Офіціант хлюпнув у чарку, так що коньяк перелився через вінця й потік по ніжці на верхнє блюдечко, а їх перед старим був уже цілий стосик.

— Дякую, — сказав старий.

Офіціант відніс пляшку назад до кав'ярні. Тоді знову сів до столика поруч товариша.

— Упився вже, — сказав він.

— Він упивається щовечора.

— Чого він хотів накласти на себе руки?

— Звідки мені знати.

— А як саме?

— Та зробив зашморг і встромив туди голову.

— Хто ж його витяг?

— Племінниця.

— Нащо це їй?

— Злякалася за його душу.

— Скільки в нього грошей?

— До біса.

— Йому вже, мабуть, років вісімдесят?

— Та певно, що не менше.

— Ішов би вже додому. Я ніколи не лягаю раніше третьої. Куди ж це годиться?

— Він любить тут сидіти.

— Бо він самотній. А я ні. Мене жінка в ліжку жде.

— Колись і він мав жінку.

— Ну, тепер йому жінка ні до чого.

— Хтозна. Може, при жінці йому було б краще.

— Його доглядає племінниця.

— Я знаю. Ти ж казав, що вона його витягла із зашморгу.

— Не хотів би я дожити до такого віку. Старі люди бридкі.

— Та не всі. Цей дідок охайний. Ні краплі на себе не розіллє. Навіть тепер, п'яний. Подивись-но.

— Не хочу я на нього дивитися. Нехай би вже йшов собі. Йому байдуже, що інші мусять працювати.

Старий підвів очі від чарки, позирнув через площу, тоді глянув на офіціантів.

— Ще одну, — мовив він, показуючи на чарку.

Офіціант, що поспішав додому, підійшов до нього.

— Кінець, — сказав він, випускаючи слова, як то роблять недотепні люди в розмові з п'яними або іноземцями. — Сьогодні все. Зачинено.

— Ще одну, — наполягав старий.

— Ні. Кінець. — Офіціант витер серветкою край столика й похитав головою.

Старий підвівся, неквапливо полічив блюдечка, тоді витяг з кишені шкіряного гаманця й заплатив за коньяк, додавши півпе-сети чайових.

Офіціант дивився, як він почвалав геть, той зовсім старий дідуган, — непевною ходою, одначе з гідністю.

— Чом ти не дав йому посидіти й випити? — спитав його другий офіціант, що нікуди не поспішав. Вони спускали жалюзі на вікнах. — До пів на третю ще далеко.

— Я хочу піти додому й лягти спати.

— Що важить якась там година?

— Для мене вона важить більше, ніж для нього.

— Година — то всього лиш година.

— Ти й сам по-старечому міркуєш. Нехай би він купив собі пляшку й пив удома.

— Ні, то не однаково.

— Звісно, не однаково, — погодився офіціант, що мав жінку. Він не хотів бути несправедливим. Просто він поспішав.

— А ти не боїшся — прийти додому раніше, ніж звичайно?

— Ти що, образити мене хочеш?

— Та ну-бо, я ж просто пожартував.

— Ні, не боюся, — відказав офіціант, що поспішав, і, заклац-нувши жалюзі, випростався. — Я їй вірю. Вірю як самому собі.

— Ти молодий, маєш віру, маєш роботу, — сказав літній офіціант. — Усе, що треба людині.

— А тобі чого бракує?

— Усього, крім роботи.

— Ти маєш усе те, що й я.

— Ні. Віри я ніколи не мав, та й з літ молодих уже вийшов.

— Ходім. Годі теревені правити, будемо зачиняти.

— Яз тих, що ладні посидіти зайву часинку в кав'ярні,— сказав старший віком. — У гурті людей, що не квапляться йти спати. З усіма, кому потрібна світлинка серед ночі.

— А я хочу додому, хочу лягти спати.

— Ми з тобою різні люди, — сказав старший. Він уже одягся, збираючись іти. — Я кажу не тільки про молодість чи віру, хоч і те й те чудові речі. Кожної ночі мені шкода зачиняти кав'ярню, бо може статися, що хтось її шукатиме.

— Слухай, та є скільки хочеш пивничок, де відчинено до самого ранку.

— Ти цього не розумієш. Наша кав'ярня чиста й затишна. Тут ясне світло. Дуже приємне світло, а під деревами — затінок…

— На добраніч, — сказав молодший офіціант.

_На добраніч, — відказав його товариш. Вимкнувши електрику, він провадив розмову вже сам із собою. Передусім, звичайно, світло, але до того ще має бути чисто й затишно. І не треба ніякої музики. Атож, музика зовсім ні до чого. У нічному барі навіть посидіти спокійно нема де, а це ж єдине, що лишається в таку пору… Та чого ти, власне, боїшся? Ні, це не страх, не боязкість. Це просто ніщо, ти ж сам добре знаєш. Усе довкола — ніщо, і людина також ніщо. Ото й тільки, і потрібна лише якась світла місцинка, і щоб там було чисто й затишно. Є люди, що живуть отак і ніколи цього не відчувають, але ж ти знаєш, що все це nada у pues nada, у nada у pues nada [2]. Отче ніщо, що єси в нічому, нехай святиться ніщо твоє, нехай прийде ніщо твоє, нехай буде ніщо твоє як у нічому, так і в нічому. Нічого нашого щоденного дай нам на ніщо, і прости нам ніщо наше, як і ми прощаємо ніщо винуватцям нашим, і не введи нас у ніщо, але визволи від нічого… pues nada. Слава тобі, ніщо, сповнене нічого, і хай буде з тобою ніщо твоє…

Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискувала велика парова кавоварка.

— Що замовите? — спитав бармен.

— Nada.

— Otio loco mas [3],— сказав бармен і відвернувся.

— Маленьку чашечку, — мовив офіціант.

Бармен налив йому кави.

— Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок не блищить, — зауважив офіціант.

Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.

— Ще одну? — спитав бармен.

— Ні, дякую, — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.

«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».

Коли ми з'явилися на порозі, господар бару окинув нас поглядом, тоді простяг руку й накрив скляними покришками обидва блюда з безплатною закускою.

— Налийте пива, — сказав я.

Він націдив пива, зняв лопаточкою піну й чекав, тримаючи кухоль. Я поклав на прилавок п’ять центів, і він посунув пиво до мене.

— А вам? — звернувся він до Тома.

— Пива.

Він налив ще кухоль, зняв піну і, побачивши гроші, віддав пиво Томові.

— Що це за штуки? — спитав Том.

Господар не відповів йому. Він позирнув через наші голови й звернувся до чоловіка, що тільки-но зайшов:

— Слухаю вас.

— Віскі,— мовив той.

Господар дістав пляшку й дві склянки: одну порожню, другу— з водою.

Том простяг руку й зняв покришку з одного блюда. Там були мариновані поросячі ніжки, а щоб їх брати, поряд лежали дерев'яні щипці, схожі на ножиці з двома дерев'яними виделками на кінцях.

— Ні,— сказав господар і знову накрив блюдо покришкою.

Том уже тримав у руці оті ножиці з виделками.

— Поклади назад, — звелів господар.

— Ідіть ви… — сказав Том.

Господар поліз рукою під стойку, не спускаючи з ока нас обох. Я поклав перед ним п'ятдесят центів, і він випростався.

— Слухаю вас.

— Пива, — сказав я, і, перше ніж наливати, він зняв покришки з обох блюд.

— Ці бісові ніжки вже засмерділися, — сказав Том і виплюнув на підлогу те, що вкусив.

Господар промовчав. Чоловік, що пив віскі, заплатив і вийшов не озираючись.

— Сам-ти засмердівся, — сказав господар. — Знаю вас таких. Усі ви смердючі поганці.

— Він каже, що ми поганці,— мовив Томмі до мене.

— Знаєш що, — сказав я, — ходімо звідси.

— Забирайтесь геть, поганці,— сказав господар.

— Я вже сказав, що ми йдемо, — відрубав я. — Без вас надумали.

— Ми ще заглянемо, — сказав Томмі.

— Я тобі заглянуї — посварився на нього господар.

— Скажи йому, що він не за тих нас має,— обернувся до мене Томмі.

— Ходімо, — відказав я.

Надворі було хороше й темно.

— Що це за бісів закуток? — спитав Том.

— Не знаю, — відповів я. — Гайда на станцію.