— Ні,— сказав Річард Гордон. — Мене, знаєте, навіть тішить, що ми опинилися поряд.

— Он як, — сказав професор Макуолсі.

— Ви вже були одружені? — спитав Річард Гордон.

— Так.

— І чим же воно скінчилося?

— Моя дружина померла від іспанки під час епідемії тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року.

— А навіщо ви одружуєтеся знову?

— Бо сподіваюся, що цього разу буду щасливіший. Сподіваюся, що тепер з мене буде кращий чоловік.

— І для цього ви обрали мою дружину?

— Так.

— Сволота, — сказав Річард Гордон і вдарив його в обличчя.

Хтось схопив його за руку. Він висмикнув її і відчув оглушливий удар по голові, за вухом. Він бачив перед собою червоне обличчя професора Макуолсі; той усе ще стояв коло стойки і кліпав очима. Професор Макуолсі простяг руку по другий кухоль, замість того, що його перекинув Гордон, і тоді Річард Гордон розмахнувся знову. І знову щось вибухнуло за його вухом, а вогні в барі яскраво спалахнули, закружляли й згасли.

Потім він усвідомив, що стоїть на порозі бару Фредді. В голові у нього гуло, його нудило, а наповнена людьми кімната хиталася й повільно кружляла. Натовп дивився на нього. Перед ним стояв широкоплечий паруб'яга.

— Слухайте, — казав він, — ще не вистачало, щоб ви тут бушували. Мало того, що ці пияки тут цілий день бешкетують.

— Хто мене вдарив? — спитав Річард Гордон.

— Я вас ударив, — сказав дужий паруб'яга. — Той чоловік — наш постійний клієнт. Я вам раджу заспокоїтися. Я вам не раджу затівати тут бійки.

Похитуючись на нетвердих ногах, Річард Гордон побачив, що професор Макуолсі відокремився від натовпу коло стойки й наближається до нього.

— Вибачте, — сказав він. — Я зовсім не хотів, щоб вас били. Я розумію ваш душевний стан.

— Сволота! — сказав Річард Гордон і ступив крок назустріч. Більше він нічого не пам'ятав, бо дужий паруб'яга приготувався, злегка опустивши плечі, й ударив його знову, і він знову впав, цього разу ницьма на цементну долівку.

Дужий паруб'яга обернувся до професора Макуолсі.

— От і все, док, — сказав він лагідним тоном. — Більше він вам не докучатиме. А чого він, власне, поліз на вас?

— Я мушу відвезти його додому, — сказав професор Макуолсі.— 3 ним нічого не буде?

— Авжеж, нічого.

— Допоможіть мені перенести його в таксі,— сказав професор Макуолсі. Вдвох вони винесли Річарда Гордона й за допомогою водія вмостили його на сидіння старенького «форда» моделі «Т».

— Ви певні, що з ним нічого не буде? — спитав професор Макуолсі.

— Коли схочете, щоб він опритомнів, смикніть його добряче за вуха. Хлюпніть в обличчя водою. Тільки ж майте на увазі— він може знову кинутися на вас. Будьте обачні, док.

— Гаразд, — сказав професор Макуолсі.

Голова Річарда Гордона лежала на спинці сидіння безживно відкинута, дихав він з натужним хрипом. Професор Макуолсі підсунув йому руку під голову, щоб вона не билась об край спинки.

— Куди їхати? — спитав водій.

— На той кінець міста, — відповів професор Макуолсі.— Повз парк до рибної крамниці, а там звернути.

— Отже, на Рокі-роуд? — сказав водій.

— Так-так, — відповів професор Макуолсі.

Коло першого кафе, повз яке вони проїздили, професор Макуолсі попросив водія зупинитися, бо хотів купити сигарет. Він обережно опустив голову Річарда Гордона на спинку сидіння й зайшов до кафе. Коли він повернувся, Річарда Гордона в машині не було.

— Де він подівся? — спитав він у водія.

— Он, шкандибає попереду, — відповів водій.

— Наздоженіть його.

Коли таксі порівнялося з Річардом Гордоном, який, заточуючись, брів вулицею, професор Макуолсі вийшов і підійшов до нього.

— Сідайте, Гордон, — сказав він, — поїхали додому.

Річард Гордон подивився на нього.

— Разом? — спитав він, похитуючись.

— Я хочу, щоб ви сіли в таксі й поїхали додому.

— Іди ти к бісу.

— Прошу вас, — сказав професор Макуолсі.— Я хочу, щоб ви дісталися додому цілі й здорові.

— Де твоя банда? — спитав Річард Гордон.

— Яка банда?

— Ота твоя банда, що побила мене.

— Та це був викидайло. Я навіть гадки не мав, що він вас ударить.

— Брешеш, — сказав Річард Гордон. Він викинув кулак у червоне обличчя перед собою, але схибив, упав на коліна й повільно підвівся. Він розбив до крові коліна об тротуар, але не помітив цього.

— Ну давай, хто кого, — сказав він зривистим голосом.

— Я ніколи не б'юся, — сказав професор Макуолсі.— Сідайте в таксі, я з вами не поїду.

— Іди к бісу, — сказав Гордон ї рушив далі.

— Та нехай іде, — сказав водій. — Він уже оговтався.

— Ви так гадаєте?

— Господи, — сказав водій, — та він уже, вважайте, тверезий.

— Я все ж таки боюся за нього, — сказав професор Макуолсі.

— Без бійки ви його в машину однаково не посадите, — сказав водій. — Нехай іде собі. Тепер він уже не пропаде. Це ваш брат?

— У певному розумінні,— сказав професор Макуолсі.^

Він стежив, як Річард Гордон брів вулицею, аж поки той зник у затінку височенних дерев, чиє розлоге віття вростало в землю як коріння. Думки професора Макуолсі були цієї миті не з приємних. «Це смертельний гріх, — думав він, — тяжкий і непрощенний гріх і велика жорстокість, і хоч релігія знаходить цьому формальне виправдання, сам я собі простити цього не можу. З іншого боку, хірургові під час операції не можна вагатися від страху, що він завдасть пацієнтові болю. Але чому всі такі операції в житті робляться без наркозу? Бувши кращою людиною, я дозволив би йому побити мене. Йому б тоді полегшало. Бідолашний, дурний чоловік. Бідолашний, бездомний чоловік. Може, я даремно його відпустив, але ж для нього це нестерпнь. Мені соромно за себе, я гидкий сам собі, ненависний собі за те, що зробив. І хто зна, як воно ще обернеться. Але годі думати про це. Зараз я повернуся й прийму наркоз, який рятував мене сімнадцять років і від якого тепер уже можна відмовлятися. Хоч у мене це вже, мабуть, порок, і я тільки вигадую для нього виправдання. Як би там не було, це порок, до якого я добре пристосувався. Ех шкода: скривдив людину й нічим не можу їй допомогти».

— Везіть мене назад, до Фредді,— сказав він

Катер берегової охорони, що вів на буксирі «Королівську мушлю», ішов вигнутою протокою між рифами й островом. Катер гойдало на хвилях, що їх несильний північний вітер здіймав назустріч припливу, але білий човен легко і плавно йшов за буксиром,

— Якщо норд не посилиться, нам з ним мороки вже не буде, — сказав командир катера. — Дивіться, як легко він іде. Старий Роббі вмів будувати човни. Ви зрозуміли що-небудь із того, що він говорив? '

— Він марить, — відповів помічник. — Він просто забалакується.

— Видно, він уже не житець, — сказав командир. — Така рана в животі, Гадаєте, це він постріляв отих чотирьох кубинців?

— Хтозна. Я питав, але від нього хіба доб'єшся.

— Може, ще раз спробуємо? Ходімо подивимось, як він там, — сказав командир.

Залишивши за штурвалом старшину-стернового — попереду саме з'явився маяк, — вони перейшли з рубки до командирської каюти. Гаррі Морган лежав там на койці з металевих трубок. Очі в нього були заплющені, але він розплющив їх, коли командир доторкнувся до його плеча.

— То як ти, Гаррі? — спитав командир.

Гаррі дивився на нього, але не відповідав.

— Може, тобі чогось треба? — спитав у нього командир.

Гаррі Морган дивився на нього.

— Він вас не чує,— сказав помічник.

— Гаррі,— сказав командир, — може, дати тобі чого-небудь?

Вмочивши рушника в бачок рукомийника, він зволожив Гаррі

уста. Вони були спечені й почорнілі. Дивлячись на командира, Гаррі заговорив.

— Людина, — сказав він.

— Так-так, — сказав командир. — Кажи далі.

— Людина, — сказав Гаррі Морган дуже повільно, — не має, не може… нема в неї нічого… ніякої можливості.— Він замовк. Поки він говорив, обличчя його нічого не виражало.