— А добре Хесус відбрив здорованя Роджера, правда? — сказав йому Фредді, опускаючи брудні склянки у відро з мильною водою.

— Дай-но мені пачку «Честерфілда», — сказав йому Гаррі. Він притис пачку куксою, розірвав з одного боку, вийняв сигарету, встромив у рот, потім опустив пачку в кишеню й прикурив.

— Твій човен на ходу, Фредді? — спитав він.

— Кілька днів тому пройшов технічний огляд, — сказав Фредді.— Він у мене як новенький.

— Ти б його здав комусь?

— Дивлячись для чого.

— Для поїздки на Кубу.

— Тільки під заставу повної ціни.

— А скільки він коштує?

— Тисячу двісті доларів.

— А якби я його найняв, — сказав Гаррі,— ти повірив би мені на слово?

— Ні,— відповів йому Фредді.

— А якби я дав під заставу свій будинок?

— Твій будинок мені не потрібен. Мені потрібні тисяча двісті доларів готівкою.

— Гаразд, — сказав Гаррі.

— То давай неси їх, — сказав йому Фредді.

— Прийде Губань, нехай зачекає мене, — сказав Гаррі й вийшов.

Вдома Марія й дівчата сиділи за обідом.

— Добридень, тату, — сказала старша дочка. — Тато прийшов!

— Що в нас на обід? — спитав Гаррі.

— Біфштекс, — сказала Марія.

— Тату, кажуть, хтось украв твій човен?

— Його вже знайшли, — сказав Гаррі.

Марія глянула на нього.

— Хто знайшов? — спитала вона.

— Митники.

— Ох, Гаррі,— сказала вона засмучено.

— А хіба погано, що його знайшли, тату? — спитала молодша дочка.

— Не розмовляй з повним ротом, — відповів їй Гаррі.— Де мій;©бід? Чого ти чекаєш?

— Зараз даю.

— Я поспішаю, — сказав Гаррі.—Дівчата, їжте швидше й ідіть гуляти. Мені треба побалакати з матір'ю.

— Ти не даси нам на кіно, татку?

— Ідіть краще купатися. За це грошей не беруть.

— Ой татку, купатися холодно, а нам так хочеться в Кіно.

— Ну, гаразд, — сказав Гаррі.— Гаразд.

Коли дочки вийшли, він сказав Марії:

— Поріжеш мені?

— Зараз, любий.

Вона порізала м'ясо на малі шматочки, як для дитини.

— Дякую, — сказав Гаррі.— Ох, і завдаю ж я тобі клопоту. А наші дочки зірок з неба не хапають, правда?

— Правда, любий.

— Дивно, що в нас так і не з'явився хлопчик.

— Це тому, що ти такий. Від таких чоловіків завжди народжуються дівчата.

— Можна подумати, що я вже сякий та перетакий, що далі й нікуди, — сказав Гаррі.— Слухай, я йду на діло сяке та пере-таке, що гірше й не придумаєш.

— Розкажи, що там вийшло з човном.

— Його помітили з ваговоза. З високого ваговоза.

— Прикро.

— Прикро? Прямо скажемо — хріново.

— Гаррі, не лайся вдома.

— Ти в ліжку іноді й не таке кажеш.

’ — Так то ж у ліжку, а це за столом.

— Один хрін.

— Ой, любий, тобі, видно, зовсім кепсько, — сказала Марія.

— Та ні,— сказав Гаррі.— Просто я думаю.

— То думай, думай. В тебе добра голова на в'язах.

— Це хіба єдине, що я маю.

— Ти не хочеш розповісти мені, про що йдеться?

— Ні. Але хоч би ти що почула — не тривожся, гаразд?

— Я не буду тривожитися.

— А тепер ось що, Маріє. Піднімися на горище й принеси зі схованки мого «томпсона». Відчини дерев'яну скриньку з патронами й заряди всі магазини.

— Не бери автомата.

— Треба.

— І коробки з патронами принести?

— Ні. Я не можу набивати магазини. В мене їх там чотири.

— Любий, невже ти йдеш у таку ходку?

— Я йду в препаскудну ходку.

— О господи! — сказала вона. — О господи, як би я хотіла, щоб ми не залежали від таких заробітків.

— Іди принеси автомат. І дай мені чашку кави.

— Зараз, — сказала Марія. Вона перехилилася через стіл і поцілувала його в уста.

— Не чіпай мене, — сказав Гаррі.— Мені треба думати.

Він сидів за столом і дивився на піаніно, буфет і радіоприймач, на картину «Вересневий ранок» і літографії з купідонами, що ціляться з луків, на лакований дубовий стіл і лаковані дубові стільці, на занавіски на вікнах і думав: «Чи зможу я коли-небудь тішитися домашнім затишком і не тривожитися за завтрашній день? Чому мені тепер гірше, ніж було, коли я починав? І навіть це все піде прахом, якщо я не впораюсь із цим ділом, як належить. Але я впораюсь. Окрім будинка, в мене за душею хіба півсотні доларів, але я поставлю на карту все. Дідько б узяв тих дівчат. Як це ми із старою не спромоглися на щось краще. Може, всі хлопці, які в ній сиділи_г вийшли до того, як я з нею спізнався?»

— Ось, принесла, — сказала Марія, кладучи на стіл зачохлений автомат. — Всі магазини повні.

— То я пішов, — сказав Гаррі. Він підняв і зважив у руці масивний автомат у зашкарублому брезентовому чохлі.— Поклади його в машину, під переднє сидіння.

— До побачення, — сказала Марія.

— До побачення, старенька.

— Я не буду тривожитись.

— Будь розумною.

— Ох, Гаррі,— сказала вона й міцно притислася до нього.

— Ну, пусти. Мені треба бігти.

Він поплескав її по спині обрубком руки.

— Ти, морська черепахо, — сказала вона. — Ох, Гаррі, шануйся.

— Я пішов. До побачення, старенька.

Дивлячись, як він виходить з дому, високий, широкоплечий, ставний, з вузькими стегнами, вона думала, що в нього й досі хода, як у хижого звіра, легка й швидка, і він ще зовсім не старий; він так вільно й плавно рухається, думала вона, і коли він сідав у машину, вона побачила його світле, споловіле від сонця волосся, його обличчя із широкими монгольськими вилицями й вузькі очі, перебитий ніс, широкі уста й кругле підборіддя; сідаючи в машину, він усміхнувся до неї, й вона заплакала. «Бісове обличчя, — думала вона. — Щоразу, як бачу це бісове обличчя, мені хочеться плакати».

У барі Фредді сиділо троє туристів, і Фредді їм прислуговував. Один був дуже високий, худорлявий, широкоплечий чоловік у шортах і в окулярах із товстими скельцями, з вузенькими світлими вусиками на засмаглому обличчі. Його супутниця мала по-чоловічому обстрижене біляве кучеряве волосся, землисту шкіру, обличчя й фігуру жінки-борця. Вона також була в шортах.

— Ет, кузька вам у пуську, — сказала вона третьому туристові, в якого були рудуваті вуса, одутле червоне обличчя, а на голові — білий полотняний кашкет із зеленим целулоїдним козирком. Він мав дивну манеру говорити, відкопилюючи губи, — наче їв щось гаряче.

— Чарівно, чарівно, — сказав чоловік із зеленим козирком, — я ніколи не чув такого виразу в розмовній мові. Гадаю, це застарілий зворот, що вживається тільки в… хм… специфічних літературних текстах.

— Дві кузьки вам у пуську, — сказала схожа на борця дама, раптово сповнюючись грайливості й даруючи йому нагоду помилуватися своїм прищуватим профілем.

— Браво, — сказав чоловік із зеленим козирком. — У ваших устах це звучить надзвичайно мило. Де ви вперше почули цей зворот? Не в Брукліні?

— Не звертайте на неї уваги. Це моя дружина, — сказав високий турист. — Ви вже познайомились?

— Ет, кузька йому в пуську й дві кузьки в наше знайомство, — сказала жінка. — Як вам живеться-можеться?

— Непогано, — сказав чоловік із зеленим козирком. — А вам?

— їй можеться за двох, — сказав високий. — Ви б подивилися.

Саме цієї миті ввійшов Гаррі, й дружина високого туриста

сказала:

— Ах, який екземпляр! Якраз те, що мені треба. Купи його Мені, татку.

— Можна тебе на кілька слів? — звернувся Гаррі до Фредді.

— Авжеж. Починай, не бійся, я що хоч стерплю, — сказала дружина високого туриста.

— Заткнися, ти, хвойдо, — сказав Гаррі.— Давай вийдемо туди, Фредді.

У задній кімнаті за столом сидів Губань.

— Привіт, начальнику, — сказав він Гаррі.

— Заткнися, — сказав Гаррі.

— Послухай, — сказав Фредді,— щоб я цього більше не чув. Я не дозволю тобі обзивати моїх клієнтів такими словами. В пристойному закладі жінок не обзивають хвойдами.