— По-моєму, п'ять, — уточнив Ден.

Бідолашний Карл, слухаючи кислі поздоровлення трьох друзів, відчував, що його радість від гарної здобичі потроху розвіюється.

— Ми теж убили носорога, — сказала Мама.

— Чудово! — мовив Карл. — Більшого, ніж мій?

— Та де там! Жалюгідний недоросток.

— Я дуже жалкую, — сказав Карл просто і щиро.

— Чого ще вам шкодувати після такого носорога? Та це ж справжній красень. Чекайте, я зараз принесу фотоапарат і сфотографую його.

Я пішов по апарат. Мама йшла поряд, узявши мене під руку.

— Тату, тільки постарайся поводитися по-людськи, — сказала вона. — Бідолашний Карл! Ви зіпсували йому весь настрій.

— Знаю. Я, як можу, намагаюсь так не поводитись.

Нас наздогнав Старий. Він похитав головою на мої слова.

— Ніколи ще не почував себе так по-дурному, — мовив він. — Мені оцей його носоріг — як удар під груди. Звісно, я в захваті від його успіху.

— Я теж, — сказав я. — І навіть хотів, щоб він мене перевершив. Справді, та й ви це самі знаєте. Але чому він не застрелив хорошого носорога з рогом на один, два або вже нехай на три дюйми довшим, ніж у мого? Чому він неодмінно мусив виставити мене на посміх? Проти його носорога наш просто жалюгідний.

— Зате ви можете пишатися таким пострілом.

— К бісу той постріл! Клята доля. Боже, який же гарний його носоріг.

— Ну, гаразд, а зараз візьмімо себе в руки й поводьмося з ним, як цивілізовані люди.

— Ми поводилися просто жахливо! — сказала Мама.

— Атож, — підтримав я. — А втім, я весь час намагався поводитись люб'язно. Ви ж знаєте, я щиро радий за нього.

— Так, ви поводилися люб'язно, — сказала Мама й докинула: — Обидва.

— А ви бачили, як повівся М’Кола? — спитав Старий. М'Кола похмуро подивився на носорога, похитав головою й пішов геть.

— А носоріг таки чудовий, — сказала Мама. — Нам тільки треба поводитись пристойно, і в Карла відразу поліпшиться настрій.

Але було вже пізно. Настрій у Карла так і не поліпшився, та й нам самим досить довго було невесело. Наші носії повернулись до табору з ношею, і ми бачили, як вони, та й усі інші, пішли туди, де в холодку лежала голова носорога. Всі мовчали. І тільки білувальник радів, побачивши в нашому таборі такий трофей.

— М'узурі сана, — мовив він до мене, міряючи ріг розчепіреними пальцями. — Кубва сана!

— Н'діо. М'узурі сана, — погодився я.

— Це бвана Кабор убив його?

— Так.

— М'узурі сана.

— Так, — підтвердив я. — М'узурі сана.

Білувальник виявився єдиним джентльменом серед нас. Ми намагалися ніколи не змагатись на полюванні. Карл і я поступались один одному найкращими нагодами, які траплялися. Я щиро любив його, а він був зовсім позбавлений себелюбства і завжди готовий до самопожертви. Я знав, що стріляю краще за нього, та й витриваліший на ноги і все ж проти його трофеїв моя здобич видавалася мізерною. На моїх очах він зробив кілька дуже невдалих пострілів, а я за весь час ганебно хибив тільки двічі,— ртріляючи в оту газель та ще в дрохву на рівнині,— і все ж Карл завжди перевершував мене в здобичі. Спершу ми кепкували з нього, і я був певен, що надолужу своє. Але щось воно не надолужувалось. І ось тепер, полюючи на носорога, я хотів досягти успіху на новому місці. Ми послали Карла по м'ясо, а самі вирушили туди. Карла ми не кривдили, але й не панькалися з ним, ї все ж він знову мене перевершив. І якби тільки перевершив — то ще півбіди. Проти його носорога мій видавався таким миршавим, що я не міг виставляти його голову у містечку, де ми з ним жили. Карл просто перекреслив мій успіх. Мені залишалося тільки згадувати свій чудовий постріл, цього вже ніхто не міг відібрати, тільки ж знов-таки той постріл був такий чудовий, що я знав: рано чи пізно я почну сумніватися, чи не був то просто щасливий випадок, який не давав ніяких підстав для моєї самовпевненості. Атож, цим носорогом друзяка Карл примусив неабияк замислитися нас усіх. Тепер у своєму наметі він писав листа, а ми зі Старим сиділи під тентом, обговорюючи наші подальші дії.

— Хай там як, а він уже вбив носорога, — сказав Старий. — Це заощадить нам час. Тільки ж тепер ви не зможете вдовольнитися своїм носорогом.

— Аж ніяк.

— Тим-то нам краще тікати звідси. Тут щось негаразд. Дру-пі каже, що знає гарну місцину — туди зо три години їхати ваговозом та ще з годину йти пішки. Ми можемо вирушити туди сьогодні надвечір впорожні, потім відішлемо ваговози назад, а Карл із Деном поїдуть до Муту-Умбу, отам хай і полює на свого сернобика.

— Чудово.

— До того ж у нього є нагода сьогодні ввечері або ж завтра вранці принадити леопарда на тушу носорога. Ден каже, що чув рйк. Ми постараємось убити носорога в тому місці, про яке каже Друпі, а далі ви всі троє почнете полювати на куду. Треба на це залишити якомога більше часу.

— Гаразд.

— Не страшно, якщо і не вб'єте сернобика. Згодом десь та вполюємо.

— А якщо й не вполюємо — не страшно. На це ще є час. А- куду я хочу вполювати.

— Уполюєте. І то неодмінно.

— Мені б одного, бодай одного, зате гарного! А на носорогів 'Мені начхати: на них тільки полювати приємно, а так вони ні

до чого. Проте хотілося б убити такого, який не виглядав би мізерним проти Карлового.

— Атож.

Ми виклали план дій Карлові, й він сказав:

— Гаразд, як скажете. Бажаю вам убити носорога вдвічі більшого за мого.

Він говорив від щирого серця. І настрій його поліпшився так само, як і у всіх нас.

Місце, розхвалене Друпі, куди ми дістались надвечір і куди довго їхали під пекучим сонцем поміж червонястих, порослих миршавим чагарником пагорбів, видалося нам препоганим. Усі дерева поблизу були окільцьовані, щоб знищити муху цеце. Ми розбили табір проти курного й брудного тубільного селища. Грунт тут був червоний і такий вивітрений, аж здавалося, він от-от розвіється без сліду. Наш табір стояв на пагорбі, відкритий усім вітрам, під кількома засохлими, майже без тіні, деревами; нижче біг потічок, а за ним стояли глиняні хижки тубільців. Ще завидна ми з Друпі та двома місцевими провідниками зробили вихід за село на невисоке кам'янисте пасмо, за яким пролягала глибока долина, майже каньйон. В нього з протилежного боку ламаними кривулями спадали бічні долини. По них росли густі гаї, поміж ними зеленіли травами пагорби, а ще вище, на гірському пасмі, розкинувся рясний бамбуковий ліс. Каньйон спускався до долини Ріфт, звужуючись у своєму дальньому кінці, де розтинав стіну цієї ущелини. А ген далі, за порослими травою пасмами та схилами, зводилися вкриті густим лісом узгір'я. Це місце видавалося зовсім не придатним для полювання.

— Якщо ми побачимо якусь тварину на тому боці, доведеться спускатись аж на дно каньйону. А потім добиратись до лісу через оті кляті виярки. А тим часом дичина зникне з очей, і ми поскручуємо собі в'язи на якомусь схилі. Надто вже тут стрімко. Оці нібито такі міленькі та положисті виярки схожі на той, у який ми влізли, коли того вечора вертали до табору.

— Мабуть-таки, справа кепська, — погодився Старий.

— Достоту в такому самому місці я полював на оленів. Було це на південь від Лісової річки у Вайомінгу. Усі схили тут надто круті. Просто жах! Завтра ми поплатимося за свою нерозважливість.

Мама мовчала й була спокійна: Старий привів нас сюди, він нас звідси і виведе. Її непокоїло лиш одно: щоб чоботи не натерли ніг. Вони вже й зараз трохи терли, і її обходило тільки це.

Я собі розводився, як важко полювати в цій місцевості, і ми повернулись до табору, похмурі й люті на Друпі. Багаття яскраво горіло на вітрі, а ми сиділи проти нього і спостерігали, як сходить місяць, та слухали виття гієн. Але після кількох склянок віскі місцевість уже не видавалася такою безнадійною.

— Друпі присягається, ще це гарне місце, — сказав Старий. — Щоправда, каже, вів нас не сюди, а кудись далі. Але запевняє, що й тут непогано.