Рушничні постріли й кулеметний вогонь злилися в суцільну тріскотняву, і ми побачили, як угору повзе ще один танк, а за ним рухається ніби якась тінь. У бінокль було видно, що то щільний цеп піхоти. Танк зупинився, нахиливсь і звернув праворуч, де перед тим, низько пригинаючись, перебігали бійці.

Танк зник серед дерев; усі, хто йшов за ним, були цілі.

А потім знову знялася стрілянина, і поки ми стежили за атакою, зовсім стемніло — в бінокль уже нічого не було видно, крім куряви, що клубочилась над будинками, де вибухали снаряди й сипалась штукатурка. Востаннє ми бачили республіканські війська ярдів за п'ятдесят від будинків, коли ще можна було щось розгледіти. Цей наступ мав відкинути фашистів від Мадріда, але чи вдасться це, покажуть бої сьогодні вночі й завтра.

НАНА, 14 квітня 1937

Мадрід. Вікно номера в готелі відчинене, і, коли лежиш у ліжку, чути стрілянину на передових позиціях за сімнадцять кварталів звідси, яка не вщухає всю ніч. Спершу починають ляскати гвинтівки, а потім приєднується і кулемет. Він більшого калібру, і тому татакання його значно дужче. А тоді наростає завивання міни, знову лунають кулеметні черги. Ти лежиш собі, дослухаєшся до цього, і так приємно простягтися на повен зріст, відчувати, як потроху зігріваються ноги, що ти тут, а не в Університетському містечку або Карабанчелі. А поки ти засинаєш, якийсь чолов'яга надтріснутим голосом співає під вікном, а троє п'яних сперечаються про щось.

Вранці, перш ніж задзвонить будильник, тебе будить оглушливий вибух, ти підходиш до вікна, виглядаєш і бачиш, як, ввібравши голову в плечі, з піднятим коміром чимдуж біжить брукованою площею людина. В повітрі стоїть їдкий запах від снарядів, якого ти сподівався вже ніколи не вдихати, і в халаті та капцях ти збігаєш мармуровими східцями й наштовхуєшся на поранену в живіт літню жінку, а двоє чоловіків у гиніу комбінезонах ведуть її до готелю. Руки жінки схрещені на великому брезклому животі, а крізь пальці тоненькою цівочкою капотить кров.

За двадцять ярдів звідси, на розі,— купа щебеню, шматки вапна, порита земля і вбитий; його пошматований одяг запорошений. На тротуарі глибока вирва, і звідти, з розбитої труби, піднімається газ, і здається, що в ранковому прохолодному повітрі тріпотить тепле марево.

— Скільки вбитих? — запитуєш поліцейського.

— Лише один, — відповідає він. — Снаряд пробив тротуар і вибухнув. А на бруківці могло бути й п'ятдесят.

Інший поліцейський прикриває знівечений безголовий тулуб. Вони посилають по робітника, щоб полагодити газову трубу, а ти повертаєшся в готель снідати. Прибиральниця з почервонілими очима змиває кров з мармурової підлоги в коридорі. Вбитий не ти і не хтось із твоїх знайомих, і всі вкрай зголоднілі після холодної ночі й довгого вчорашнього дня на Гвадалахарському фронті.

— Ви бачили його? — запитує хтось за сніданком.

— Атож, — відповідаєш.

— А ми ж там проходимо десятки разів на день. Саме на розі.

Хтось жартує, що так недовго й зубів позбутися, ще хтось радить так не жартувати. І в кожного типове для віййи відчуття: от бачите, не мене. Не мене.

Загиблі на Гвадалахарському фронті італійці це теж не ти, хоч через юнацькі спогади вони майже свої. Ні. Рано-вранці ти виїжджаєш на фронт на миршавому автомобілі з іще мирша-ЕІШИМ водієм, і чим ближче до передової, тим помітніший його страх. Та ввечері, інколи вже зовсім пізно, без ввімкнених фар, коли повз тебе гуркочуть вантажні автомашини, ти повертаєшся на ніч у хороший готель, де тебе чекають простирадла на ліжках, де в тебе один з кращих номерів, вікнами на вулицю, за який платиш долар на добу.

Менші номери — вони виходять вікнами у двір, і туди не попадають снаряди — значно дорожчі. Після випадку, коли снаряд вибухнув на тротуарі навпроти готелю, можна було отримати прекрасний торцевий номер з двох кімнат, вдвічі більший за той, який ти займав раніше, і то дешевше ніж за долар на добу. Це не мене вбили. Правда ж? Ні. Не мене. Тепер уже не мене.

Потім у госпіталі Американського товариства допомоги іспанській демократії, що знаходилося за лінією фронту Мората, на Валенсійській дорозі, мені сказали:

— Вас хоче бачити Ревен.

— А я його знаю?

— Навряд, — відповіли мені,— але він хоче зустрітися з вами,

— Де він?

— Нагорі.

У палаті нагорі робили переливання крові якомусь чоловікові з посірілим обличчям, він лежав на ліжку, витягнувши руку й відвернувшись від булькотливої пляшки, і якось байдуже стогнав. Стогнав якось механічно, через однакові проміжки часу, і, здавалося, звуки вириваються не з нього. Губи його не рухалися.

— Хто тут Ревен? — спитав я.

— Це я, — відповів Ревен.

Голос долинав з-під горбка, вкритого товстою сірою ковдрою. Поверх горбка лежали дві схрещені руки, а те, що колись звалося обличчям, тепер була жовта, вкрита струпами поверхня, а очі були перев'язані широким бинтом.

— Хто це*? — запитав Ревен. Губ у нього не було, проте він говорив розбірливо і приємним голосом.

— Хемінгуей, — озвався я. — Прийшов провідати вас.

— З обличчям. було кепсько, — сказав він. — Обпалило гранатою, шкіра кілька разів сходила, але вже ніби починає гоїтись.

— З вашим обличчям все гаразд, — мовив я. — Видно, що непогано гоїться.

А сам не дивився на його обличчя.

— Що там чути в Америці? — запитав він. — Що вони думають про таких, як ми?

— Ставлення змінилося, — сказав я. — Починають розуміти, що республіканський уряд переможе.

— Ви теж так гадаєте?

— Звичайно, — сказав я.

— Я страшенно радий цьому, — сказав він. — Знаєте, я не зважав би на все це, якби тільки бачив, що діється. Біль — це дрібниця, самі знаєте. Та мене страшенно цікавить все, що робиться, я б узагалі не помічав болю, якби міг стежити за подіями й розбиратися в них. Може б, я ще приніс якусь користь. Знаєте, я зовсім не боявся війни. І добре воював. Мене вже раз поранило, та через два тижні я повернувся в батальйон. Не міг я лишатися осторонь. А потім сталося оце.

Він вклав свою руку в мою. Вона не була схожа на руку робітника. Без мозолів і нігті на довгих чутливих пальцях гладенькі й заокруглені.

— Як воно сталося? — спитав я.

— Одна наша частина почала відступати, й ми пішли на підмогу. І таки допомогли, ми зчепилися з фашистами й побили їх. Запеклий був бій, та ми побили їх, аде хтось шпурнув у мене гранату.

Тримаючи ту руку, слухаючи розповідь, я не вірив жодному його слову. Важко було повірити, що те, що лишилося від нього, було солдатом. Я не знав, як його насправді поранило, та розповідь не переконувала. Саме так кожен хотів би бути пораненим. Та мені хотілося, щоб він думав, ніби я вірю.

— Звідкіля ви? — спитав я.

— З Пітсбурга. Закінчив там університет.

— А чим ви займалися перш ніж прибули сюди?

— Працював у добродійному закладі,— сказав він. Тут я впевнився, що це неправда, та все ж ніяк не міг збагнути, де його так жахливо поранило. На війні, як я переконався, люди часто прибріхують, коли розповідають, як їх поранило. Переконався не одразу, а згодом. Своґо часу і я трохи прибріхував! Особливо пізно ввечері. Та він думав, що я вірю йому, і це тішило мене. Ми розмовляли про книжки, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що сталося на північ від Гвадалахари, й обіцяв привезти йому дещо з Мадріда, коли знову буду там. Я сказав, що, можливо, пощастить роздобути навіть радіоприймач.

— Мені казали, що Дос Пассос і Сінклер Льюїс теж збираються завітати сюди, — мовив він.

— Так, — сказав я. — І коли вони приїдуть, я приведу їх і познайомлю з вами.

— О, це було б чудово! — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, що це значило б для мене.

— Неодмінно приведу їх, — пообіцяв я.

— І скоро вони будуть тут?

— Тільки приїдуть, одразу й приведу їх.

— Гарний ви хлопець, Ернесте, — сказав він. — Ви дозволите мені так звертатися до вас?