— Так. Він є у мене в Парижі.

— А номер з панорамою вулканів Аляски?

— То просто чудо.

— А ще мені дуже сподобалися фотографії диких тварин, ті, що їх зробив Джордж Шайрес-третій.

— Еге ж, достобіса здорово.

— Даруйте, як?

— Чудові фотографії. Той тип Шайрес…

— Ви називаєте його типом?

— Ми з ним давні приятелі,— сказав Гарріс.

— Он як. Отже, ви знайомі із Джорджем Шайресом-третім. Він, певно, дуже цікавий чоловік.

— Еге ж. Чи не найцікавіший з усіх, кого я знаю.

— А Джорджа Шайреса-другого ви також знаєте? Мабуть, і він цікавий чоловік?

— Та ні, він не такий цікавий.

— А мені здавалося, що він має бути надзвичайно цікавий.

— Ви знаєте, хоч як це дивно, але ні. Він далеко не такий цікавий. Я й сам часто дивуюся, чому це так.

— Гм, — мовив старий пан. — Я був схильний гадати, що в тій родині всі мають бути цікавими людьми.

— А ви пам'ятаєте панораму пустелі Сахари? — спитав Гарріс.

— Панораму Сахари? Це ж було років п'ятнадцять тому.

— Справді так. Вона страшенно подобалась моєму батькові.

— А новіші номери йому не так подобались?

— Мабуть, теж подобались. Та він завжди милувався тією панорамою Сахари.

— Вона була чудова. Але як на мене, то її художня вартість набагато перевищувала наукову.

— Ну, не знаю, — мовив Гарріс. — Ті хмари піску, збиті вітром, і той араб зі своїм верблюдом, на колінах лицем до Мекки…

— Як я пригадую, араб там стояв, тримаючи верблюда на поводі.

— Так-так, ваша правда, — сказав Гарріс. — Я мав на думці книжку полковника Лоуренса.

— Але ж у книжці Лоуренса йдеться начебто про Аравію.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Гарріс. — Отой араб і нагадав мені про неї.

— Певно, Лоуренс також дуже цікавий чоловік.

— Мабуть, що так.

— Ви не знаєте, що він робить тепер?

— Служить у британській авіації.

— Навіщо це йому?

— Так йому подобається.

— А не знаєте, чи він член Географічного товариства?

— Я не певен.

— Він був би справжньою знахідкою для Товариства. Саме такі люди там і потрібні. Я б радо висунув його кандидатуру, якщо ви вважаєте, що його захочуть прийняти.

— А чого ж не захочуть.

— Я вже порекомендував одного науковця із Веве і одного мого колегу з Лозанни, і їх обох прийняли. Гадаю, вони були б дуже задоволені, якби я висунув кандидатуру полковника Лоуренса.

— Блискуча ідея, — погодився Гарріс. — Ви часто буваєте в цьому буфеті?

— Щовечора приходжу пити каву.

— Мабуть, ви університетський професор?

— Я вже облишив активну діяльність.

— А я оце чекаю поїзда, — сказав Гарріс. — їду в Париж, а тоді з Гавра пароплавом у Штати.

— Я ніколи не був в Америці. Але дуже хотів би туди поїхати. Можливо, коли-небудь і виберусь на сесію Товариства. Був би надзвичайно радий познайомитися з вашим батьком.

— Я певен, що й він був би радий познайомитися з вами, але торік він помер. Застрелився, знаєте, хоч як це дивно.

— О, щиро вам співчуваю. Не маю сумніву, що то був тяжкий удар і для сім'ї, і для науки.

— Наука знесла той удар пречудово. Ось моя візитна картка, — сказав Гарріс. — Батькові ініціали були Е. Дж., а в мене Е. Д. Я певен, що йому було б приємно познайомитися з вами.

— І для мене то була б неабияка приємність.

Старий пан дістав з портфелика картку й подав Гаррісові. На картці було надруковано:

Д-р СІПЗМУНД ВАЙЄР

Доктор філософії Член

Американського Географічного

Товариства Вашінгтон, окр.

Колумбія, США

— Я дуже пильно берегтиму її,— сказав Гарріс.

Ми ще лежали в ліжку, коли він прийшов у кімнату зачинити вікно, і, ледве глянувши на нього, я побачив, що йому нездужається.

Його трусило, обличчя було бліде, і йшов він так повільно, наче все в нього боліло.

— Що з тобою, синку?

— Голова болить.

— То йди знову ляж.

— Ні, я не хворий.

— Іди в ліжко. Зараз я одягнусь і сам прийду до тебе.

Та коли я спустився вниз, він сидів одягнений біля каміна, мій малий дев'ятирічний хлопчик, нещасний і немічний на вигляд. Я приклав руку до його чола й відчув, що в нього гарячка.

— Зараз же лягай, — сказав я. — Ти занедужав.

— Я не хворий, — заперечив він.

Прийшов лікар і зміряв хлопчикові температуру.

— Скільки? — спитав я.

— Сто два.

Внизу лікар залишив мені ліки в трьох флакончиках різних кольорів і сказав, як їх давати. В одному були таблетки проти жару, в другому — проносне, а в третьому — для зниження кислотності. Мікроби інфлуенци, пояснив лікар, розвиваються тільки в кислому середовищі. Він, як видно, досконало знав цю хворобу і, йдучи, сказав, що коли температура не підніметься за сто чотири градуси, то можна не тривожитись. Епідемія не сильна, і ніякої небезпеки немає, треба тільки стерегтися запалення легень.

Повернувшись до кімнати, я записав температуру малого та час, коли які ліки давати.

— Хочеш, я тобі почитаю?

— Гаразд. Якщо ти сам хочеш, — відказав малий. Обличчя його було дуже бліде, під очима — синці. Він тихо лежав у ліжку й неначе збайдужів до всього навколо.

Я почав читати вголос «Піратські історії» Говарда Пайла, та скоро помітив, що він мене не слухає.

— Як ти себе почуваєш, синку? — спитав я.

— Так само… поки що… — відказав він.

Я сів у нього в ногах і читав далі сам собі, щоб згаяти час, поки треба буде знову давати йому ліки. З усього він мав би заснути, проте, коли я звів на нього погляд, він лежав, утупивши очі перед себе, і вираз їх був дуже дивний.

— Чом би тобі не поспати? А коли настане час приймати ліки, я збуджу тебе.

— Ні, краще я не спатиму.

Трохи згодом він сказав мені:

— Знаєш, тату, якщо тобі тяжко, не треба сидіти тут, коло мене.

— Чого б це мені було тяжко?

Ні, я хотів сказати: якщо потім буде тяжко, то не треба.

Я подумав, що в нього трохи паморочиться в голові, і, давши об одинадцятій приписані ліки, пішов собі.

День був ясний і холодний; мокрий сніг, що вкрив землю, за ніч підмерз, і все навколо — голі дерева, кущі, купи хмизу, трава, темні проталини — вилискувало, неначе полаковане ожеледдю. Я взяв з собою молодого ірландського сетера й пішов прогулятися понад замерзлою річкою, та на зледенілій дорозі важко було вдержатись на ногах, і мій рудий собака послизався й падав на лапи, та й сам я двічі важко гепнувся на лід і раз навіть упустив був рушницю, так що вона ковзнула далеко вбік по гладенькій кризі.

Під високим глинястим берегом з навислими кущами ми сполохали табунець перепелів, і я встиг підстрелити двох, перше ніж вони зникли за верхнім краєм берега. Декілька птахів посідали на дерева, та більшість поховалися в кущах, і, щоб сполохати їх, я заходився підстрибувати на купах обмерзлого хмизу. Але вони злітали в той час, як я насилу утримував рівновагу на зледенілому й хиткому галуззі, тож поцілити їх було нелегко. Я підстрелив ще двох, у п'ятьох не влучив і повернув назад, радіючи, що натрапив на табунець так близько від дому і що там лишилося ще багато птахів, яких можна буде відшукати іншим разом.

Удома мені сказали, що малий нікого не пускає до своєї кімнати.

— Сюди не можна, — казав він. — Ви заразитесь від мене.

Я піднявся нагору й побачив, що він лежить так само, як і перше, — дуже блідий, лише на вилицях червоні плями від жару, — і так само незворушно дивиться перед себе.

Я зміряв йому температуру.

— Скільки?

— Щось близько ста, — відказав я. Насправді ж було сто два і чотири десятих.

— А було сто два, — сказав він.

— Хто це сказав?

— Лікар.

— Температура в тебе не велика, — сказав я. — Боятися нема чого.

— Я й не боюся, — відказав він. — От тільки все думаю.

— А ти не думай, — сказав я. — Лежи собі спокійно, та й годі.