пруження ворога до невідповідності з важливістю політичної мети: доведеться від неї відмовитися. Отже, з цього можна бачити, що цей спосіб знищення ворога застосовується саме в тих численних випадках, коли слабший хоче вистояти проти сильнішого.

Фрідріх Великий під час Семирічної війни був не досить сильний для того, щоб перемогти австрійську монархію, а якби він і спробував зробити це в стилі Карла XII, то неодмінно загинув би. Але після того як він успішно запровадив у себе систему економії ресурсів і держави, які воювали проти нього сім років, побачили, що справжні витрати на війну набагато перевищують ті, на які вони розраховували спочатку, вони підписали з ним мир.

Всі ці відповіді дав Клаузевіц [107] а він дуже добре знав свою справу. Читати їх нудно, втомливо, але ж так багато дурниць пишуть, думають і кажуть про війну, що необхідно повернутися до цього старого Ейнштейна воєнної стратегії, щоб знайти прецеденти в минулому, згідно з якими Іспанська республіка веде тепер війну. Якщо ви вивчите ці два розділи Клаузевіца про незламну міць оборони, ви зрозумієте, чому війна в Іспанії ще довго триватиме.

Війна в Іспанії триває вже два роки. В Китаї — рік. Війна в Європі вибухне найпізніше наступного літа.

Вона ледве не почалася двадцять першого травня. А може, почнеться тепер, у серпні. Чи, може, її відсунуть до наступного літа. Але вона обов'язково буде.

То що ж таке війна? Ми кажемо, що війна — убивство, що вона непростима, що нічим не можна виправдати наступальну війну. А що каже Клаузевіц? Він визначає війну, як «продовження політики іншими засобами».

То коли ж почнеться ця нова війна? Можете бути певні, що початок її в найдрібніших деталях розроблено вже тепер. От тільки коли ж вона почнеться?

«Якщо обидві сторони озброїлися для боротьби з якоїсь при-, чини, яка повинна існувати, поки супротивники лишаються озброєними, тобто поки вони не підпишуть миру, то спокій може бути тільки при одній умові: при бажанні виждати більш сприятливого для початку ворожих дій моменту».

Це знову Клаузевіц.

«Державний діяч, який знає, що його зброя готова до дії, і розуміє, що війна неминуча, але вагається вдарити першим, — винний у злочині проти своєї країни».

А це вже сказав фон дер Гольц [108]. І це теж варто прочитати.

Останнім часом містер Невілл Чемберлен і прихильники його політики в нашому державному департаменті все частіше вимагають, щоб ми стали реалістами.

А чому б нам і не бути реалістами? Не такими реалістами, як Чемберлен та його прихильники тимчасових заходів англійської політики, що її буде відкинуто, як тільки англійці озброяться, а реалістами американськими.

Отже, в Європі йдеться до війни. То що ж ми як реалісти збираємося робити?

Насамперед ми хочемо залишитися збоку. Ми нічого не виграємо в європейській війні, крім, може, тимчасового процвітання.

Один із способів залишитися збоку — не продавати зброї жодній з країн, що воюватимуть. Але все одно англійці і хлопці з нашого державного департаменту зроблять усе, щоб втягти нас у війну; тільки це виглядатиме, що ми воюватимемо не з егоїстичних, а з найвищих найблагородніших і найгуманніших почуттів. Друга сторона займеться нами теж; але хто може позмагатися з англійцями в їхній майстерності викликати довіру?

У німців неабиякий талант дратувати народи, ображати нації, знаходячи різні приводи до війни. Гогенцоллерни колись були гидкі, але нацисти будуть ще гірші, і якщо тоді була одна «Лузітанія» [109], то тепер можна буде налічити півдюжини таких випадків. Варвари, які бомбили Герніку і розстрілювали цивільне населення Барселони, навряд чи стримаються, щоб не напасти на «Нормандію» чи «Куїн Мері». Отже, коли почнеться війна, американцям доведеться ризикувати своїми кораблями. Або воювати за «Французьку лінію», чи «лінію Кунарда» [110].

Ні. Якщо ви хочете бути реалістами, то треба вирішити перш за все: воювати нам чи ні. Буде досить причин, щоб втягти нас у війну. І йдеться ж до війни.

Отже, давайте залишимося збоку. Але чому залишатися збоку і терпіти збитки? Якщо ми реалісти, чому б нам не продавати обом сторонам все, що вони схочуть, все, що ми можемо виробити? Але продавати все за готівку. Нічого не продавати в кредит, бо інакше, допомагаючи одній країні перемогти, щоб вона змогла оплатити нам борги, ми змушені будемо знову пройти через увесь цей фарс воєнних боргів.

Ідеться до війни в Європі. Чому б нам не погріти на цьому руки, якщо ми реалісти? Але продавати все тільки за готівку, і розрахунки провадити тільки золотом.

А щоб нас не втягли в війну, нам нічого не треба доставляти в воюючі країни на своїх кораблях. Жоден американський корабель не повинен перевозити воєнних вантажів. Хай кожна воююча країна, яка хоче щось купити, посилає до нас свої кораблі, платить готівкою за те, що вона хоче купити, а коли її кораблі буде потоплено, тим краще.

Тоді будемо продавати їм і кораблі, теж за готівку; добрі кораблі, швидко збудовані і з поганими кілями, такі, як ми продавали їм у минулу війну. Все це будемо будувати й про-даваїи за готівку. Готівку братимем при замовленні; корабель буде власністю країни, що його купила, від миті, коли тільки його кіль торкнеться до води.

А коли гестапівці вдадуться до саботажу і спалять верф, мй й тоді не встрянемо у війну. Бачите, наше добро буде застраховане. Чим більше саботажів, тим краще. А коли їхні кораблі будуть потоплені, то ми і їм збудуємо інші; теж за готівку.

То хай європейські джентльмени воюють, а ми, тому що вони платитимуть готівкою, подивимось, на доки їм її вистачить. Чому б не бути нам реалістами? Чи ви, може, вже не хочете грати?

«Кен», 22 вересня 1938

Я зустрівся з цим добродієм у мадрідському готелі «Флоріда» наприкінці квітня минулого року. Було це після обіду, а він приїхав з Валенсії напередодні ввечері. Цілісінький день він сидів у своєму номері й писав статтю. Він був високий, з водянистими очима, і його плескатий лисіючий череп був ретельно прихований зализаними залишками білявого волосся.

— Як вам Мадрід? — запитав я його.

— Тут панує терор, — сказав журналіст. — Усе свідчить про це, куди не поткнись. Скрізь тисячі трупів.

— Коли ви приїхали сюди? — поцікавився Й,

— Учора ввечері.

— А де ви бачили трупи?

— Та вони тут скрізь, — мовив він. — А особливо вранці,

— Сьогодні вранці ви кудись виходили?

— Ні.

— І вже бачили трупи?

— Ні,— сказав він. — Але знаю, що вони є.

— А які ще докази терору ви виявили?

— Ет… Вони є,— повторив він. — І ви не заперечуйте цього.

— Але що бачили особисто ви?

— Я не мав коли дивитися на них, але знаю, вони є.

— Знаєте що, — сказав я. — Ви приїхали сюди лише вчора ввечері. Ви навіть не виходили на вулицю і от нам, що живуть і працюють тут, розповідаєте, ніби в місті панує терор.

— Ви не заперечуйте, що так воно і є,— сказав цей знавець. — Сліди терору видно всюди.

— А мені здалося, ніби ви сказали, що самі не бачили ніяких слідів терору.

— Вони тут скрізь, — мовив цей великий чоловік.

Тоді я сказав йому, що нас, газетярів, у Мадріді працює з півдюжини, і найперший наш обов'язок — якщо тут і справді терор, виявляти й викривати його. Що в мене в Сегурідаді а давні друзі, яким можна довіряти, і я знаю, що цього місяця розстріляли всього трьох чоловік за шпигунство. Мене запросили бути присутнім на страті, але я саме був на фронті і потім чотири тижні чекав іншої страти. Що в перші дні повстання були розстріли так званих «неконтрольованих», але вже не один місяць Мадрід — таке ж безпечне місто, так само охороняється добре поліцією і без ніякого терору, як і будь-яка інша європейська столиця. А тих, хто гине від кулі в автомобільній катастрофі, відразу ж забирають у морг — він може це перевірити, як і інші журналісти.