, жаркою й курною; пригадую, ми сиділи біля мурашників: ген удалині, в сіруватій імлі біг табун зебр, збиваючи куряву, а по жовтій рівнині, де кад якоюсь білою плямою кружляли птахи, мчав до нас ваговоз із тубільцями, що мали розібрати тушу й відвезти м'ясо до селища; через цю кляту спеку я зробив кілька невдалих пострілів по газелі, яку тубільці попросили вбити їм на м'ясо, — після трьох-чо-тирьох пострілів я поранив її, потім аж до обіду ганявся за нею по рівнині, поки не підібрався до неї на рушничний постріл і не вбив.

Того дня ми проїхали через село повз крамничку індійця — він провів нас запобігливою усмішкою, що поєднувала в собі Дружню прихильність і боязке сподівання крамаря-невдахи, — звернули ліворуч вузькою, серед чагарів, стежиною в густий ліс, переїхали через струмок по хисткому дерев'яному містку і по-

котили далі; згодом ліс порідшав і ми опинилися на трав'янистій савані, що тяглася аж до порослого очеретом озера — майже висохлого, тільки ген в дальньому кінці поблискувала вода та рожевіли фламінго. На узліссі під тінистими деревами тулилося кілька рибальських куренів, а Далі хвилювалися під вітром їра-ви савани; дно висохлого озера здавалося білувато-сірим від безлічі тварин, які стривожено заметушились, помітивши нашу машину. То були — болотні антилопи, котрі здаля, коли рухались, видавалися на диво незграбними, а зблизька, коли стояли, — стрункими й граційними.

Ми виїхали з густої невисокої трави на сухе дно озера; праворуч і ліворуч від нас текли струмки, утворюючи >поросле очеретом, поперетинане потічками болото аж до озера, що відступило; літали качки, ми бачили великі зграї гусей на трав'янистих купинах серед болота. Дно було щільне й тверде, і ми їхали, поки воно не зробилося вологим і м'яким; ми повиходили з машини й вирішили, що Карл і Чаро та я і М'Кола підемо понад болотом, стріляючи і зганяючи птахів, а Старий і Мама подадуться до високого очерету на березі озера, де струмок також утворював болітце, що на нього, як ми сподівалися, мали перелітати качки.

Ми бачили, як вони перетинали відкриту місцину — висока дебела постать у вилинялій вельветовій безрукавці й маленька — в штанах, куртці кольору хакі, похідних черевиках і крислатому капелюсі; коли, пригнувшись, вони зникли в сухому очереті, вирушили й ми. Та ледве дісталися до найближчого струмка, як виявилося, що наш задум нікуди не годиться. Навіть обережно вибираючи, де б ступити, ми по коліна провалювались у прохолодний мул, а коли твані поменшало й стало більше купин серед води, я кілька разів провалився по пояс. Качки* й гуси не підпускали нас близько, а щойно перша зграя перелетіла на болітце, де в очереті засіли наші мисливці, як почувся різкий короткий дублет із Маминої рушниці; качки шугнули вбік і полетіли до озера, інші дрібніші зграйки, а так само й усі гуси теж перебралися на відкриту воду. Зграя чорних ібісів, схожих своїми загнутими донизу дзьобами на велетенських коровайок, знялася з болота по той бік струмка, де йшов Карл, покружляла високо над нами й знову сіла в очерет. Скрізь зустрічалися бекаси, чорні й білі кулики, і, втративши надію підкрастися до качок, я почав стріляти бекасів, чим викликав невдоволення М'Коли. Ми перейшли болото, потім я перебрів потічок, де вода сягала мені до пліч і довелося тримати над головою рушницю й мисливську куртку з патронами в кишенях; по дорозі до очерету, в якому засіли Мама й Старий, я зустрів іще один глибокий бистрий потічок, над яким літали чирки, і вбив трьох.

Уже майже споночіло, коли я знайшов Старого й Маму на другому березі, біля самого озера. Скрізь потічок був глибокий, щоб іти вбрід, а дно багнисте, але я все-таки знайшов розмитий слід бегемота, що вів у воду. Тут дно було досить тверде, дроте вода сягала мені під пахви. Коли я перебрів потічок, видобувся на берег і став обтрушуватись, наді мною просвистіла зграя чирків; я вистрелив навмання в пітьмі, те саме зробив і Старий — і три чирки важко впали у високу прибережну траву. Пошукавши, ми знайшли всіх трьох: з розгону вони залетіли набагато далі, ніж ми сподівались. Тим часом зовсім посутеніло, і ми побрели по сірому засохлому мулу до машини; я був мокрий як хлющ, в черевиках хлюпала вода. Мама раділа, що ми настріляли качок — уперше після полювання в Серенгеті: ми всі пам'ятали, яке в них смачне м'ясо. Попереду вже видніла машина, що здаля здавалася зовсім маленькою, а за нею смуга багна, потім трав’янисту савана, а ще далі — ліс.