* — Коли вона в мене витягнута, коли зовсім рівна, то менше болить, — сказав він.

— Давай, я тобі підв’яжу її,— озвався негр.

*— Я не можу зігнути її в лікті,» сказав Гаррі.» Вона в мене отак і заклякла.

— Що ми робитимемо?

— Викидатимемо мішки, — відповів йому Гаррі.— Може, ти б скинув за борт ті, що в тебе під рукою, Веслі?

Негр спробував дотягтися до мішка, але застогнав і відкинувся на спину.

— Так болить, Веслі?

— О боже, — сказав негр.

— А може, якби ти нею поворушив, вона б менше боліла?

— Я поранений, — сказав негр. — І не збираюся ворушитись. Я поранений, а він хоче, щоб я кидав мішки.

— Заспокойся.

— Якщо ти скажеш це ще раз, я збожеволію.

— Заспокойся, — рівним голосом повторив Гаррі.

Негр зойкнув і, гарячково обмацавши руками палубу, витяг з-за комінгса точильного бруска.

— Я тебе вб'ю, — сказав він. — Я з тебе кишки випущу.

— Чим? Бруском? — сказав Гаррі.— Заспокойся, Веслі.

Негр заплакав, уткнувшись обличчям у мішок. Гаррі знову заходився повільно піднімати мішки з бутлями й перекидати їх через борт.

Все ще кидаючи у воду мішки, він почув стукотіння мотора і, обернувшись, побачив човен, що вийшов з-за вигину берега й тепер протокою наближався до них. Це була біла моторка з вітровим склом і жовтою рубкою.

— Якийсь човен іде, — сказав він. — Допоможи, Веслі.

— Не можу.

— Ну, дивися, Веслі,— сказав Гаррі.— Те, що було досі, я б забув, але це вже запам'ятаю.

— Пам'ятай, пам'ятай, — відповів йому негр. — Я теж нічого не забуду.

Обливаючись потом, Гаррі хапав здоровою рукою мішки з бутлями й кидав їх у воду; він працював щосили й уже не озирався на човен, що повільно наближався протокою.

— Перевернися, — він висмикнув мішок з-під голови негра й кинув його за борт. Негр сів.

— Вони вже тут, — сказав він.

Білий човен уже проходив повз них.

— Це капітан Віллі,— сказав негр. — З якимись клієнтами.

На кормі білого човна, тримаючи спінінги, сиділи на стільцях двоє чоловіків у фланелевих костюмах і білих панамах! а румпель тримав старий у фетровому капелюсі й штормівці; він провів моторку так, що вона пройшла зовсім близько від мангрових заростей, під якими стояв човен з контрабандою.

— Як справи, Гаррі? — гукнув старий, проїжджаючи мимо.

Гаррі у відповідь помахав здоровою рукою. Моторка почала віддалятися, двоє чоловіків із спінінгами ще якийсь час пильно дивилися на човен з контрабандою, а тоді заговорили до старого. Гаррі не чув, про що саме вони говорять.

— На виході з протоки він розвернеться й повернеться сюди, — сказав Гаррі негрові. Він спустився в каюту й приніс ковдру. — Дай-но я тебе прикрию.

— Давно б так, — сказав негр. — Вони не могли не помітити мішків. Що будемо робити?

— Віллі не підведе, — сказав Гаррі.— Він передасть кому треба в місті, що ми вже тут. А тих рибалок нема чого боятись. Яке їм діло до нас?

Його трусило, і він сів коло штурвала й затис праву руку між ногами. Коліна тремтіли, тремтіння передавалося руці, йвін відчував, як труться одна об одну перебиті кістки передпліччя. Він розсунув коліна й вивільнив руку так, щоб вона висіла. Отак він і сидів — рука безживно звисала додолу — коли моторка знову пройшла повз них. Двоє рибалок на кормі розмовляли між собою. Вони відклали спінінги, й один із них дивився на нього в бінокль. Він не чув, про що вони розмовляють, бо відстань була завелика. І добре, що не чув.

На борту моторного човна «Південна Флоріда», який возив двох рибалок по протоці Вуман-Кі, бо у відкритому морі штормило, капітан Віллі Адамс думав: «Отже, Гаррі повернувся минулої ночі. Цьому хлопцеві сміливості не позичати. Уявляю собі, як його кидало. Правда, човен у нього добрячий. Цікаво, як це він примудрився розбити вітрове скло? Я б дідька лисого вийшов такої ночі в море. Я б дідька лисого возив спиртне з Куби. Вся контрабанда йде тепер з Маріеля. Кажуть, там немає ніякої перевірки».

— Що ви сказали, сер?

— Що то за човен? — спитав один із рибалок.

— Який, отой?

— Так, отой.

— Та якийсь з Кі-Уеста.

— Я хочу знати, чий він.

— Уявлення не маю, сер.

— Власник його — рибалка?

— Ну, можна сказати, що й рибалка.

— А точніше?

— Він займається всім потроху,

'— Ви не знаєте, як його звуть?

— Ні, сер.

— Ви назвали його Гаррі.

— Я? Не може бути.

— Я чув, як ви назвали його Гаррі.

Капітан Віллі Адамс уважно глянув на клієнта, з яким розмовляв. Він побачив червоне вилицювате обличчя з тонкими, зневажливо викривленими губами й глибоко посадженими сірими очима, що дивилися на нього з-під білої панами.

— Певно, я помилився, — сказав капітан Віллі.

— Він поранений, ось гляньте, докторе, — сказав другий клієнт, простягаючи бінокль.

— Я вже бачу й без бінокля, — сказав той, якого назвали доктором. — Що це за один, га?

— Знати не знаю, — відповів капітан Віллі.

— То дізнаєтеся, — сказав клієнт, що копилив губи. — Запи-шіть-но його номер.

— Записав, докторе.

— А тепер під'їдьмо й подивимось, — сказав доктор.

— Ви той доктор, що лікує? — спитав капітан Віллі.

— Ні, я не лікар, — відповів йому клієнт із сірими очима.

— Якщо ви не лікар, то нема чого туди під'їжджати.

— Чому?

— Якби йому щось було потрібно, він би нас покликав. Якщо ж він не кличе, то нам до нього і діла немає. У нас тут не заведено лізти не в своє діло: кожен займається своїм.

— От і займіться своїм ділом. Підвезіть нас до того човна.

Капітан Віллі вів собі човен далі, і двоциліндровий двигун пахкав розмірено і неквапливо.

— Ви чуєте, що я кажу?

— Так, сер.

— То виконуйте наказ!

— А хто ви в дідька такий, щоб мені наказувати? — спитав капітан Віллі.

— Це справи не стосується. Робіть, як я вам кажу.

— Я питаю, хто ви такий?

— Що ж, скажу. До вашого відома, я на сьогодні один із трьох найвпливовіших людей у Сполучених Штатах.

— То якого дідька вас занесло в Кі-Уест?

Другий клієнт нахилився вперед.

— Це — Фредерік Гаррісон, — сказав він значущо.

— Зроду не чув про такого, — сказав капітан Віллі.

— То ще почуєте, — сказав Фредерік Гаррісон. — І не тільки ви, а всі в цьому смердючому трухлявому закутку, коли я рознесу його під три чорти.

— Я бачу, ви наська людина, — сказав капітан Віллі.— Як вас занесло в такі великі цабе?

— Він один із провідних діячів нашого уряду, — сказав другий клієнт.

— Брехня, — сказав капітан Віллі.— Якщо він таке велике цабе, то що йому робити в Кі-Уесті?

— Він приїхав сюди відпочити, — пояснив секретар. — Він буде губернатором…

— Годі, Віллісе, — сказав Фредерік Гаррісон. — Тепер, сподіваюсь, ви підвезете нас до того човна, — сказав він, посміхаючись. То була посмішка, що призначалася виключно для таких випадків.

— Ні, сер.

— Слухай, ти, жаболове придуркуватий! Я ж тебе на порох зітру.

— Так точно, — сказав капітан Віллі.

— Ти не знаєш, хто я такий.

— Не знаю й знати не хочу, — сказав капітан Віллі.

— Той чоловік — контрабандист, так?

— Ви так гадаєте?

— Певно, за нього обіцяно винагороду.

— Навряд, навряд.

— Він злочинець.

— Він має родину, яку треба годувати, та й самому йому теж треба їсти. А от хто годує вас? Чи не ті, хто гне спину на громадських роботах за шість з половиною доларів на тиждень?

— Він поранений. Отже, він брав участь у якійсь перестрілці.

— Якщо не підстрелив себе сам, знічев'я.

— Свої жарти прибережи для своїх домашніх. Зараз ти під'їдеш до того човна, й ми відбуксируємо його разом із власником у поліцію.

— І в яку ж таку поліцію?

— В Кі-Уест.

— То ви поліцейський?

— Я вже пояснив вам, хто він, — сказав секретар.

— Гаразд, — відповів капітан Віллі. Він штовхнув румпель від себе й розвернув моторку, пройшовши так близько від берега, що аж знявся з-під гвинта вихор мергелю. Пахкаючи, «Південна Флоріда» рушила протокою до мангрових заростей, туди, де стояв другий човен.