І думаєш, все ще погано організовують смерть на війні, от і все. Хотілося б поділитися цією думкою з Гейльбруном, який на це, мабуть, тільки осміхнувся б, або з Лукачем, — він чудово все зрозумів би. Отже, якщо ви не заперечуєте, я більш не піду дивитися «Іспанську землю». І писати про неї теж не буду. Мені це не потрібно. Бо ми ж там були. Але якщо ви там не були, то я гадаю, що вам треба подивитись цей фільм.

Ця ніч холодна для тих, хто спить в іспанській землі. Сніг пролітає поміж оливкові віти, сіється на корені дерев. Він лягає на могили з невеликими табличками в узголів'ї (там, де був час ставити їх). Оливи стоять зовсім голі на холодному вітрі, бо їхні нижні гілки було колись обрубано, щоб прикрити ними танки, і мертвим сьогодні холодно спати під невисокими горбками понад річкою Харама. Було холодно, коли вони загинули там у лютому, а відтоді вони вже не помічали, як змінювались пори року.

Минуло два роки з того часу, коли батальйон Лінкольна чотири з половиною місяці утримував висоти вздовж Харами, і перші американці, які полягли там, вже давно стали часткою іспанської землі.

Мертвим холодно спати сьогодні в Іспанії, і їм буде холодно спати всю зиму, поки земля спатиме разом з ними. Та навесні піде дощ, і земля подобрішає знову. З півдня повіє лагідний вітер над могилами. Чорні дерева оживуть і зазеленіють, а яблуні понад річкою Харама вкриються цвітом. Цієї весни мертві відчують, як земля оживає знов.

Бо ті, хто там лишився, — частка землі Іспанії, а земля Іспанії ніколи не вмре. Кожної зими здається, що вона вмерла, але кожної весни вона оживає знов. Мертві, що лежать у ній, житимуть з нею вічно.

Як ніколи не вмре земля, так ніколи не стане рабом той, хто був вільний. Селяни обробляють землю, в якій лежать мертві,

і знають, за що ті загинули. Був час для того, щоб вони це зрозуміли, і є вічність, щоб вони це пам'ятали.

Ті, хто загинув, живі в серцях і думках іспанських селян, іспанських робітників, усіх тих простих чесних людей, які вірили в республіканську Іспанію і боролися за неї. І поки ті, хто вмер за неї, живуть в іспанській землі,— а вони житимуть, поки жива земля, — ніяка тиранія не пануватиме в Іспанії.

Фашисти можуть розлізтися по всій країні, пробиваючи собі шлях тоннами іноземної сталі. Вони можуть просуватися вперед, підтримувані зрадниками і боягузами. Вони можуть руйнувати міста і села. Вони можуть прагнути тримати народ у рабстві. Але тримати у рабстві народ неможливо.

Іспанський народ знову повстане, як повставав завжди проти тиранії.

Мертвим не треба вставати. Вони тепер — частка землі, а скорити землю неможливо. Бо земля вічна. Вона переживе усіх тиранів.

Ті, хто пішов у неї з честю, — а ніхто й ніколи не йшов у неї з більїііоіо честю, ніж загиблі в Іспанії,— вже стали безсмертними.

Із книги

«СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»

«Смерть пополудні» — за обсягом досить велика книжка, понад десять друкованих аркушів. Видана 1932 року в США; в Радянському Союзі в повному обсязі не виходила. Це не роман, не збірка оповідань, а щось на зразок своєрідного посібника з тавромахії — бою биків — для неіспанців.

Вперше відвідавши Іспанію в 1921 р., Хемінгуей полюбив її на все життя. Знайомство з Іспанією припало на той час, коли молодий письменник шукав сенс буття, осмислював світ, порушений війною, осягав людину в її найсуттєвіших проявах. Корида зацікавила його найбільш як вияв національного іспанського характеру і як можливість «вивчати» людину, що раз у раз стикається зі смертю, вивіряючи нею життя.

Хемінгуей сам вчиться мистецтва тореро, стає другом найвизначніших тодішніх тореадорів — Маери, Бельмонте, матадора-американця Сіднея Франкліна. Частину сезону 1929-го і весь сезон 1930 р. письменник супроводжував Франкліна і його квадрилью у їхніх гастролях. Згодом у автобіографії матадор згадував вироблену ними систему знаків, які Хемінгуей подавав йому під час бою з трибун Глядачів. Франклін запевняв, що саме завдяки дружній підтримці Хемінгуея він зажив тієї слави, яку приніс йому цей сезон.

Хемінгуей виявляє в «Смерті пополудні» грунтовні і точні знання із тавромахії, які й самі по собі вже цікаві для читача. Але ще цікавіші роздуми автора про сутність мистецтва. Адже проаналізувавши бій биків як певне мистецтво, що має свої закони, свої злети і періоди занепаду, Хемінгуей вдається до аналогій, поширює узагальнення на інші, звичніші для нас види мистецтв — живопис, скульптуру, літературу. Основою творчості письменник вважає прагнення митця якнайточніше, якнайвідчутніше відтворити правду життя. Найближчі йому ті митці, що зневажають штучну красивість, прагнуть відтворити істину, сутність через її зримі, відчутні ознаки. Навіть тоді, коли ця істина страшна. Особливо близький Хемінгуею великий іспанець Гойя. «Гойя не вірив у костюми, але він вірив у чорне і сіре, в попіл і світло… і в те, що він бачив, почував, чого торкався, тримав у руках, нюхав…»

Промовиста вже сама назва твору: адже під нещадним промінням полудневого іспанського сонця на двобій із смертю виходять тільки справжні матадори, майстри кориди. Вони демонструють високе чисте мистецтво, для якого не потрібне штучне освітлення вечірньої арени.

Хемінгуей прагне донести це високе мистецтво до свого читача. Книжку написано у формі розповіді, роздумів таї діалогу автора зі Старою пані. Стара пані — оёраз вигаданий, це співбесідник, що уособлює американського міщанина, який у пошуках незвичних розваг та екзотичних вражень заполонив повоєнну Європу. Стара пані — персонаж мало симпатичний, але композиційно потрібний: дискусії З нею пожвавлюють, полегшують читання та сприйняття твору.

Книжка має своєрідний коментар: словник спеціальних термінів з тавромахії, серію спеціально дібраних фотографій.

Представлені в перекладі українською мовою уривки з книги дають уявлення про книгу в цілому. Вони містять: розповідь про специфіку кориди, роздуми прб долю мистецтва; особливості іспанського характеру тощо.

ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ

Збірка вийшла в світ 27 жовтня 1933 року і за своєю тональністю є, мабуть, найпохмурішою, найбезрадіснішою з усіх книжок Хемінгуея. Травмований війною та особистими переживаннями ліричний герой, що присутній в усіх оповіданнях збірки, бачить у житті так багато темного, що світ здається йому безпросвітно похмурим. Це для нього «усе довкола — ніщо, і людина також ніщо».

Коротеньке оповідання «Чиста, ясно освітлена місцинка» за загальним визнанням є одним з найяскравіших творів Хемінгуея того часу. Воно майже безсюжетне і обмежене в часі й просторі, складається фактично з діалогу офіціантів маленького кафе. І, як на стрижень, нанизане на іспанське слово «пасіа» — «ніщо». «Ніщо» обступає людину зовні, заповнює зсередини, це порожнеча' і морок, холод і відчуження. Але навіть у ці важкі для письменника роки, коли навколишній світ уявляється йому як темне, аморфне, всеохоплююче «ніщо», він обстоює необхідність людської гідності й людяності, необхідність чистої, ясно освітленої місцинки для кожної людини.

Епізоди, події, змальовані в цій збірці, сумні, в них ідеться про втрати, про біль, про порожнечу, про безвихідь.

Своєрідним зачином у збірці є перше оповідання «Після шторму». Його напружений ритм, обумовлений ще не затихлим штормом, підкріплюється концентрацією в місці і в часі. Все доведено до повної відповідності характеру героя — сильної, грубої, прямолінійної людини, для якої життя — це щоденна боротьба за своє місце під сонцем: з людьми, зі стихією, з суспільством. Саме з такими героями зустрівся письменник, оселившись у рибальському селищі Кі-Уест.

В цьому оповіданні знову звучить хемінгуеївський лейтмотив — відчуття втрати, виражене назвою збірки: «Переможець нічого не здобуває». Адже герой перший знайшов, затонулий пароплав, але йому не дісталося нічого — здобич потрапила в інші руки.