Дороті. Ох, любий, просто казково! Невже в тебе так багато грошей?

Ф і л і п. Було багато. Поки не пішов на цю роботу.

Дороті. А крім усіх тих місць, ми можемо побувати ще й у Сен-Моріці?

Ф і л і п. Сен-Моріц? Який несмак! Ти хочеш сказати, в Кітц-бюгелі. Сен-Моріц уподобали собі люди на зразок Майкла Ар-лена.

Дороті. Але тобі зовсім не обов'язково з ними знатися, любий. Ти можеш триматися осторонь від Майкла Арлена. А ми справді побуваємо скрізь, де ти сказав?

Ф і л і п. А ти хочеш?

Дороті. Ох, любий!

Філіп. А хочеш якось восени з'їздити ще й до Угорщини? Там можна за невеликі гроші найняти садибу, жити на всьому готовому й платити лише за те, що ти вполював. А на приду-найській рівнині водиться безліч гусей. А ти бувала в Ламу, де такий довгий білий пляж, і на березі на боці лежать рибальські човни, й пальми вночі шепочуться під вітром? Або в Малін-ді, де можна займатися серфінгом, і де дме північно-східний мусон, такий прохолодний і свіжий, і вночі не потрібні ні простирадла, ні піжами. Тобі сподобалося б у Малінді.

Д о р о т і. Авжеж, сподобалося б, Філіпе.

Філіп. А чи бувала ти коли-небудь на суботніх танцях у Гавані, в Сан-Сусі, на майдані під королівськими пальмами? Вони сірі й здіймаються, мов колони, й цілу ніч там грають у кості чи в рулетку, а вранці їдуть снідати до Хайманітас. І всі там одне одного знають, і всім весело і приємно.

Д о р о т і. І ми поїдемо туди?

Філіп. Ні.

Д о р о т і. Чому, Філіпе?

Філіп. Ми нікуди не поїдемо.

Д о р о т і. Чому ж, любий?.

Філіп. Ти можеш їхати, коли хочеш. Я складу для тебе маршрут.

Д о р о т і. Але чому ми на можемо поїхати вдвох?

Філіп. Ти можеш їхати. А я вже скрізь там побував, і все це вже лишилося позаду. Туди, куди я їздитиму тепер, я їздитиму сам або з тими, хто має зі мною спільну мету.

Д о р о т і. А мені туди не можна поїхати?

Філіп. Ні.

Д о р о т і. А чому не можна? Я б навчилась усього, чого треба, і я не боюсь.

Філіп. По-перше, тому, що я сам ще не знаю, куди маю їхати. А по-друге, тому, що я не візьму тебе з собою.

Д о р о т і. Чому?

Філіп. Бо від тебе нема ніякої користі. Ти темна, ти дурна, ти ледача й ти ні до чого не здатна.

Д о р о т і. Щодо іншого, може, ти й маєш рацію. Але не кажи, що я ні до чого не здатна.

Філіп. А до чого ж ти здатна?

Д о р о т і. Ти сам знаєш — мав би знати. (Плаче).

Філіп. А, ти про це.

Д о р о т і. Воно так мало для тебе важить?

Філіп. Це річ, за яку не слід платити надто дорого.

Д о р о т і. То я, виходить, річ?

Філіп. Так, і дуже гарна річ. У мене зроду не було кращої.

Д о р о т і. Гаразд. Я рада, що ти це сказав. І я дуже рада, що зараз день. А тепер забирайся звідси. Зухвалий, зухвалий п'яниця. Нікчемний, пустопорожній, безсовісний хвалько. Це ти річ, а не я. Тобі не спадало на думку, що сам ти — річ? Річ, за яку не слід платити надто дорого?

Філіп (сміючись). Ні. Але я ладен з тобою погодитись.

Д о р о т і. Отож-бо й воно. Ти препаскудна річ. Ніколи не буваєш удома. Цілу ніч десь вештаєшся. Брудний, задрипаний, бешкетливий. Ти жахлива річ. Мені просто сподобалась упаковка, і тільки. І я рада, що ти йдеш від мене.

Філіп. Справді?

Дороті. Так, так, справді. Річ ти нещасна. Тільки навіщо було розповідати про всі ті місця, якщо ми туди не поїдемо? Філіп. Вибач. Це я недобре зробив.

Дороті. Ох, тільки не починай виявляти доброту. Ти просто нестерпний, коли ти добрий. Тільки добрі люди мають право виявляти доброту. Ти гидкий, коли ти добрий. Ну, навіщо, навіщо ти розповідав мені про все це вдень?

Філіп. Я дуже шкодую.,

Дороті. Будь ласка, тільки не шкодуй. Ти найгірший, коли ти шкодуєш. Я тебе терпіти не можу, коли ти шкодуєш. Забирайся.

Філіп. Що ж, прощавай. (Обіймає Ті і хоче поцілувати). Дороті. І не цілуй мене. Бо поцілуєш і зразу зажадаєш тієї речі. Я тебе знаю.

Філіп міцно пригортає її до себе й цілує.

Ох, Філіпе, Філіпе, Філіпе.

Філіп. Прощавай.

Дороті. Тобі… тобі… ти не жадаєш більше тієї речі? Філіп. Вона задорога для мене.

Дороті відштовхує його.

Дороті. Тоді йди.

Філіп. Прощавай.

Дороті. Забирайся!

Філіп виходить у коридор і заходить до своєї кімнати. Макс усе ще сидить у кріслі. Дороті в своїй кімнаті дзвонить покоївці.

Макс. Ну?

Філіп стоїть, втупившись очима в електричний камін. Макс теж дивиться туди. На порозі сусіднього номера з'являється Петра.

Петра. Ви мене кликали, сеньйорито?

Дороті сидить на ліжку. Голова її піднесена, але по щоках течуть сльози. Петра

підходить до неї.

Що сталося, сеньйорито?

Дороті. Ох, Петро, ви мали рацію, він поганий. Він дуже, дуже, дуже поганий. А я, дурна, сподівалася, що ми будемо щасливі. Який же він поганий.

Петра. Атож, сеньйорито.

Д о р о т і. Але, Петро, все лихо в тому, що я кохаю його.

Петра стоїть біля ліжка, перед Дороті. В номері 110 Філіп підходить до тумбочки. Він наливає собі віскі й розводить його водою.

Філіп. Аніто.

А н і т а (з ванноі). Що, Філіпе?

_ч Філіп. Аніто, виходь, якщо ти помилась.

М а к с. Я піду.

Філіп. Ні. Залишайся.

М а к с. Ні. Ні. Ні. Прошу тебе, я піду.

Філіп (дуже сухим, безбарвним голосом). Аніто, вода гаряча?

А н і т а (з ванної). Я так добре помився.

М а к с. Я піду. Я тебе дуже, дуже прошу. Я піду.

Завіса

Ш38—т9

OLD MAN AT THE BRIDGE THE DENUNCIATION THE BUTTERFLY AND THE TANK NIGHT BEFORE BATTLE UNDER THE RIDGE NOBODY EVER DIES!

Переклав Володимир Митрофанов

(g) Український переклад»

«видавництво «Дніпро», 1930 р.

Край дороги сидів старий дід в окулярах із залізною оправою і в геть запорошеній одежі. Через річку вів понтонний міст, і по ньому сунули підводи, вантажні машини, чоловіки, жінки й діти. Запряжені мулами вози, переїхавши міст, ледве повзли крутим узвозом, і солдати підштовхували їх, впираючись у шпиці коліс. Машини з надсадним ревом сунули нагору і вибирались із тієї тисняви, а селяни брели дорогою по кісточки в пилюці. Тільки той дід сидів непорушно. Він так стомився, що не міг іти далі.

Я мав завдання перейти міст, розвідати підступи до нього по той бік річки і з'ясувати, куди просунувся ворог. Зробивши це, я повернувся назад через міст. Тепер тут було менше підвід і зовсім мало пішого люду, та старий усе сидів на місці.

— Звідки ви? — спитав я.

— Із Сан-Карлоса, — відказав він і усміхнувся.

Сан-Карлос було його рідне містечко, отож старий і всміхнувся на ту приємну згадку.

— Я доглядав худібку, — пояснив він.

— А-а, — мовив я, не розуміючи до ладу, про що йдеться.

— Еге ж, — сказав він. — Зостався, бачте, там доглядати худібку. Я пішов із Сан-Карлоса останній.

Він не схожий був ні на чередника, ні на вівчаря, і, окинувши поглядом його чорну запорошену одежу, сіре запорошене обличчя та окуляри в залізній оправі, я спитав:

— А що там за худібка?

— Та всяка собі худібка, — відказав він і хитнув головою. — А от довелось її покинути.

Я дивився на міст, на околицю в дельті Ебро, що нагадувала мені Африку, і думав про те, чи скоро побачимо ми противника, і весь час дослухався, щоб не пропустити перших звуків, що провіщають оту завжди таємничу річ, яка зветься зіткнення з ворогом, — а старий усе так само сидів на місці.

— То яка ж усе-таки худібка? — спитав я.

— Та там її разом три хвости, — пояснив вів. — Дві кози, кіт та ще чотири пари голубів.

— І вам довелось їх покинути? — спитав я.

— Еге ж. Почали стріляти з гармат. Ото як почали стріляти, капітан і звелів мені йти.