— Кажуть, тепер з танків ніякої користі,— зауважив льотчик.

— Ви вже казали йому це, — відповів я. — То, може, годі вже? Він цілий день був у бою.

— Ми теж. Але це правда, що з них нема користі?

— Не так багато. Одначе він своє діло робить добре.

— Я так і подумав. Видно, що хлопець правильний. А скільки їм платять?

— По десять песет за день, — відповів я. — А тепер у нього лейтенантська платня.

— Іспанського лейтенанта?

— Так.

— То він просто дивак якийсь. Чи, може, політично свідомий?

— Так, політично свідомий.

— А, он що, — мовив він. — Тоді зрозуміло. Слухай, Лисий, мабуть, до лиха гидко було викидатися на такій швидкості, та ще й з відбитим хвостом?

— Еге ж, товаришу.

— То як ти себе почував?

— Я весь час думав, товаришу.

— Лисий, а скільки чоловік викинулося з того «юнкерса»?

— Четверо, — відказав Лисий. — Четверо із шістьох. Пілота я поцілив, це напевне: я помітив, коли він перестав стріляти. У них там є ще другий пілот, він і кулеметник, то його я, мабуть, теж підбив. Напевне підбив, бо й він замовк. А може, й задихнувся від жару. Так чи так, а випало їх четверо. Хочете, я детально змалюю вам усю ту картину? Я можу чудово її змалювати.

Він уже сидів на ліжку, тримаючи в руці велику склянку шампанського, і його рожева лисина та рожеве обличчя блищали від поту.

— Чому ніхто не п’є за мене? — спитав Лисий. — Я хочу, щоб усі товариші за мене випили, а тоді я змалюю вам цю картину в усій її страхітливості і красі.

Ми всі випили.

— На чому я спинився? — запитав Лисий.

— На тому, як ти вийшов з готелю «Мак-Алістер», — сказав один із льотчиків. — В усій своїй страхітливості і красі… Перестань блазнювати, Лисий. Хоч як це дивно, але нам цікаво тебе послухати.

— Я все змалюю, — мовив Лисий. — Та спершу мені треба випити ще шампанського.

Поки ми пили за нього, він спорожнив свою склянку.

— Якщо він і далі так дудлитиме, він засне, — озвався інший льотчик. — Налийте йому півсклянки, не більше.

Лисий вихилив і півсклянки.

— Я все змалюю, — мовив він. — Ось тільки вип'ю ще трохи.

— Слухай, Лисий, годі вже, чуєш? Нам треба знати, як усе було. Ти тепер на кілька днів залишився без машини, а нам завтра літати, і це для нас не тільки цікаве, але й важливе.

— Я склав рапорт, — сказав Лисий. — Можете почитати на аеродромі. Вам дадуть копію.

— Ну ж бо, Лисий, викладай.

— Я все змалюю, не підганяйте, — сказав Лисий. Він покліпав очима, тоді мовив до Ела: — Привіт, товаришу Санта-Клаус. Зараз усе змалюю. Вам залишиться тільки слухати.

І він змалював.

— Усе було дивовижне і прекрасне, — почав Лисий і спорожнив склянку шампанського.

— Коротше, Лисий, — мовив котрийсь льотчик.

— Я зазнав глибоких потрясінь, — провадив Лисий. — Глибочезних потрясінь. Таких, що й дна не видно.

— їдьмо вже краще на аеродром, — озвався ще один льотчик. — Ця рожева лисина однаково нічого путнього не скаже. Чи, може, ще пограємо?

— Зараз скаже, — мовив інший. — Це він запускає мотор.

— Ви мене ще й критикуєте? — спитав Лисий. — Оце така дяка Республіки?

— Слухай, Санта-Клаусе, — сказав Ел. — Як усе було?

— Це ви мене питаєте? — Лисий втупився в нього очима. — Ви ставите мені запитання? А чи були ви коли-небудь у бою, товаришу?

— Ні,— відказав Ел. — А брови я спалив, коли голився.

— Не пускайте пари, товаришу, — мовив Лисий. — Я таки змалюю цю дивовижну й прекрасну картину. Я, щоб ви знали, не

тільки льотчик, а й письменник. — І він кивнув головою на підтвердження власної заяви.

— Він пише для «Аргуса» в Мерідіан, штат Міссісіпі,— докинув один з льотчиків. — Без кінця пише. Ніяк не можуть його спинити.

— Я маю письменницький хист, — сказав Лисий. — Свіжий і своєрідний хист до змалювання подій. У мене є вирізка з газети, але я її загубив, то там отак і сказано. Ну, а тепер я приступаю до самого змалювання.

— Катай. То яка там була картина?

— Товариші,— мовив Лисий. — Цього не можна змалювати. — І простяг порожню склянку.

— А що я казав? — обізвався один з льотчиків. — Він і за місяць нічого путнього з себе не видобуде. І ніколи не видобуде.

— Ти, — сказав Лисий, — нікчемне ти створіння. Гаразд, слухай. Вийшов я ото з віражу, глянув униз і бачу — він таки пустив дим, але тягне своїм курсом, щоб перелетіти за гори. Тягне, проте швидко втрачає висоту. Отож я знов заходжу на нього і врізаю ще раз. Тоді ведені ще були при мені, а він завалився на крило й пустив ще вдвічі стільки диму, як перше. Потім люк відчинився, і я бачу — там усередині все палає, наче в домні. От тоді вони й почали викидатися. Я роблю поворот через крило, йду в піке, а тоді беру круто вгору, а сам дивлюся назад і вниз, як вони шугають звідти, з тієї топки, й вільно падають, щоб урятуватись напевне, а тоді парашути розкриваються, наче великі прекрасні квіти, тим часом як літак уже не літак, а суцільне полум'я, ви такого зроду не бачили, і йде все штопором, штопором донизу, а в небі поволі пливуть чотири парашути — краса неймовірна, — і раптом один зайнявся і згорів, і той парашутист почав стрімко падати, а я саме стежив за ним, коли кругом зацвьохкали кулі, і одразу ж налетіли «фіати», кулі, «фіати»…

— Та ти й справді письменник хоч куди, — озвався один з льотчиків. — Тобі б писати для «Повітряних асів». Ну, а тепер, може, розкажеш доладно, що там сталося?

— Так, — відповів Лисий. — Розкажу. Але знаєш, без дурнів, там було на що подивитися. І я ніколи ще не збивав тримоторного «юнкерса», тому мені дуже радісно.

— Нам усім радісно, Лисий. Але розкажи все-таки, як воно насправді було.

.— Гаразд, — погодився Лисий. — Ось тільки вип’ю ще трохи, а тоді розкажу.

— Як саме ви на них напали?

— Ми йшли в лівому ешелоні строю, а потім забрали ще ліворуч, і спікірували на них, ведучи вогонь з усіх чотирьох стволів, аж поки зблизилися майже впритул, і тільки тоді відвалили. Крім отого, що загорівся, ми пошкодили ще три. А «фіати» тим часом висіли над нами проти сонця. І вдарили аж тоді, коли я залишився милуватись тим видовищем сам-один.

— То твої ведені таки чкурнули?

— Ні. Я сам винен, бо задивився на виставу, а вони тим часом зникли. Нема ж такого строю, щоб милуватися виставами. Мабуть, вони проскочили далі, а потім приєдналися до свого ешелону. Не знаю. Не питайте мене більше. Я стомився. Ото був на піднесенні, а тепер стомився.

— Скажи краще — сон бере. Ти п'яний як ніч і геть сонний.

— Просто я стомився, — сказав Лисий. — Людина в моєму становищі має право стомитися. А якщо мене бере сон, я маю право бути сонним. Маю я таке право, Санта-Клаусе? — звернувся він до Ела.

— Еге ж, — відказав Ел. — Я вважаю, що маєте. Мене й самого вже сон бере. А грати більш нема охочих?

— Нам треба відвезти його в Алкалу, та й самим уже час повертатися, — озвався один льотчик. — А що? Ви програли?

— Трохи, — сказав Ел.

— Хочете кинути на відіграш?

— Ставлю тисячу, — сказав Ел.

— Тримаю, — сказав льотчик. — Платять вам, здається, не дуже щедро?

— Ні,— відказав Ел. — Не дуже.

Він поклав на підлогу тисячопесетову банкноту, потрусив кості між долонями, аж вони заклацали, перекочуючись, і рвучко метнув їх на підлогу. Випало один і один.

— Кості ще ваші,— мовив льотчик, беручи з підлоги банкноту й дивлячись на Ела.

— Нема чого з ними робити, — відказав Ел і підвівся.

— Може, підкинути в позику? — спитав льотчик. — Він з цікавістю дивився на Ела.

— Гроші мені ні до чого, — відповів Ел.

— Зараз нам хоч убий треба повертатися в Алкалу, — сказав льотчик. — Але десь незабаром зберемося, пограємо ще. Візьмемо з собою Френка й інших наших. Влаштуємо велике грище. Може, вас підвезти?

— Справді. Хочете, підвеземо?

— Ні,— відказав Ел. — Я дійду пішки. Мені недалеко, в кінець вулиці.

— Ну, а ми будемо рушати. Хтось знає нічний пароль?