— То щоб швидше минулося.

— І вам того самого.

Того вечора у великій палаті мексіканці грали на акордеоні та інших інструментах; було дуже весело, і по коридору розлягалися хрипкі зітхання акордеона, звуки бубонців, цимбалів та барабана. У тій палаті лежав учасник родео, що одного жаркого й курного надвечір'я перед очима великого натовпу глядачів не вдержався на загривку свого вороного і тепер із зламаним хребтом мав намір, коли трохи одужає і вийде з лікарні, навчитися плести стільці. Був там тесляр, що звалився на землю разом з риштованням і зламав обидві ноги в кісточках та обидва зап’ястки. Він упав навкарачки, мов той кіт, але пружності котячої не мав. Його можна було вилікувати, щоб він повернувся до своєї роботи, та це потребувало багато часу. Був хлопчина з ферми, років шістнадцяти, — у нього неправильно зрослася зламана нога, і її мали знову ламати. І нарешті — Каетано Руїс, провінційний картяр з паралізованою ногою. У своїй палаті в кінці коридора містер Фрейзер чув, як вони всі сміялись і веселилися, слухаючи гру мексіканців, що прийшли з волі поліції. Та й мексіканці приємно гаяли час. Радісно збуджені, вони зайшли до містера Фрейзера привітатися й спитати, що б йому хотілось послухати, а згодом ще двічі приходили грати вечорами, уже з власного почину.

Останнього разу, коли вони грали, містер Фрейзер лежав з розчиненими дверима, слухав ту гучну безладну музику й не міг погамувати думок. Коли вони спитали, що йому заграти, він попросив «Кукарачу» — в ній була ота лиховісна легкість і облудність, притаманні багатьом мелодіям, під які люди йдуть на смерть. Мексіканці грали голосно й завзято. З погляду містера Фрейзера, ця мелодія була краща від більшості подібних, але враження справляла те ж саме.

Хоч музика й доходила до душі, містера Фрейзера не залишали думки. Звичайно він намагався думати якнайменше — хіба що коли писав, — але тепер йому з думки не йшли оті, що там грали, і слова, що їх сказав один з них — малий.

Релігія — опіум народу. Він таки в цьому переконаний, той жовчний худий співвласник пивнички. Еге ж, але й музика — опіум народу. Той мудрець, котрому «шибає в голову», до цього не додумався. І економіка — опіум народу, так само як і патріотизм в Італії та Німеччині. Ну, а сексуальні стосунки —, це теж опіум народу? Щодо певної частини народу — так. Щодо найкращої його частини. Але найперший опіум народу — це алкоголь. О, то неперевершений опіум! Хоч дехто віддає перевагу радіо — воно теж опіум, дешевенький опіум, до якого він і сам тепер вдається. А поряд з тим усім — гра, незаперечний опіум народу, один з найдавніших його різновидів. А ще є честолюбність, — це теж опіум народу, не гірший за віру в будь-які нові форми урядування. Люди завжди хочуть мінімального урядування— аби тільки якнайменше урядування. Свобода, в яку ми вірили, стала тепер лише назвою журналу, що його видає Мак-Федден. І все ж ми віримо в неї, хоч їй і досі не придумано іншого ім'я. Але що є справжній опіум народу? Справжній, істинний опіум? Він це чудово знав. Просто воно ховалося десь у закутку його свідомості, у тій частині, яка прояснювалась вечорами, по двох чи трьох добрих чарках, і в існуванні якої він не сумнівався (насправді ж такої, певна річ, не було). Що ж воно є? Він знав достеменно. То що ж це? Ну звісно ж: хліб — ось опіум народу. Чи він запам'ятає це і чи матиме воно сенс при денному світлі? Хліб — опіум народу.

— Слухайте, — попросив містер Фрейзер доглядальницю, коли вона зайшла в палату. — Зробіть мені ласку, приведіть сюди Того низенького худого мексіканця, добре?

— Вам сподобалось? — запитав мексіканець від порога.

— Дуже.

— Це історична мелодія, — сказав мексіканець. — Мелодія справжньої революції.

— Слухайте, — сказав містер Фрейзер. — Чому народ оперують без наркозу?

— Не розумію.

— Чому не кожен опіум народу має добру силу? Що ви хочете зробити з народом?

— Його треба вивести з темноти.

— Не кажіть дурниць. Освіта — опіум народу. Вам слід би це знати. Адже ви її трохи маєте.

— Ви не вірите в освіту?

— Ні,— відказав містер Фрейзер. — У знання — так.

— Я вас не розумію.

— Часто я й сам себе не розумію і дуже з того тішуся.

— Хочете ще раз послухати «Кукарачу»? — збентежено спитав мексіканець.

— Так, — сказав містер Фрейзер. — Заграйте ще раз «Кукарачу». Це краще, ніж радіо.

Революція, думав Фрейзер, це не опіум. Революція — це очи-' щення, надпорив, і тиранія тільки продовжує його в часі. Опіум потрібен перед тим і опісля. Думалось йому легко, чи не занадто легко.

Ось незабаром вони підуть, подумав він, і заберуть з собою «Кукарачу». А він тоді вип'є ще чарчину і ввімкне радіо — адже радіо можна ввімкнути так, щоб ледве було чути.

Посередині головної вулиці містечка стояв знак об'їзду, але сліди шин вели навпростець, і, розваживши, іцо там, певне, лагодили дорогу, але вже закінчили, Ніколас Адамс поїхав уперед тією безлюдною брукованою вулицею, раз у раз спиняючись перед світлофорами, що світилися й у неділю, Коли ніякого руху не було, а наступного року згасли через брак коштів' на електрику; він їхав далі через містечко під розлогими деревами, що на все життя лишаються в серці того, хто там народився і змалку ходив під ними, тим часом як для чужинця вони тільки марно застують сонце і спричиняють вільгість у будинках; поминувши останній будинок, він виїхав на шосе, що цростяглося в далину, то піднімаючись нагору, то спадаючи вниз поміж рівно зрізаних глинястих укосів, порослих молодим пагінням. Нік народився не в цих краях, але йому приємно було їхати тут погожої осінньої днини й роздивлятися навколо.' Бавовну вже зібрали, на полях лишилася сама кукурудза, подекуди впереміж зі смугами червоного сорго, і, отак помалу їдучи — поряд На сидінні спав його син, сьогоднішній перегін наближався до кінця, місце ночівлі визначено, — Нік приглядався, де серед кукурудзи росте соя, а де горох, як гущавина чергується з порубами, чи далеко від полів та чагарника хижки й фермерські будинки, водночас подумки проходячи всю ту місцевість з рушницею, відзначаючи на кожному порубі можливі годбвшца та сховки дичини й прикидаючи, де можна натрапити на виводок і куди він полетить, якщо його сполохати.

Коли полюєш, на перепелів і собаки знайшли табунець, не йожна заходити між птахами та їх звичним сховком, бо, знявшися з землі, вони всією зграєю полетять просто на тебе: одні стрімко вгору, інші — мало не чіпляючи тебе крильми, та неначе такі величезні, яких ти ніколи й не бачив у повітрі,— і тоді тільки й: лишається обернутись і стріляти через плече навздогін, Перше ніж вони позгортають крила й трохи не прямовисно шуг-Йуть у чагарі. Отак полюючи в уяві на перепелів, як колись учив його батько, Ніколас Адамс мимоволі почав думати про нього. ЇЦоразу, коли він починав думати про батька, то передусім згадував його очі. Не кремезну постать, не поривчасті рухи, не широкі плечі, не гачкуватий яструбиний ніс, не бороду, що приховувала безвільне підборіддя — ні, завжди тільки очі. Вони глибоко сиділи в очних ямках під захистком великих надбрів'їв, наче цінний апарат, для якого сконструйовано спеціальний захисний пристрій. Ті очі бачили незрівнянно далі й краще, ніж звичайне людське око, і були найвидатнішим батьковим даром. Батько мав зір достоту як у дикого барана чи орла.

Бувало, стоять вони з батьком на березі озера, — а Нік теж мав тоді гострі очі,— і батько каже:

— А ось і прапор підняли.

Нік не бачив ні прапора, ні щогли.

— Онде, — казав батько, — то ж твоя сестра Дороті. Он вона підняла прапор, а тепер іде до пристані.

Нік дивився через озеро й бачив довгу смугу підліска при березі, високий ліс, що починався далі, мис перед бухтою, розчищені пагорби, що належали до ферми, білі стіни їхнього будинку серед дерев, але не міг розгледіти ані щогли з прапором, ані пристані — тільки білий пісок та заворот берега.