— Та шофер має знати. Він ще завидна ходив довідувався.

— Вставай, Лисий. П'яна ти морда, бісів сплюх.

— 'А от 1 ні,— обізвався Лисий. — Я майбутній ас Народної армії.

— Асові треба збити десятьох. Навіть і з італійцями. А ти, Лисий, збив тільки одного.

— То не італієць, — сказав Лисий. — То був німець. Ех, не бачили ви, як там, у нього всередині, палало. Справжнісіньке пекло, та й годі!

— Тягніть його звідси, — мовив один з льотчиків. — Це він знову почав змальовувати для своєї мерідіанської газети. Ну, бувайте. Спасибі вам за притулок.

Вони потиснули нам руки й пішли. Я провів їх до сходів. Ліфт уже не працював, і я дивився, як вони спускаються сходами. Лисого вели попід руки, а він тільки головою кивав. Тепер він справді був зовсім сонний.

Ті двоє, що знімали зі мною фільм, усе ще корпіли в. своїй кімнаті над несправною камерою. То була копітка, стомлива для очей робота.

— Як гадаєте, щось вийде? — спитав я.

Вищий на зріст відповів:

— Авжеж. Треба, щоб вийшло. Оце якраз виточую деталь, замість зламаної.

— Що там була за компанія? — спитав другий. — Ми тільки й знаємо, що морочимося з цією бісовою камерою.

— Американські льотчики, — сказав я. — І один мій давній знайомий, він тепер танкіст.

— Добре повеселилися? Шкода, що я не міг прийти.

— Та нібито, — відказав я. — Трохи повеселилися.

— Ідіть лягайте. Завтра всім нам рано вставати. Треба перепочити.

— А вам ще довго длубатись?

— Ет, знов те саме. Ну й кляті ж пружини!

— Не чіпайте його. Як закінчимо, одразу ляжемо спати.

О котрій ви по нас зайдете?

— О п'ятій.

— Гаразд. Тільки-но розвидніє.

— На добраніч.

— Баїий. Поспіть трохи.

— Баїисі,— мовив я. — Завтра треба буде підібратися ближче.

— Еге ж, — відказав він. — Я й сам про це думав. Якомога ближче. Добре, що й ви такої ж думки.

У моїй кімнаті Ел спав у великому кріслі, і світло падало йому на обличчя. Я накрив його ковдрою, але він прокинувся.

— Я вже піду.

— Спи тут. Я накручу будильник і збуджу тебе.

— Будильник може й не задзвонити, — сказав він. — Краще піду зараз. Не хочу спізнитися.

— Шкода, що так невдало вийшло з грою.

— Вони б однаково мене обібрали, — сказав він. — Тим хлопцям тільки дай кості в руки.

— Але ж останнього разу ти сам кидав.

— Вони й тримати мастаки. А взагалі дивні вони люди. Як на мене, зайвого їм не платять. Коли вже йдеш на таке заради грошей, то хоч скільки б за це платили, а все буде мало.

— Хочеш, я проведу тебе?

— Ні,— відказав він, пристібаючи свій великий кольт на грубому брезентовому ремені, що його зняв, коли прийшов після вечері грати. — Ні, тепер зі мною все гаразд. Я віднайшов свою перспективу. Людині завжди треба мати перспективу.

— Я б залюбки прогулявся.

— Не треба. Лягай спи. Я теж, як прийду, ще встигну годин п'ять поспати, доки почнеться.

— Так рано?

— Еге ж. Знімати ще буде темно. То можеш повалятися в ліжку. — Він витяг з кишені шкірянки якийсь конверт і поклав на стіл. — Візьми оце, відішлеш моєму братові в Нью-Йорк. Гаразд? Адреса на звороті конверта.

— Гаразд. Тільки я певен, що не доведеться.

— Еге ж, — мовив він. — Тепер і я не думаю, що доведеться. Але там деякі фотографії і папірці, які їм приємно буде одержати. У нього мила дружина. Хочеш побачити?

Він дістав з кишені фотографію. Вона лежала в його військовому посвідченні.

На фотографії гарна чорнява молода жінка стояла біля човна на березі озера.

— Це в горах Катскілл, — пояснив Ел. — Атож. Мила в нього дружина. Вона єврейка. Отак… — мовив він. — Ну, ти не давай мені знову розпускати нюні. Бувай здоровий, малий. Не журися, Зі мною все гаразд, правду тобі кажу. А от удень, коли вибрався звідти, було справді кепсько.

— Давай я тебе проведу.

— Ні. Тебе можуть затримати, коли йтимеш назад через Пласа-д-Еспанья. Там у декого вночі розладнуються нерви. На добраніч. Зустрінемося завтра ввечері.

— Оце вже інша розмова. Так і треба.

У номері нагорі Маноліта і англієць зчинили неабиякий гамір. Отже, ніхто її не заарештував.

— Авжеж. Так і треба, — сказав Ел. — Та часом три-чотири години йде на те, щоб так настроїтись.

Він уже надів свій шкіряний шолом з масивним, підбитим повстю гребенем, і його обличчя ніби потемніло, а під очима знов стали помітні темні западини.

— Зустрінемося завтра ввечері у Чікоте, — сказав я.

— Атож, — озвався він, не дивлячись мені в очі.— Завтра ввечері у Чікоте.

— О котрій годині?

— Слухай, це вже занадто, — сказав Ел. — Завтра ввечері у Чікоте. Ні до чого призначати якусь певну годину. — І він пішов.

Якби хто не знав його здавна й не бачив тієї місцевості, де йому завтра належало йти в атаку, то міг би подумати, що він чомусь дуже сердитий. Гадаю, що десь глибоко в душі він таки був сердитий, дуже сердитий. Сердитися можна з багатьох причин, зокрема й з тієї, що ти можеш померти марно. Але як на мене, то коли тобі йти в атаку, чи не найкраще бути отаким сердитим.

Того спекотного, вітряного й курного дня ми двоє, тяжко навантажені, з пересохлими горлянками й забитими пилюкою носами, повернулися з передової за довге узгір'я над річкою, де розташувалися іспанські резервні частини.

Я сів спиною до зрізу неглибокої траншеї, куди не могла залетіти навіть сліпа куля, і, прихилившись потилицею та плечима до землі, обвів поглядом долину, що розлягалася попереду й нижче від нас. Там стояв танковий резерв, і танки були прикриті гіллям, нарубаним з маслинових дерев. Ліворуч стояли дві штабні машини, обмазані болотом і теж прикриті гіллям, а між ними довга звивиста низка санітарів з ношами тяглася розпадиною вниз, туди, де на рівній низинці біля підгір'я вантажились санітарні машини. Назустріч їм, тією самою розпадиною, бралися нагору в супроводі погоничів обозні мули, нав'ючені мішками з хлібом та барильцями з вином, за ними — вервечка мулів з боєприпасами, а обіч того каравану поволі брели стежиною санітари з порожніми ношами.

Праворуч, під вигином узгір’я, я бачив вхід до печери, де розмістився штаб бригади, та телефонні дроти, що тяглися звідти вгору, через гребінь, під захистом якого ми сиділи.

Виїмкою, що вела до печери, раз у раз під'їжджали й від'їжджали на мотоциклах зв’язкові у шкіряних куртках і шоломах; там, де було надто круто, вони штовхали мотоцикли вгору, а тоді залишали їх збоку від входу й, нахилившись, зникали в печері, Поки я дивився туди, з печери вийшов знайомий мені здоро-вань-угорець, засунув у шкіряний планшет якісь папери, тоді підійшов до свого мотоцикла і, скерувавши його просто між мулів та санітарів з ношами й перекинувши ногу через сідло, з гуркотом перемахнув на той бік узгір'я, збиваючи колесами вихори куряви.

Далі, за низинкою, де весь час зміняли одна одну санітарні машини, суцільна смуга зеленого листя позначала річку. Серед листя виднів великий будинок під червоним черепичним дахом та сірий кам'яний млин, і між дерев навколо того великого будинку за річкою зблискували спалахи наших гармат. Вони стріляли в наш бік, і спершу видно було два одночасних спалахи, потім чулося хрипке, уривчасте «ба-бах» тридюймівок і, нарешті, дедалі пронизливіше виття снарядів, що летіли просто на нас і проносились над нашими головами. Нам, як завжди, не вистачало артилерії. Там, унизу, було всього, чотири батареї, тоді як мало б бути сорок, і стріляло тільки по дві гармати воднораз. Атака захлинулася ще перед тим, як ми спустились сюди.

— Ви росіяни? — спитав мене солдат-іспанець.

— Ні, американці,— відказав я. — У вас є вода?

— Є, товаришу. — Він подав мені міх із свинячої шкіри.

Ці резервісти вважалися солдатами тільки на папері та ще тому, що були вдягнені у військову форму. В атаку їх посилати не збирались, і вони розповзлися тут, за передовою, попід гребенем узгір'я, — збивалися купками, їли, пили, гомоніли чи просто сиділи мовчки, чогось чекаючи. Атаку вела одна з Інтернаціональних бригад.