І негр відчув страх. Він перебіг пальцями по всьому своєму намисту й міцно затиснув його в кулаці. Та воно не допомогло йбїлу позбутися того страху, бо тут він зіткнувся з іншою магією, що була сильніша за всі його амулети.

SELECTED JOURNALISM

1937–1939

THE FIRST GLIMPSES OF WAR SHELLING OF MADRID A NEW KIND OF WAR THE CHAUFFEURS OF MADRID A BRUSH WITH DEATH THE FALL OF TERUEL — THE FLIGHT OF REFUGEES BOMBING OF TORTOSA TORTOSA CALMLY AWAITS ASSAULT A PROGRAM OF U. S. REALISM FRESH AIR ON AN INSIDE STORY THE SPANISH EARTH ON THE AMERICAN DEAD IN SPAIN

НАНА, 18 березня 1937

Валенсія (Іспанія). Коли наш військовий літак, що летів з Тулузи, спускався над діловими кварталами Барселони, вулиці міста були безлюдні. Такі ж безлюдні, як і недільного ранку в діловому центрі Нью-Йорка.

Літак м'яко торкнувся бетонної смуги і з ревом вирулив до невеличкого будинку; там ми, промерзлі після перельоту над засніженими Піренеями, гріли руки об чашки кави з молоком. А надворі пересміювалися троє вартових у шкіряних куртках і з пістолетами. Тут ми дізналися, чому Барселона була така безлюдна.

Щойно прилітав тримоторний бомбардувальник у супроводі двох винищувачів і скинув вантаж бомб на місто. Сім чоловік убило, тридцять чотири поранило. Якби ми прилетіли півгодини тому, то потрапили б просто в повітряний бій, у якому винищувачі республіканських ВПС відігнали літаки заколотників. Особисто я не жалкував, бо й наш літак був тримоторний і могла статися помилка.

Ми низько летіли понад узбережжям на південь, до Аліканте, уздовж білих пляжів, над містами з сірими замками, над скелястими мисами, на які набігало море, і не бачили ознак війни. Мчали поїзди, орала поля худоба, в морі гойдалися рибальські човни, заводські труби викидали дим.

Поблизу Таррагони всі пасажири з'юрмилися біля одного борту літака, дивлячись крізь маленькі віконця на перехилене, певно, пошкоджене снарядами транспортне судно, яке прибилося до берега, щоб урятувати вантаж. Воно лежало на мілині й темніло на піску, в прозорій воді, наче кит із димовими трубами, що приплив до берега помирати.

Ми пролетіли над рівними, родючими, темно-зеленими полями Валенсії в білих цятках будинків, над гомінливим портом і над великим, жовтим, розкиданим містом. Перетнули рисові лани, піднялися над пасмом диких гір і звідти побачили наш цивілізований світ таким, яким бачить його орел, і — знову стрімко вниз, аж у вухах заболіло, до яскраво-синього моря та берегової лінії Аліканте з рядами пальм, як в Африці.

Літак полетів далі, на Марокко, а я в старенькому автобусі затрясся з аеропорту до Аліканте. Приїхав я в розпалі свята: юрби людей вирували на вулицях і на чудовій набережній з фініковими пальмами.

Призивали новобранців від двадцяти одного до двадцяти шести років, і вони зі своїми дівчатами та сім'ями святкували свій призов і перемогу над регулярними італійськими частинами на Гвадалахарському фронті. Хлопці йшли по четверо в ряд, узявшись під руки, і співали, кричали, грали на акордеонах та гітарах. Прогулянкові човни в бухті Аліканте були повні парочок, які трималися за руки, востаннє катаючись разом; але на березі, де перед призовними пунктами шикувалися довгі шеренги, панували відчайдушні веселощі.

Понад узбережжям до самої Валедсії ми пробиралися через святкові юрби людей, що нагадували мені більше гуляння та фієсти, аніж війну. Лише одне не давало забути про війну: по набережній кульгали у своїх важких формах з грубого сукна бійці міліції, що видужували після поранення.

Продукти, особливо м'ясо, в Аліканте нормовані, проте далі, в сусідніх містечках, я бачив, що м'ясні крамниці відчинені й м'ясо продається без черг. Наш водій по дорозі назад вирішив купити собі добрий шмат м'яса на біфштекс.

Коли ми вже поночі наближалися до Валенсії, проїжджаючи через квітучі апельсинові гаї, що тяглися не одну милю, густі й сильні навіть на курній дорозі пахощі апельсинового цвіту навіювали вашому напівсонному кореспондентові думки про весілля. Та навіть у напівсні, намагаючись розгледіти вогні за пилюкою, я знав, що не італійське весілля там справляють.

НАНА, 11 квітня 1937

Мадрід. На передовій, за милю з чвертю від міста, із зеленого, порослого сосняком узгір'я навпроти, долинало ніби важке, хрипке гарчання. Батарею заколотників виказувала лише сиза хмарка диму. Лунав різкий, пронизливий звук, наче то розривали сувій шовку. Снаряди летіли в місто досить високо, отож тут, на передньому краї, ніхто на них не зважав.

Але в місті, де в неділю на вулицях було повно людей, снаряди вибухали з сліпучим спалахом, як від короткого замикання, і з оглушливим тріском розбивали на порох граніт. За ранок у Мадріді розірвалося двадцять два снаряди.

Вбило стару жінку, що поверталася з базару додому: вона впала безформною купою чорного одягу, а одну ногу їй відірвало і кинуло до стіни найближчого будинку.

На іншій площі вбило ще трьох: вони лежали серед пилюки й каміння, наче три розшарпані клунки старої одежі, після того як осколки стоп'ятдесятип'ятиміліметрового снаряда порсну-ли від тротуару.

Машина, що їхала вулицею, зненацька зупинилася і звернула вбік, як тільки сяйнув спалах і розлігся вибух; водій відійшов, хитаючись, — волосся його разом зі шкірою злізло на очі. Він сів на тротуарі, затуливши обличчя руками, а кров лиснючою плівкою текла по його підборіддю.

Три снаряди влучили в одну з найвищих будівель. Воно й не дивно, оскільки то добрий орієнтир і засіб зв'язку, але стріляти по людях, що гуляли на вулицях, було всупереч правилам війни.

Після артобстрілу я повернувся на наш спостережний пункт, що містився в зруйнованому будинку; до нього було ходьби хвилин десять. Я звідти третій день стежив за боєм: республіканські війська намагались оточити й відрізати клин заколотників, що увігнався в Мадрід ще в листопаді. Його вістря складала клінічна лікарня Університетського містечка, і якби республіканцям вдалося зімкнути кліщі між дорогами на Тремадуру й Корунью, той клин було б ліквідовано.

Від церкви на пагорбі, зруйнованої артилерійським вогнем на наших очах два дні тому, лишилося тільки три стіни без даху, Два великих будинки трохи нижче й три менших ліворуч від них, де закріпилися заколотники, стримували просування республіканських військ.

Учора я бачив, як республіканці наступали на ті позиції: їхні танки, ніби розумні смертоносні жуки, нищили кулеметні гнізда в густому підліску, а гармати тим часом обстрілювали будинки й окопи заколотників. Ми спостерігали за боєм до сутінок, але піхота так і не піднялася на штурм.

Та сьогодні, коли після чвертьгодинної інтенсивної підготовки всі п'ять будинків зникли у хмарі біло-оранжевої пилюки й диму, піхота пішла в атаку.

Бійці лежали за крейдяною лінією нещодавно виритих окопів. Раптом один із них, низько пригнувшись, побіг назад. За ним — іще шестеро, і я побачив, що один упав. Потім вони повернулися, уже вчотирьох. Зігнувшись, наче в зливу на причалі, бійці нерівним цепом пішли в наступ. Дехто залягав, щоб сховатися від вогню, дехто раптом падав і так лишався лежати як деталь краєвиду — синьою плямою на бурому полі. Та ось піхота зникла в підліску, і вперед рушили танки, ведучи вогонь по вікнах будинків.

Раптом в улоговині, якою проходила дорога, щось запалало жовтим полум'ям і повалив жирний чорний дим. Горіло хвилин сорок — полум'я то здіймалося, то згасало, то знову здіймалося, — а потім розлігся вибух. Мабуть, то був танк. Я не певен цього, бо не бачив його, але інші танки пройшли те місце, взявши трохи праворуч, і далі обстрілювали будинки та кулеметні гнізда. Солдати поодинці перебігали повз полум'я, а тоді схилом попід будинками й зникали в лісі.