Та він спокійнісінько сів на кормовий стілець і випростав ноги.

— Я чув, ми сьогодні відчалюємо, — сказав він. — Рішення правильне: тут нам справді більше нема чого робити.

— Ти не відчалюєш.

— Та що з тобою, Гаррі? Тобі ж нема сенсу сваритися зі мною.

— Нема? Ану, геть з човна!

— Ти тільки не гарячкуй.

Я ляснув його по обличчю, він підвівся і виліз назад на причал.

— Бувши тобою, я б такого нізащо не зробив, Гаррі,— сказав він.

— Хай би тільки спробував, — сказав я йому. — Я тебе з собою не беру. І край.

— Гаразд, але навіщо ж бити?

— Щоб швидше дійшло.

— Що ж я, по-твоєму, маю тепер робити? Конати тут з голоду?

— Отак уже й конати, — сказав я. — Наймися на рейсовий пароплав. Відробиш на проїзд.

— Не по-людському ти зі мною обходишся, — сказав він.

— Аз ким ти обходишся по-людському, п'янюго? — сказав іЯ. — Та ти рідного батька продаси.

Це, до речі, була щира правда. Проте мені було неприємно, що я його вдарив. Знаєте, як воно буває, коли вдариш п'яного. Але брати його з собою на таке діло я не міг — навіть якби й хотів.

Він поплентав був причалом, довжелезний, як день без сніданку, а тоді зупинився й повернув назад.

— Ти не підкинеш мені кілька доларів, Гаррі?

Я дав йому п'ятірку з грошей китайця.

— Я завжди знав, що ти мені друг. А скажи все-таки, Гаррі, чому ти не хочеш узяти мене?

— Бо ти приносиш нещастя.

— Тебе просто щось укусило, — сказав він. — Ну, та гаразд, старий. Ти ще радітимеш, зустрівши мене.

Тепер, з грошима в кишені, він пішов швидше, але мені й на його швидку ходу гидко було дивитись. Він ішов так, наче всі суглоби в нього згиналися не в той бік.

Я пішов до «Перлини», зустрівся там з агентом, і він дав мені папери, а я поставив йому чарку. Потім замовив сніданок, і тут прийшов Френкі.

— Це мені дали для тебе, — сказав він і подав мені якусь трубочку, загорнуту в газету й перев'язану червоним шнурком. Я зняв газету, побачив, що то якесь фото, і розгорнув його, вирішивши, що хтось на причалі сфотографував мій човен.

Так-так. Це було зняте до пояса фото мертвого негра — горло перерізане від вуха до вуха й потім акуратно зашите, а на іру-Дях — аркушик з написом по-іспанському: «Ось що ми робимо з Іеодиаз Іа^ав».

— Хто тобі дав це? — спитав я Френкі.

Він показав на сухотного хлопця-іспанця, що перебивався в порту чим доведеться. Він стояв коло буфетної стойки.

— Поклич його.

Хлопчик підійшов. Він сказав, що два молодих сеньйори Дали це йому близько одинадцятої години. Спершу спитали, ^{40 ві}н знає мене, і він сказав, що знає. Потім він віддав це

Френкі, щоб той передав мені. Вони дали йому за це долар. Вони були гарно вдягнені, сказав він.

— Політика, — сказав Френкі.

— Атож, — сказав я.

— Вони гадають, що це ти навів поліцію на тих трьох хлопців.

— Атож, — сказав я.

— Політика — погано, — сказав Френкі.— Добре, що ти їдеш.

— Вони веліли тобі щось переказати? — спитав я в хлопця-іспанця.

— Ні,— відповів він. — Тільки передати оце.

— Ну, я віддаю кінці,— сказав я Френкі.

— Політика — погано, — сказав Френкі.— Політика дуже погано.

Я згріб докупи папери, що їх залишив мені агент, розрахувався, вийшов з кафе, перетнув площу, проминув ворота й пакгауз, вийшов на причал, і аж тоді мені відлягло від серця. Ті шмаркачі таки добряче мене налякали. їм якраз вистачить розуму запідозрити мене, що то я виказав їхню трійцю. Всі вони такі самі, як Панчо. Злякавшись, вони гарячкують, а коли гарячкують, їм кортить кого-небудь убити.

Я перейшов на човен і запустив двигун, щоб розігрівся. Френкі стояв на причалі й дивився. Він усміхався своїм дивним усміхом глухої людини. Я підійшов до нього.

— Послухай, — сказав я. — Дивись, щоб і ти не встряв через це в якусь халепу.

Він не чув мене. Довелося прокричати все те знову.

— Моя політика — добра політика, — сказав Френкі й одв'я-зав кінець.

Френкі кинув мені чалку, я помахав йому рукою, провів човен між бонами й скерував його в протоку. Англійське вантажне судно виходило з порту, і я наздогнав, а тоді й випередив його. Судно везло цукор, воно низько сиділо у воді, й уся обшивка в нього була іржава. Моряк у старому блакитному светрі дивився на мене з корми, коли я пропливав мимо. Я вийшов із затоки, проминув Морро й узяв курс на Кі-Уест, просто на північ. Потім покинув штурвал, перейшов на ніс, скрутив чалку, а тоді повернувся й виправив курс, так що Гавана спершу витяглася за кормою, а потім почала зникати за горами.

Спочатку зник Морро, за ним — готель «Насьйональ», і нарешті над обрієм залишилася тільки баня Капітолію. Дув ледь відчутний бриз, і течія була куди слабкіша від тієї, на якій 'іgz востаннє рибалили. Два рибальські вітрильники поверталися до Гавани, а оскільки йшли вони із заходу, то я зрозумів, що течія слабка.

Я заглушив двигун. Навіщо марнувати пальне — нехай собі човен дрейфує. Коли стемніє, я зорієнтуюся за маяком Морро, йьякщо віднесе далеко, то за вогнями Кохімара, підійду ближче до берега й візьму курс на Бакуранао. А втім, поки стемніє, ця течія, певно, віднесе мене якраз за дванадцять миль, до самого Бакуранао, а там орієнтиром будуть вогні Баракоа.

, Отож я заглушив двигун і перейшов на ніс, щоб роздивитися довкола. Побачив я тільки два вітрильники, що заходили ЧВ порт із заходу, і за кормою — білу баню Капітолію, яка здіймалася наче просто з моря. Течія виносила із затоки жмутки водоростей, над водою ширяли птахи, але їх було небагато. Я посидів трохи на даху каюти, дивлячись на воду, але не побачив ніякої риби, крім отієї коричневої дрібноти, що жирує у водоростях. Не вір, брате, тому, хто каже, ніби між Гаваною й Кі-Уестом море — не море. Я край того моря сидів, тож знаю.

Трохи згодом я повернувся на корму, аж там стоїть Едді.

— Що сталося? Що сталося з двигуном?

— Зламався.

— Чому ж ти не піднімаєш кожуха?

— Ет, відчепися, — сказав я.

Знаєте, що він зробив? Повернувся на човен, через носовий люк заліз у каюту й ліг спати. І приніс із собою дві пляшки. Заскочив коло порту до першої ж bodega [80] купив ці дві пляшки й повернувся на човен. Коли я відчалював, він прокинувся, а тоді заснув знову. Коли ж я заглушив двигун на течії й човен загойдався на хвилях, він прокинувся остаточно.

— Я знав, що ти мене візьмеш, Гаррі,— сказав він.

— Бодай тебе чорти взяли, — сказав я. — Ти навіть не записаний у моїх паперах. От візьму зараз та й викину тебе за борт.

— Жартуй, жартуй, Гаррі,— сказав він. — Нам, конкам, головне— триматися разом, тоді ніяке лихо не страшне.

— З твоїм язиком — і не страшне? — сказав я. — Та хіба ж на тебе, п'яницю, можна покластися?

— Я хлопець надійний, Гаррі. Ти мене в ділі перевір, а тоді кажи, можна на мене покластися чи ні.

— Ану неси сюди обидві пляшки, — сказав я. Бо в цю мить я вже думав зовсім про інше.

Він приніс їх, і я випив із відкоркованої, а тоді поставив обидві під переділку коло штурвала. Едді стояв переді мною,

і я дивився на нього. Мені жаль було його, і я шкодував, що доведеться зробити те, чого я не міг не зробити. Боже, я ж знав його, коли він був ще справді порядним хлопцем.

— Що з двигуном, Гаррі?

— Нічого. Він справний.

— То що сталося? Чому ти так дивишся на мене?

— Братухо, — сказав я йому, й мені справді було його жаль, — кепські твої справи.

— Про що це ти, Гаррі?

— Цього я тобі не скажу, — відповів я, — бо сам іще не все обмізкував.

Ми посиділи трохи, але розмовляти з ним мені більше не хотілося. Я зрозумів уже, що доведеться зробити, і тому мені важко було з ним розмовляти. Потім я спустився в каюту й дістав напівавтоматичний карабін і вінчестер тридцятого калібру, які завжди тримав у каюті, і, не. виймаючи з чохлів, повісив їх, щоб були напохваті, над самим штурвалом, де в нас звичайно висять спінінги. Зброю я завжди тримаю в чохлах із коротко стриженої овчини, смухом досередини, а смух ще добре просочую олією. На морі тільки так і вбережеш зброю від іржі.