Я не могла піти на похорон. Люди цього не розуміють. Вони не знають, що зі мною робиться. Не знають, бо справжніх чоловіків мало. І їм зовсім не траплялися. Вони не розуміють мене, бо нічого про це не знають. А я знаю. Ох, як добре знаю. Коли мені судилося прожити ще двадцять років — як я їх проживу? Ніхто мені цього не скаже, і тепер мені тільки й лишається, що животіти з днини на днину, та ще працювати. Так, це хіба єдине, що мені лишилося. Але, господи боже мій, як бути вночі, от що хотіла б я знати.

Як відбути ніч, коли не можеш заснути? Певно, врешті-решт я довідаюсь, як довідалася, що воно таке — втратити чоловіка. Певно, таки довідаюсь. Певно, це кляте життя повинно навчити людину всього. От я й навчаюся. Дістаю науку. Просто всередині все вмирає, і тоді робиться легко. Стаєш живим покійником, як більшість людей довкола тебе, що іншими так і не були. Що ж, почала я добре. Почала я добре, якщо все це так, якщо треба саме так. А так воно, певно, і є. Тим усе, певно, й скінчиться. Ну що ж. Почала я добре. Обігнала геть усіх.

Був погожий прохолодний субтропічний зимовий день, пальмове листя ворушилося під лагідним північним вітром. Кілька туристів на велосипедах проїхали повз будинок. Вони сміялися. На подвір'ї по той бік вулиці закричав павич.

Крізь вікно видніло море, воно здавалося твердим, новим і блакитним під зимовим сонцем.

Велика біла яхта заходила в порт, а на обрії, за сім миль від берега, видно було танкер, малий і чіткий на тлі блакитного моря; ідучи на захід, проти течії, він тримався якомога ближче до рифів, щоб не марнувати палива.

П'ЄСА

1938

Переклав Map Пінчевський

(g) Український переклад,

видавництво «Дніпро"і 1980 р

Сьома тридцять вечора. Коридор на другому поверсі готелю «Флоріда» в Мадріді. На дверях номера 109 — великий білий аркуш паперу з написом друкованими літерами: «Працюю. Не заважати». Дві дівчини й двоє бійців у формі Інтернаціональної бригади йдуть коридором. Одна з дівчат зупиняється й дивиться на напис.

Перший боєць. Ходімо. Часу й так обмаль.

Дівчина. Що тут написано?

Друга пара проходить коридором, не зупиняючись.

Боєць. Тобі не однаково?

Дівчина. Ну, прочитай мені. Будь ласка. Прочитай мені по-англійському.

Боєць. От халепа. Грамотну запопав. До дідька. Не буду читати.

Дівчина. Ти недобрий.

Боєць. А хто сказав, що я маю бути добрим?

(Відступає на крок і, заточуючись, дивиться на неї).

Знайшла доброго! Та ти знаєш, звідки я оце щойно прийшов?

Дівчина. Мені байдуже, звідки ти прийшов. Усі ви приходите з казна-якого пекла й вертаєтеся туди ж. Я тільки попросила тебе прочитати напис. Не хочеш — не треба, ходімо. Боєць. Гаразд, читаю: «Працюю. Не заважати».

Дівчина заходиться різким, верескливим сміхом.

Дівчина. Треба й собі завести такий напис.

Завіса

Завіса зразу ж піднімається. Інтер'єр номера 109. Ліжко, біля нього туалетний столик, два оббитих кретоном крісла, висока дзеркальна шафа, стіл, на ньому друкарська машинка. Поряд з машинкою патефон. Електричний камін випромінює яскраве червоне світло. В одному з крісел, спиною до лампи, що стоїть на столі поряд з патефоном, сидить із книжкою в руках висока вродлива русява д і в ч и — н а. За нею — два великих завішених вікна. На стіні висить карта Мадріда, перед

картою стоїть чоловік років тридцяти п'яти, в шкіряній тужурці, вельветових штанах і дуже брудних чоботях. Не підводячи очей від книжки, дівчина, яку звуть Дороті Бріджес, каже спроквола.

Д о р о т і. Любий, ти все-таки міг би почистити чоботи, перше ніж заходити до кімнати.

Чоловік, якого звуть Роберт Престон, пильно дивиться на карту.

І прошу тебе, любий, не води пальцем по карті. Ти заялозиш її.

Престон далі дивиться на карту.

Любий, ти не бачив Філіпа?

Престон. Якого Філіпа?

Дороті. Нашого Філіпа.

Престон (усе ще дивлячись на карту). Коли я проходив Гран-віа, наш Філіп сидів у барі Чікоте з тією марокканкою, що вкусила Вернона Роджерса.

Дороті. І що він робив? Що-небудь жахливе?

Престон (усе ще дивлячись на карту). Начебто ні.

Дороті. Ну то ще зробить. В ньому стільки завзяття, стільки чару.

Престон. Між іншим, у тих чарах, що їх наливають в Чікоте, вже не віскі, а якась отрута.

Дороті. Любий, твої дотепи завжди такі несмішні. От якби Філіп завітав. Мені нудно, любий.

Престон. Тільки не вдавай із себе знуджену вассарську самицю.

Дороті. Ой не треба грубощів. Я не в бойовому настрої. До того ж від Вассара я взяла небагато. Я не зрозуміла анічогісінько з того, що нам викладали там.

Престон. А те, що тут відбувається, ти розумієш?

Дороті. Ні, любий. Цебто — щодо університетського містечка ще сяк-так розумію. Але Каса-дель-Кампо для мене вже цілковита загадка. А Карабанчель, а Усера! Кошмар якийсь, та й годі.

Престон. Господи, іноді я дивуюся, чому я тебе кохаю.

Дороті. А я дивуюся, любий, чому я кохаю тебе. Боюся, що логіки в цьому нема. Скоріше — просто погана звичка. Той же Філіп — наскільки він веселіший за тебе, наскільки жвавіший.

Престон. Жвавіший — це точно. Знаєш, що він робив учора в Чікоте перед самим закриттям? Ходив з плювальницею і кропив присутніх. Бризкав з неї на людей, розумієш? Його тільки дивом не застрелили.

Дороті. Ніхто його не застрелить. От якби він завітав.

Престон. Завітає. Тільки-но Чікоте зачиниться — буде тут.

У двері стукають.

Д о р о т і. Це Філіп. Любий, це Філіп.

Двері відчиняються, й заходить адміністратор готелю — чорнявий опецькуватий чоловічок, завзятий філателіст; його мова рясніє дивовижними зворотами.

Ах, це адміністратор!

Адміністратор. Як справи, добре, містере Престон? Як ваще здоров'я, чудове, міс? Я оце просто заскочив спитати, чи нема у вас нічогб такого, чого б ви не хотіли з'їсти. Все гаразд, геть усім цілком задоволені?

Дороті. Відколи полагодили рефлектор, усе чудово.

Адміністратор. З отими рефлекторами завжди весь час постійна морока. Електрика — це наука, ще не опанована робітниками. До того ж наш монтер упивається до цілковитої нетямущості.

Престон. Цей ваш монтер взагалі, по-моєму, хлопець недалекий.

Адміністратор. Ні, він далекий. Але впивається. З раннього ранку. І відразу забуває всі закони електрики.

Престон. Нащо ж ви тримаєте його?

Адміністратор. Його прислала профспілка. Щиро й од-верто кажучи, це не монтер, а стихійне лихо. Зараз він у сто тринадцятому, п'є з містером Філіпом.

Дороті (радісно). Отже, Філіп уже вдома?

Адміністратор. І не тільки.

Престон. Цебто?

Адміністратор. Незручно казати при дамі.

Дороті. Подзвони йому, любий.

Престон. І не подумаю.

Дороті. Тоді я сама подзвоню. (Знімає телефонну трубку й каже). Ciento trece [84] Алло, Філіп? Ні. Краще ви зайдіть до нас. Будь ласка. Так. От і чудово. (Кладе трубку). Зараз прийде.

Адміністратор. Було б неймовірно краще, якби не прийшов.

її р е с т о н. Невже аж так?

Адміністратор. І навіть гірше. Не піддається уяві.

Дороті. Філіп — чудо. Якби ще він не знався з усіма тими жахливими людьми. Не розумію, навіщо це йому.

Адміністратор. Я заскочу іншим разом. Якщо випадково зненацька вам дістанеться забагато такого, чого ви не в змозі

з'їсти, то вам скаже велике спасибі родина, яка постійно потерпає від голоду й не хоче нічого чути про нестачу харчів. Дякую наперед і заздалегідь. (Виходить і за дверима в коридорі мало не зіштовхується з Філіпом. Каже за сценою). Добривечір, містере філіп.

Філіп. (за сценою, веселим басом). Salud [85], товаришу філателісте. Якими цінними марками збагатилася ваша колекція?