— А який був дідусь? Я його зовсім не пам'ятаю, пригадую тільки, що коли мене привезли з Франції, він подарував мені духову рушницю й американський прапорець. Який він був?

— Так просто про нього не розкажеш. Він мав напрочуд гострі очі, був добрий мисливець і рибалка.

— Кращий за тебе?

— Стріляв він так, що куди мені, та й батько його бив птахів не гірше.

— Іду в заклад, що не краще, ніж ти.

— А таки краще. Він стріляв дуже швидко й несхибно. Ніхто більше так не вмів. А от як я стріляв, він завжди сердився.

— Чого ми не поїдемо помолитися на дідусеву могилку?

— Ми живемо в зовсім іншому місці. Звідси туди далеко.

— От у Франції не було б далеко. У Франції ми б поїхали. Треба ж мені помолитися на дідусевій могилці.

— Колись поїдемо.

— А як і ти помреш, я не хочу жити так далеко, щоб ніколи не помолитися на твоїй могилці.

— Та якось це влаштуємо.

— А не можна, щоб нас усіх поховали десь у зручному місці? Нехай би нас поховали у Франції. Ото було б добре.

— Я не хочу, щоб мене ховали у Франції,— сказав Нік.

— Ну, тоді треба пошукати якогось зручного місця в Америці. А чи не можна б поховати всіх на нашому ранчо?

— Непогана думка.

— Тоді б я міг по дорозі на ранчо спинятися й молитися на дідусевій могилці.

— Ти страшенно розважливий хлопчина.

— Але ж погано, що я ніколи навіть не був на його могилці.

— Доведеться поїхати, — сказав Нік. — Таки доведеться.

1935

Переклав Петро Соколовський

Філіпові, Чарлзу та Саллі присвячую

На відміну від того як це буває в багатьох романах, кожен з описаних тут образів чи випадків вигаданий. Якщо комусь із читачів видасться, що коханню в цій книжці не приділено достатньої уваги, то нехай він чи вона введуть сюди любовну інтригу на свій смак. Автор намагався написати ділком правдиву книжку і подивитися, чи може правдивий опис країни та подій, які там відбувалися протягом одного місяця, позмагатися з творчою вигадкою.

Ми сиділи в засідці, яку мисливці з племені вандеробо злаштували з гілок та галуззя поблизу солонцю, коли почулося гурчання автомашини. Спершу воно долинало здаля, тому важко було визначити, що то за шум. Потім гудіння урвалося, й ми вже подумали, що нам воно просто вчулося або ж то тільки прошумів вітер. Але гурчання все виразніше поступово наближалось, ставало дедалі гучнішим, і нарешті з надсадним оглушливим дирчанням та брязкотом машина проїхала дорогою позаду нас. Один з наших двох слідопитів — той, що із акторськими замашками, — рвучко підхопився.

— Ну, все пропало! — мовив він.

Я прикрив долонею рота і знаком звелів йому сісти.

— Ну, все пропало! — повторив він і широко розвів руками.

Мені він і так не подобався, а зараз — і поготів.

— Зачекай, — прошепотів я.

Та М'Кола похитав головою. Я дивився на його голий чорний череп, а потім він повернув голову, і я побачив ріденькі китайські вусики біля кутиків рота.

— Нічого не вийде, — сказав він. — Хапана м'узурі.

— Та зачекай, — повторив я, і він знову пригнувся, щоб голова не виглядала над сухими гілками. Отак ми просиділи в курній ямі аж до смерку, коли вже не можна було побачити навіть мушку на рушниці, а дичина не йшла. Слідопита-артиста брала нетерплячка, й він сидів як на голках. Перед тим, як загасло останнє світло, він шепнув М'Колі, що, мовляв, уже надто темно, щоб стріляти.

— Помовч, — сказав йому М'Кола. — Бвана [53] може стріляти, коли тобі вже нічого не видно.

Другий слідопит, письменний, ще раз показав свою освіченість— надряпав гострим сучком на чорній шкірі ноги своє ім'я — Абдулла.

У мене це захвату не викликало, а М'Кола дивився на те слово без ніяких почуттів. Трохи згодом слідопит стер літери.

Я востаннє спробував прицілитись у присмерку, але побачив, що то марна справа, навіть якщо широко розсунути гілки.

М'Кола спостерігав за мною.

— Нічого не вийде, — сказав я.

— Атож, — погодився він мовою суахілі.— Вертаємо до табору?

— Так.

Ми повставали, повилазили із засідки й пішли між дерев до шляху, розминаючи ногами зашкарублий пісок, навпомацки просуваючись у кущах, пригинаючись під гіллям. Наш автомобіль стояв за милю звідти. Коли ми підійшли ближче, Камау, наш водій, ввімкнув фари.

Автомашина зіпсувала нам усе. Того полудня ми залишили стій автомобіль на дорозі і обережно підкралися до солонцю. Напередодні пройшов невеликий дощ, який, проте, не залив солонцю — звичайнісінької галявини з клаптем голої, поритої глибокими круглими борознами землі, подовбаної виїмками скраю — де тварини лизали солону грязюку. Ми побачили тут свіжі й довгасті серцевидні сліди чотирьох досить великих самців куду [54], що навідувалися на сіль минулої ночі, та чимало свіжіших і дрібніших слідів, теж куду. Побував тут і носоріг, який, судячи по слідах та розтоптаній купці посліду, приходив сюди щоночі. Засідку ми влаштували на відстані лету стріли від солонцю; сиділи, відхилившись назад, високо піднявши коліна та пригнувши голови в цій повній попелу й сміття ямі, коли крізь сухе листя я зненацька помітив, як із заростів на галявину з солонцем вийшов невеликий самець куду; він застиг, вигнувши могутню шию, сірий і гарний, кручені роги чітко вирізнялись проти Сонця, а я тим часом прицілився йому в груди, але не стріляв, щоб не наполохати більших самців, котрі напевно мали смерком надійти сюди. Куду зачув шум мотора раніше від нас і помчав між дерева, та й інша звірина, що прямувала до солонцю через кущі по рівнині або спускалась із порослих лісом пагорбів, миттю позастигала на те несамовите гурчання й брязкіт. Вони напевно прийдуть потім, у темряві, але то вже не полювання.

А тепер ми їхали піщаною дорогою, і світло фар вихоплювало з пітьми очі нічних птахів, що вперто сиділи, припавши до землі; лише коли машина мало не наїжджала на них, вони наполохано злітали; їхали повз багаття подорожніх, які завидна рухалися цією дорогою на захід, далі від голодного краю, куди лежав наш шлях; я сидів, поставивши приклад рушниці на носок черевика, цівка лежала в згині лівої руки і, затиснувши фляжку між коліньми, відкручував ковпачок, потім влив із фляжки віскі в бляшаний кухоль і в темряві простяг його через плече М'Ко-лі, щоб долив туди води з фляги; і після першого ковтка за день, найсмачнішого ковтка з усіх, я сидів і дивився на густі темні зарості обабіч, підставляв обличчя прохолодному нічному вітерцеві, вдихав такі приємні пахощі Африки й почував себе цілком щасливим.

Попереду горіло велике багаття, і, коли ми проїжджали повз нього, я помітив на узбіччі автомашину. Я звелів Камау спішитись і здати назад, і коли ми отак під'їхали до вогнища, та побачили там кривоногого коротуна в тірольському капелюсі, шкіряних шортах і сорочці з відкритим коміром; він стояв перед піднятим капотом, оточений натовпом тубільців.

— Може, чимось допомогти? — спитав я.

— Та ні,— відказав він. — Якщо ви, звісно, не механік. Ця машина мене не злюбила. Всі механізми мене не люблять.

— Може, щось із запалюванням? Коли ви проїжджали повз нас, це видно було по бахканню мотора.

— Гадаю, що все куди гірше. Коли б часом не якась серйозна неполадка.

— Якщо ви можете доїхати до нашого табору, у нас є механік.

— А далеко туди?

— Та миль із двадцять.

— Вранці спробую. А зараз боюсь їхати через оце недобре хрипіння двигуна. Він хоче зламатися, бо ненавидить мене. Що ж, т^ак само ненавиджу його і я. Бо якби я вийшов з ладу, йому було б однаковісінько.