— Цей вітер зірвався уже вночі,— пояснив один із солдатів.

— А тоді,— похмуро сказав естремадурець, — один із тих сйи-тав офіцера по-іспанському: «Де те місце?» А офіцер уже до нас: «Де цей Пако себе поранив?»

— Я відповів йому, — озвався старший. — І показав те місце. Воно отам, трохи нижче від вас.

— Онде воно, — мовив ще один солдат. Він показав рукою, і я побачив те місце. Його було надто добре видно.

— Потім один із них узяв Пако за руку й повів на те місце, а там і далі тримав його за руку, поки другий говорив до нас по-іспанському. Він робив багато помилок у мові, і ми спершу мало не засміялися, і Пако теж почав усміхатись. Я зрозумів не все, що він казав, але йшлося про те, що Пако належить покарати для прикладу, аби не було більше самопоранень, і що всіх інших, хто таке вчинить, буде покарано так само. А потім, поки перший ще тримав Пако за руку, а Пако стояв дуже засоромлений, що про нього так говорять, бо йому самому вже було соромно й прикро за свій вчинок, той другий витяг пістолета і, не промовивши до Пако ані слова, вистрілив йому в потилицю. Ані слова більше не промовив.

Солдати закивали головами.

— Так воно й було, — підтвердив один. — Ви можете побачити те місце. Він упав обличчям на землю. Те місце добре видно.

Я дуже добре бачив те місце звідти, де сидів.

— І не попередили його, не дали якось приготуватися, — мовив старший. — То було надто жорстоко.

— Ось через це я й ненавиджу всіх іноземців, — сказав естремадурець. — Нам годі сподіватися від них добра. Мені жаль, що ви іноземець. Але винятків для мене немає. Ви їли з нами хліб і пили вино. А тепер ідіть собі.

— Не треба так, — мовив до естремадурця той, що був за старшого. — Ми повинні бути чемні.

— Мабуть, нам таки краще піти, — сказав я.

— Ви не розсердилися? — запитав старший. — А то можете бути в цьому захистку скільки забажаєте. Може, вам хочеться пити? Налити ще вина?

— Дуже вам дякую, — відказав я. — Краще ми вже підемо.

— Ви мене зрозуміли? — спитав естремадурець.

— Я вас зрозумів, — сказав я.

— От і добре, — мовив він і подав мені руку. — Я навіть можу руку вам потиснути. І зичу вам як людині всього найкращого.

— І вам того самого— сказав я. — І як людині, і як іспанцеві.

Я збудив свого оператора, і ми рушили вниз, до штабу бригади. Тепер уже всі танки поверталися з передової, і за їхнім гуркотом ледве було чути власний голос.

— Ви що, увесь цей час говорили?

— Слухав.

— Почули щось цікаве?

— Ще й скільки.

— Що будемо робити тепер?

— Повертатися до Мадріда.

— Треба б побачити генерала.

— Еге ж, — сказав я. — Неодмінно.

Генерал був у стані холодної люті. Вчора він дістав наказ провести раптову атаку силами однієї лише бригади, розпочавши її вдосвіта. На таку операцію потрібна була щонайменше дивізія. Він послав у бій три батальйони, а один залишив у резерві. Тим часом командир французького танкового загону, добряче хильнувши перед атакою для хоробрості, так упився, що втратив здатність командувати. Його мали розстріляти, коли він протверезіє.

Танки вчасно не вийшли і зрештою не спромоглися просунутись уперед; не досягли визначених їм рубежів і два батальйони. Третій виконав своє завдання, але так уклинився у ворожі позиції, що утриматись там не було ніякої надії. Чи не єдиним корисним здобутком тієї атаки були кілька захоплених полонених, але їх передали танкістам, щоб припровадити в тил, а танкісти перестріляли їх. Генерал і так не мав чим похвалитися, а вони ще й полонених постріляли.

— Що можна написати про сьогоднішню операцію? — спитав я.

— Не більше від того, що буде в офіційному повідомленні. У вас там ще є віскі в тій довгій флязі?

— Є.

Він ковтнув із фляги й акуратно облизав губи. Колись він був капітаном угорських гусарів, а згодом, коли вже командував іррегулярним кавалерійським загоном Червоної Армії, захопив у Сибіру поїзд із золотом і утримував його цілу зиму за морозів, що сягали сорока градусів. Ми були добрими приятелями, і він любив віскі, а тепер його вже немає серед живих.

— Негайно вибирайтеся звідси, — сказав він. — їхати є чим?

— Так.

— Щось зняли?

— Трохи зняли. Танки.

— Танки, — гірко мовив він. — Свині. Боягузи… І стережіться, щоб вас не вбило, — додав він. — Ви ж письменник.

— Я не можу зараз писати.

— Напишете потім. З часом ви зможете про все це написати. Тільки глядіть не загиньте. Головне — не загинути. А тепер їдьте.

Сам він не скористався з власної поради, бо через два місяці його вбило. А найдивовижніше щодо того дня — це як чудово вийшли кадри з танками. На екрані вони йшли з-за узгір'я невідпорною лавою, погойдуючись на гребенях, мов великі кораблі, і з брязкотом сунули вперед, до тієї примарної перемоги, що була тільки на кіноплівці.

Якщо хто й був того дня найближчий до перемоги, то це отой француз, що вийшов із бою, високо тримаючи голову. Та його перемога тривала не довго — тільки до півдороги з того узгір'я. Ми побачили його простертого там, на схилі, як був, із скаткою через плече, коли йшли виїмкою до штабної машини, що мала відвезти нас у Мадрід.

Колись той будинок був рожевий, але з часом тиньк облупився і вицвів од вологи; а з веранди нагорі було видно море в кінці вулиці — синє-синє. Край тротуару росли лаври, такі високі, що тінь від них падала аж на веранду, і в тому затінку завжди стояла прохолода. У глибині веранди висіла клітка з дроздом, але зараз птах не співав і навіть не щебетав, бо клітка була накрита: її накрив знятим із себе светром чоловік років двадцяти восьми, худий, смаглявий, з темними колами під очима й давно не голеним обличчям. Він стояв, трохи розтуливши вуста, і дослухався. Хтось намагався відчинити чільні двері, замкнені на замок і взяті на засув.

Дослухаючись, він чув шелест вітру у верховітті лаврів, сигнал таксі, що проїхало вулицею, голоси дітлахів на суміжному пустирищі. Потім почув, як обертається ключ у замку чільних дверей. Він чув, як клацнув, відімкнувшись, замок, але двері тримав засув, і замок клацнув знову. Водночас він почув удар битки по бейсбольному м'ячу і зараз же по тому — лемент дітлахів на пустирищі. Він стояв, облизуючи губи, і дослухався до того, як хтось знову орудував ключем, тепер уже біля задніх дверей.

Енріке— так звали того чоловіка — швидко роззувся і, обережно поставивши черевики на підлогу, нечутно подався в той кінець веранди, звідки видно було задвірок. Біля задніх дверей нікого не було. Він шмигнув назад і крадькома визирнув на вулицю.

Тротуаром попід лаврами пройшов якийсь негр у солом'яному капелюсі з пласким наголовком та вузькими крисами, у сірій вовняній куртці і чорних штанях. Енріке спостерігав далі, та нікого більше не було. Він ще трохи постояв, видивляючись і нашорошивши вуха, а тоді зняв з пташиної клітки светр і на-дяг на себе. Чатуючи, він аж упрів, і тепер йому було холодно в затінку, на холоднуватому північно-східному вітрі. Під светром у нього була шкіряна кобура на ремені через плече. Шкіра потерлась і від поту взялася білястою осугою. Важкий «кольт-45» намуляв йому гулю під пахвою.

Енріке ліг на брезентове складане ліжко, що стояло під самою стіною. Він і досі дослухався.

Дрізд щебетав і скакав у клітці, і Енріке подивився на нього. Тоді підвівся і відхилив дверцята клітки. Дрозд скоса позирнув на дверцята і втяг голову в пір’я, а потім випростав шию і задер дзьоба.

— Не бійся, — лагідно мовив Енріке. — Ніхто тебе не обманює.— Він застромив руку в клітку, і дрозд почав битись об дротяні стінки. — Дурник ти, — сказав Енріке і забрав руку з клітки. — Хіба не бачиш — відчинено.

Він ліг долілиць на ліжко й поклав підборіддя на зчеплені руки. Тоді знову нашорошив вуха. Він почув, як дрізд вилетів з клітки й трохи згодом заспівав, уже десь серед гілля лаврів.

«Оце так — залишили птаха в домі, де нібито ніхто не живе, — подумав Енріке. — А через таку дрібницю може бути лихо. Тільки не кивай на інших, ти й сам такий».