Філіп. Поки я впораюсь із цим ділом, воно в мене зробиться ще чуднішим.

Дороті. А як твої кошмари, любий? Ще не минулися? Хочеш, розкажи мені про них.

Філіп. Ет, ну їх к бісу. Вони в мене так давно, що, якби зовсім минулися, мені б їх бракувало. Я хочу сказати тобі ще одне. (Каже дуже повільно). Я хотів би одружитися з тобою, й поїхати геть, і облишити все це. Я це сказав? Ти чула, я сказав це?

Дороті. Ми так і зробимо, любий.

Філіп. Ні, не зробимо. Навіть зараз, уночі, я знаю, що ми цього не зробимо. Але мені приємно це казати. Я кохаю тебе. Ох чорт, ох диявол, я кохаю тебе. Ні в кого в цілому клятому світі немає такого тіла, як у тебе. І я кохаю тебе до нестями. Ти чуєш, що я кажу?

Дороті. Так, серденько, але щодо мого тіла ти перебільшуєш. Тіло як тіло. Та мені приємно чути, як ти це кажеш. А якби ти розповів мені про кошмари, вони, може, минулися б.

Філіп. Ні. Вони в кожного свої, і не годиться передавати їх іншим.

Дороті. Може, спробуємо заснути, коханий? Ти мій коханий сніговій.

Філіп. Скоро розвидниться, і я знову прийду до тями.

Дороті. Будь ласка, спробуй заснути.

Філіп. Слухай, Бріджес, я тобі ще щось скажу. Поки ще не розвидніло.

Дороті (тамуючи позіх). Що, любий?

Філіп. Якщо ти хочеш, щоб я заснув, Бріджес, візьми молоток і вдар мене по голові.

Завіса Кінець другої дії

Час: за п'ять днів після того. Ті самі два суміжні номери в готелі «Флоріда» — 109 і 110. Декорація та сама, що й у сцені 3 дії II, тільки двері між номерами відчинені. Плакат унизу надірваний, і в кімнаті Філіпа на тумбочці біля ліжка стоїть ваза з хризантемами. Праворуч від ліжка, коло стіни, — етажерка з книжками. На кріслах нові кретонові чохли, на вікнах штори з такого самого кретону, на ліжку покривало. В розчиненій шафі одяг акуратно повішено на плічка, і Петра ховає три пари начищених до блиску Філіпових черевиків у нижню шухляду шафи. В сусідній кімнаті Д о р о т і приміряє перед дзеркалом пелерину з чорнобурок.

Дороті. Петро, зайдіть-но сюди!

Петра (засунувши шухляду й випростуючи своє мале старече тіло). Іду, сеньйорито! (Виходить у коридор, стукає в двері номера 109 і заходить. Склавши долоні). Ох, сеньйорито, яка краса!

Дороті (дивлячись у дзеркало через плече). Щось не те, Петро. Не знаю, що саме, але щось не те!

Петра. Що ви, сеньйорито, це так гарно!

Дороті. Ні, комір зіпсовано. А я погано розмовляю по-іспанському й не можу нічого втовкмачити цьому йолопові хутровику. Він справжнісінький йолоп.

Чути, як хтось наближається коридором. Це Ф і л і п. Він відчиняє двері номера 110 і роззирається довкола. Знімає шкіряне пальто і жбурляє його на ліжко, потім кидає берет на вішалку в кутку. Берет падає на підлогу. Філіп сідає в одне з крісел у кретоновому чохлі і роззувається. Чоботи, навколо яких утворюється калюжа, залишає посеред кімнати й підходить до ліжка. Бере пальто з ліжка й кидає абияк на крісло. Потім лягає на ліжко, витягає подушки з-під покривала, кладе їх одну на одну під голову і вмикає світло. Рукою навпомацки відчиняє стулки дверцят тумбочки, дістає пляшку віскі, наливає трохи в склянку, якою була акуратно накрита шийка графина з водою, і додає в склянку води. Тримаючи склянку в лівій руці, правою тягнеться до етажерки по книжку. З хвилину лежить тихо, потім знизує плечима й совається, бо йому щось заважає. Врешті-решт витягає з-під спини — з-за пояса — пістолет і кладе його напохваті на покривало. Піднімає коліна, робить перший ковток і починає

читати.

Дороті (з сусідньої кімнати). Філіпе, Філіпе, любий! Філіп. Що?

Дороті. Зайди до мене.

Філіп. Ні, люба.

Дороті. Я покажу тобі щось.

Філіп (читаючи). А ти принеси сюди.

Д о р о т і. Добре любий. (Ще раз швидко оглядає себе в дзеркалі).

Вона напрочуд гарна в цій пелерині, комір яко! анітрохи не зіпсований. Вона заходить до кімнати гордовитою ходою й плавно, картинно кружляє, хизуючись, як манекенниця під час демонстрації мод.

Ф і л і п. Звідки це в тебе?

Д о р о т і. Купила, любий.

Ф і л і п. За які гроші?

Д о р о т і. За песети.

Ф і л і п (холодно). Чудово, чудово.

Д о р о т і. Тобі не подобається?

Філіп (усе ще не зводячи очей з пелерини). Чудово, чудово.

Д о р о т і. Що з тобою, Філіпе?

Філіп. Нічого.

Дороті. Ти хочеш, щоб я взагалі відмовилася від гарних речей?

Філіп. Це твоя особиста справа.

Дороті. Але ж, любий, це коштує зовсім дешево — тисячу двісті песет за шкурку.

Філіп. Це платня бійця Інтербригади за сто двадцять днів. Інакше кажучи — за чотири місяці. А я ще не знаю випадку, щоб хтось пробув чотири місяці на фронті й не був поранений чи вбитий.

Дороті. Але, Філіпе, до чого тут Інтербригади? Я купила песети в Парижі за долари — по п'ятдесят песет за долар.

Філіп (холодно). Он як?

Дороті. Так, любий. І чому я не маю права купити чорнобурку, коли мені хочеться? Хтось же мусить їх купувати — для цього вони, зрештою, існують. І шкурка, виходить, коштує мені менше, як двадцять два долари.

Філіп. Аж не віриться, правда? І скільки ж тут шкурок?

Дороті. Дванадцять. Ну, не гнівайся, Філіпе.

Філіп. Я бачу, ти непогано наживаєшся на війні. Як ти провезла свої песети?

Дороті. В бляшанці з присипкою «Таїна».

Філіп. «Таїна», авжеж, «Таїна». Цілком підходяща назва. І що ж — перестали ці гроші пахнути після присипки?

Дороті. Філіпе, я не знала, що ти такий совісний!

Філіп. Так, у питаннях економіки я совісний. І я вважаю, що твої песети з чорного ринку не посвітлішають ні від присипки «Таїна», ні від того іншого косметичного дива, яке вживають дами — амоліну, чи як його.

Дороті. Якщо ти лаятимеш мене за цю пелерину, я піду від тебе.

Ф і л і п. Зроби ласку.

Дороті (прямує до дверей, потім обертається й каже бла-гально). Ну, будь ласка, не лай мене. Забудь про високі матерії і признайся, що тобі подобається ця пелерина. Знаєш, про що я думала, коли ти прийшов? Про те, що б ми робили з'тобою в цю пору дня, якби були в Парижі.

Ф і л і п. В Парижі?

Дороті.. Вже вечоріє, і в нас з тобою побачення в барі готелю «Рітц», і на мені ця пелерина. Я сиджу й чекаю тебе. І ти заходиш у двобортному приталеному пальті, на голові котелок, а в руці стек.

Ф і л і п. Я бачу, ти начиталась оповідань з того американського журналу, «Есквайра». А його не читають, а тільки гортають заради картинок.

Дороті. Собі ти замовляєш віскі з пер’є, а для мене — коктейль із шампанським.

Ф і л і п. Мені це не подобається.

Дороті. Що саме?

Філіп. Оця твоя ідилія. Якщо ти хочеш витати в надхмарній блакиті — витай собі на здоров'я, сіле без мене.

Д о р о т і. Це ж тілька гра, любий.

Філіп. Яв такі ігри більше не граю.

Дороті. А раніше грав, любий. І нам було так добре.

Філіп. Вважай, що я з цієї гри вибув.

Дороті. Хіба ми не друзі більше?

Філіп. Друзі, авжеж, друзі, під час війни з ким тільки не заприятелюєш.

Дороті. Будь ласка, не треба, любий. Хіба ми більше не кохаємо одне одного?

Філіп. А, це. Ну, звісно. Аякже. Чого ж.

Дороті. А хіба ми не поїдемо разом, хіба не чекає на нас те веселе й щасливе життя, про яке ти завжди говориш уночі?

Філіп. Ні. Не буде цього ні завтра, ні післязавтра, ані за сто тисяч років. Ніколи не вір тому, що я кажу вночі. Вночі я брешу, як рудий собака.

Дороті. Але чому ми не можемо зробити того, про що ти говориш уночі?

Філіп. Бо фах у мене такий, що не вийде в нас поїхати кудись разом і зажити веселим і щасливим життям.

Дороті. Чому? Чому?

Філіп. По-перше, тому, що, як я помітив, ти надто зайнята. А по-друге, існують, виявляється, речі куди важливіші.

Дороті. Але ж ти ніколи не буваєш зайнятий!

Філіп (відчуває, що каже зайве, але веде далі). Так. Але коли тут скінчиться, я візьмуся за себе, спробую позбутись анархічних звичок, якщо на той час вони в мене з'являться. Мене, певно, знову пошлють працювати з піонерами чи на щось таке.