За дві години до світанку вони вже були в гаражі, наповняли бутлі бензином, закорковували їх і ставили в багажник машини.

— Ти не снідатимеш?

— Поснідаю, як повернуся.

— Навіть кави не вип'єш?

— А ти заварила?

— Авжеж. Поставила, коли ми виходили.

— Тоді неси.

Вона принесла кави, і він випив її у темряві, сидячи за кермом машини. Вона взяла в нього чашку й поставила на полицю в гаражі.

— Я поїду з тобою, допоможу носити бутлі,— сказала вона.

— Гаразд, — відповів він, і вона сіла поряд з ним, рослява жінка з довгими ногами, широкими долонями, широкими стегнами, все ще вродлива, в капелюсі, низько насунутому на фарбоване біляве волосся. Вони виїхали на шосе в холодній досвітній імлі, крізь густий туман, що завис над низиною.

— Тебе щось тривожить, Гаррі?

— Та нічого особливого. Просто на душі неспокійно. Послухай, ти надумала відпустити волосся?

— Та, мабуть, відпущу. Дівчата вже проходу не дають.

— Пошли їх до дідька. Нехай лишається таке, як є.

— Ти справді так хочеш?

— Справді,— сказав він. — Мені так найбільш подобається.

— А ця зачіска не старить мене?

— Та ти гарніша за їх усіх.

— Ну, тоді я підстрижуся. І коли хочеш, пофарбуюсь у ще світліший колір.

— А чого це дівчата розкомандувалися? — сказав Гаррі.— Ти на них цитькни, щоб відчепились.

— Ти ж знаєш, які вони. Ти ж знаєш, дівчата завжди такі. Слухаій, якщо ти з'їздиш вдало, давай гайнемо в Новий Орлеан, га?

— У Майямі.

— Гаразд, хоч у Майямі. А дівчат залишимо вдома.

— Спершу мені треба зробити це діло.

— Тебе все-таки щось тривожить, так?

— Ні.

— Знаєш, я цілих чотири години лежала, не спала й думала про тебе.

— Ти диво, а не жінка.

— Тільки я подумаю про тебе — і відразу тебе хочу.

— Ну, бери бутлі — й гайда заправляти баки, — сказав їй Гаррі.

О десятій ранку Гаррі та ще кілька завсідників стояли біля стойки в барі Фредді, а щойно звідти вийшли двоє митників. Вони розпитували Гаррі про човен, і він сказав, що нічого не знає.

— Де ви були вчора ввечері? — спитав один з них.

— Тут, а потім удома.

— До котрої години ви тут були?

— До закриття.

—: Хто-небудь бачив вас тут?

— Та його всі бачили, — сказав Фредді.

— У чому річ? — спитав їх Гаррі.— Ви гадаєте, що я вкрав власного човна? А що б я з ним робив?

— Я тільки спитав, де ви були, — сказав митник. — Не гарячкуйте.

— А я не гарячкую, — сказав Гаррі.— Я вже відгарячкував, коли його відібрали, хоч не було ніяких доказів, що ниМ перевозили спиртне.

— Ми мали письмове свідчення, дане під присягою, — сказав митник. — Не я його писав. Ви самі знаєте, хто його пис&б.

— Ну гаразд, — відповів Гаррі.— Тільки не кажіть, ніби я гарячкую через те, що ви спитали мене про це. Як на мййй, 1*6 краще б він стояв, де стояв. Тоді я принаймні мав би ІадіКИ, іцо мені його колись повернуть. А якщо його вкрали, 1*0 йкі може бути надія?

— Мабуть, що ніякої,—погодився митник.

— А коли так, то полотном дорога.

— Ну, ви не заривайтеся, — сказав митник. — Бо як я за вас візьмуся, вам буде непереливки.

— Це по п'ятнадцяти роках знайомства, — сказав Гаррі.

— Досі ви не заривались.

— І, між іншим, у тюрмі теж не сидів.

— То ще сядете за свій язик.

— Ну, ша, ша, — сказав Гаррі. І саме цієї миті до бару зайшов той пришелепуватий таксист-кубинець, і з ним якийсь пасажир з аеродрому, і здоровило Роджер спитав у кубинця:

— Хесусе, в тебе, кажуть, дитина народилася?

— Так, сер, — відповів Хесус гордо-прегордо.

— А коли ж це ти одружився? — спитав у нього Роджер.

— Місяць тому. Місяць перед місяць, що тепер. Ти був на весіллі?

— Ні,— сказав Роджер. — Я не був на весіллі.

— Ти багато втратив, — сказав Хесус. — Ти втратив до дідька веселий весілля. Чому ти не був?

— Бо ти мене не запросив.

— А, так, — сказав Хесус. — Я забував. Я тебе не запросив… Ви знайшов, що хотів? — спитав він свого пасажира.

— Начебто знайшов. То, кажете, цей бакарді найкращий?

. — Так, сер, — відповів йому Фредді.— Це справжній марочний.

— Слухай, Хесусе, а звідки ти взяв, що це твоя дитина? — спитав Роджер. — Це ж зовсім не твоя дитина.

— Як так не моя дитина? Як так? Чорт забирай, я тобі покажу таке казати! Як так. не моя дитина? Хто купив корову, того й теля! Це моя дитинаї Так, чорт забирай! Моя дитина. Належить мені. Так, сер!

Він вийшов із пасажиром і пляшкою бакарді, а всі ну сміятися з Роджера. Із цим Хесусом, скажу я вам, не знудишся. Так само, як і з отим іншим кубинцем, Лимонадом.

Тут до бару заходить Губань, адвокат, і каже Гаррі:

— Митники щойно поїхали по твого човна.

Гаррі подивився на Губаня так, що всі подумали: зараз візьме й уб'є його. А Губань провадить далі таким собі байдужим голосом:

— Хтось побачив його в мангрових заростях з високого ваговоза й зателефонував митникам з будівництва в Бока-Чіка. Я щойно зустрів Германа Фредерікса — він і розповів мені.

Гаррі нічого не відповів, але очі в нього знову зробились нормальні. Потім він сказав Губаню:

— Ти завжди все знаєш, га?

— Я подумав, що тобі цікаво буде про це дізнатися, — відповів Губань тим самим рівним голосом.

— А мені це до одного місця, — сказав Гаррі.— їм би слід уже навчитися пильнувати свого господарства.

Обидва вони стояли коло стойки, не озиваючись один до одного, поки здоровань Роджер і решта не забралися геть. Аж тоді вони перейшли до кімнати за баром.

— Ти зараза, — сказав Гаррі.— До чого б ти не доторкнувся, все обертається лайном.

— А я винен, що його помітили з ваговоза? Ти ж сам обирав місце. І сам ховав свого човна.

— Заткнися, — сказав Гаррі.— Хто ж міг подумати, що ті кляті ваговози тепер такі високі? Для мене це була остання можливість чесно заробити гроші. Остання можливість заробити як слід на човні.

— Не міг же я не попередити тебе.

— Ти як стерв'ятник — там, де падло.

— Ну, годі,— сказав Губань. — _: У них щось змінилось, і вони хочуть відчалити сьогодні ввечері.

— Господи, цього тільки бракувало.

— Вони щось учули.

— Якщо ввечері — то о котрій?

— О п'ятій.

— Гаразд, я дістану човна. І повезу їх — хоч би до дідька в пекло.

— А це непогана ідея.

— Уже закаркав? Не каркай, бо знову все піде шкереберть.

— Ах ти ж хаме, — сказав Губань. — Я стараюся, хочу тобі допомогти…

— І переводиш усе на лайно. Не каркай, чуєш? Я б тебе, заразу, обходив десятою дорогою.

— Заткнися, бандюго.

— Ну, все, ша, — сказав Гаррі.— Мені треба подумати. Цілісіньку ніч сушив собі голову над тим, і вже коли все, здається, продумано — на тобі: починай усе з початку.

— А я допомогти не можу?

— Ти приходь сюди о дванадцятій із заставою на човен.

Коли вони ввійшли в бар, туди саме зазирнув Елберт. Побачивши Гаррі, він підійшов до нього.

— Вибач, Елберте, але я не можу тебе взяти, — сказав Гаррі. Це він уже встиг обдумати.

— Я б тобі недорого обійшовся, — сказав Елберт.

— Вибач, — сказав Гаррі,— але мені вже просто не потрібно.

— Я б із тебе взяв менше, ніж будь-хто.

— Я поїду сам.

—: Хто ж іде в таку ходку сам, — сказав Елберт.

— Помовч, — сказав Гаррі.— Що ти знаєш про цю ходку? І де ти навчився лізти не в своє діло? На громадських роботах?

— Ет, іди ти до дідька, — сказав Елберт.

— Може, й піду, — сказав Гаррі. Кожному, хто на нього подивився б, стало ясно, що він напружено думає і не хоче, щоб йому заважали.

— Візьми мене, Гаррі,— сказав Елберт.

— Не можу я тебе взяти, — сказав Гаррі.— І дай мені спокій.

Елберт пішов, а Гаррі стояв біля стойки й дивився на п'яти-

центовий автомат, на. два десятицентові автомати й двадцяти-п'ятицентовий автомат і на літографію «Останній бій Кастера» на стіні так, наче бачив усе це вперше в житті.