— Ні,— відказав носій, що вибирав шампанське. — Тут розлучаються рідко. Трапляються, звісно, розлучені чоловіки, але їх небагато.

— А в нас навпаки, — сказав Джонсон. — Мало не кожен — розлучений.

— Це так, — підтвердив носій. — Я читав у газеті.

— Сам я, правда, трохи припізнився, — провадив Джонсон. — Це я вперше розлучаюся. А мені вже тридцять п'ять.

— Mais vous êtes encore jeune, — сказав носій. Тоді пояснив своїм товаришам: — Monsieur n'a que trente-cinq ans [17]

Ті закивали головами.

— Ще дуже молодий, — докинув один.

— І ви справді оце вперше розлучаєтесь? — запитав носій.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Джонсон. — Mademoiselle, відкоркуйте, будь ласка, вино.

— А скільки коштує розлучення?

— Десять тисяч франків.

— Швейцарськими грішми?

— Ні, французькими.

— A-а… Швейцарськими це буде дві тисячі. Теж не дешево.

— Не дешево.

— То навіщо ж розлучатися?

— Бо від вас цього хочуть.

— А навіщо цього хотіти?

— Щоб одружитися з кимось іншим.

— Але ж це дурниця.

— Цілком з вами згоден, — сказав Джонсон.

Офіціантка налила всім чотирьом шампанського. Вони піднесли келихи.

— Prosit [18] — мовив Джонсон.

— A votre santé, monsieur, — сказав носій. Його товариші докинули: — Salut [19].

Шампанське мало смак солодкого рожевого сидру.

— А що, у Швейцарії так заведено — відповідати іншою мовою? — спитав Джонсон.

— Та ні,— відказав носій. — Але по-французькому наче культурніше. До того ж тут la Suisse Romande [20].

— Але ж ви говорите по-німецькому?

— Еге ж. Там, звідки я родом, усі говорять по-німецькому.

— Зрозуміло, — мовив Джонсон. — То ви, кажете, ніколи не розлучались?

— Ні. Надто вже дорого це коштує. Та я й одружений ніколи не був.

— Он як, — сказав Джонсон. — А ці панове?

— Вони одружені.

— Вам подобається бути одруженим? — спитав Джонсон одного з тих двох носіїв.

— Що?

— Подружнє життя вам до вподоби?

— Oui. C'est normale.

— Авжеж, — підтакував Джонсон. — Et vous, monsieur?

— Ça va, — відказав другий.

— Pour moi, — сказав Джонсон, — ça ne va pas [21].

— Пан збирається розлучитись, — пояснив перший носій.

— А-а, — протяг другий.

— Ага, — мовив третій.

— Ну що ж, — сказав Джонсон, — здається, тему вичерпано. 'Мої турботи вас не цікавлять, — звернувся він до першого носія. — Та ні, чому, — заперечив той.

— Гаразд, поговорімо про щось інше.

— Як хочете.

— Про що ж би нам поговорити?

— Ви до спорту охочі?

— Ні,— відповів Джонсон. — А от дружина моя — так.

— А чим розважаєтесь ви?

— Я письменник.

— І багато за це платять?

— Ні. Але згодом, коли здобудеш ім'я, — багато.

— Цікаво.

— Ні,— сказав Джонсон, — нецікаво. Пробачте, панове, але я мушу вас залишити. Зробіть ласку, випийте другу пляшку самі.

— Але ж до поїзда ще три чверті години.

— Я знаю, — мовив Джонсон.

Підійшла офіціантка, і він заплатив за вино й за свою вечерю.

— Ви йдете, сер? — спитала вона.

— Так, — відказав Джонсон, — піду трохи прогуляюся. Валізи я залишу тут.

Він надів шарф, пальто і капелюх. Надворі густо сипав сніг. Джонсон озирнувся крізь вікно на тих трьох носіїв за столиком. Офіціантка виливала їм у келихи рештки вина з першої пляшки. Другу, невідкорковану, вона понесла назад за прилавок. «З цього вони матимуть по три франки з дріб'язком кожен», — подумав Джонсон. Він одвернувся й пішов пероном. Там, у буфеті, йому здавалося, що розмова про оте допоможе йому трохи забутись; але нічого вона не допомогла, тільки гидко стало на душі.

У станційному буфеті в Терріте було чи не занадто тепло; яскраве світло заливало приміщення, і відполіровані столики блищали. На столиках стояли кошики з солоним печивом у паперових мішечках і лежали картонні кружальця під пивні кухлі, щоб мокрі денця не залишали слідів на дерев'яних стільницях. Стільці були різьблені, але насиджені й зручні. На стіні висів годинник, у глибині приміщення був прилавок, а за вікном сипав сніг. Біля столика під годинником якийсь старий пан пив каву й читав вечірню газету. Зайшов носій і оголосив, що експрес «Сімплон — Орієнт» прибув у Сен-Моріс із запізненням на годину. До столика містера Гарріса підійшла офіціантка. Містер Гарріс щойно скінчив вечеряти.

— Експрес на годину спізнюється, сер. Може, подати вам кави?

— Коли ваша ласка.

— Пробачте? — перепитала офіціантка.

— Гаразд, — відказав містер Гарріс.

— Дякую, сер, — сказала офіціантка.

Вона принесла з кухні каву. Містер Гарріс вкинув у чашку цукор, роздушив ложечкою грудочки й подивився у вікно на сніг, що мерехтів над освітленим пероном.

— Ви говорите ще якоюсь мовою, крім англійської? — спитав він офіціантку.

— Так, сер. По-німецькому, по-французькому, місцевими говірками.

— А яка мова найбільше вам подобається?

— Та майже всі однаково, сер. Я не можу сказати, що котрась мені більше до вподоби, а котрась менше.

— Може б, ви чогось випили, ну хоч би кави?

— Ні-ні, сер. Нам заборонено випивати з клієнтами.

— То, може, хочете сигару?

— Ой що ви, сер, — засміялася вона. — Я не курю, сер.

— І я не курю, — мовив Гарріс. — Я не згоден з Девідом Бе-ласко.

— Пробачте?

— Беласко. Девід Беласко. Його завжди можна впізнати, бо він носить комірець задом наперед. Але я з ним не згоден. До того ж він уже помер.

— Пробачте, сер, я можу йти? — спитала офіціантка.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Гарріс. Потім нахилився вперед і втупив очі у вікно.

Старий пан, що сидів за столиком оддалік, згорнув газету. Він подивився на містера Гарріса, узяв свою чашку з блюдцем і підійшов до Гаррісового столика.

— Даруйте ласкаво, що я вас турбую, — заговорив він по-англійському, — але мені раптом спало на думку, що ви, можливо, член Американського географічного товариства.

— Сідайте, прошу, — озвався Гарріс.

Старий пан сів.

— Дозвольте запропонувати вам ще чашку кави або чарку лікеру?

— Ні, дякую, — відказав старий пан.

— То, може, вип'єте зі мною келишок вишнівки?

— Ну хіба що. Але замовити дозвольте мені.

— Ні, ні в якому разі.— І Гарріс гукнув офіціантку.

Старий пан дістав із внутрішньої кишені шкіряний портфелик, зняв з нього широку гумову стяжку й видобув якісь папери. Вибравши один з них, він подав його Гаррісові.

— Це моє членське свідоцтво, — пояснив він. — Ви знаєте в Америці Фредеріка Дж. Рассела?

— Боюся, що ні.

— Мені здавалося, він там дуже відомий чоловік.

— А звідки він? З якої частини Штатів, ви знаєте?

— З Вашінгтона, певна річ. Хіба правління Товариства не там?

— Здається, там.

— Здається? Але ви не певні?

— Я давно не був на батьківщині,— сказав Гарріс.

— То ви не член Товариства?

— Ні. А от мій батько — так. Він там уже хтозна-відколи.

— Тоді він має бути знайомий з Фредеріком Дж. Расселом. Це ж один з керівників Товариства. Осьде, зверніть увагу — саме містер Рассел мене рекомендував.

— Я страшенно радий за вас.

— Шкода, що ви не член Товариства. Але ж ваш батько міг би рекомендувати вас?

— Гадаю, що міг би, — відказав Гарріс. — Неодмінно з'ясую це, коли повернуся.

— Дуже радив би вам вступити, — сказав старий пан. — Ви, звичайно, читаєте журнал?

— Поза всяким сумнівом.

— І той номер, де вміщено кольорові таблиці північноамериканської фауни, теж бачили?