— Не знаю, — відповів Фонтен. — Не знаю я, де її понесло. А ви поїдете без вина.

— Нічого страшного, — сказав я.

— Ой як недобре, — мовила мадам Фонтен і похитала головою.

— Ми вже поїдемо, — сказав я. — До побачення і всього вам найкращого. Дякуємо за гостинність.

Фонтен похитав головою. Він почував себе винним. Мадам Фонтен була засмучена.

— Не завдавайте собі жалю через те вино, — сказав я.

— Він так хотів, щоб ви покуштували його вина, — озвалася мадам Фонтен. — Ви приїдете на те літо?

— Ні. Можливо, через літо.

— От бачиш? — мовив до неї Фонтен.

— До побачення, — сказав я. — Не думайте більше про цю Історію. Випийте тут без нас за наше здоров'я.

Фонтен похитав головою. Навіть не усміхнувся. Він знав, коли все пішло прахом.

— От бісова жінка, — пробурмотів він сам до себе.

— А вчора ввечері у нього було три пляшки, — сказала мадам Фонтен, щоб утішити його.

Та він тільки похитав головою.

— До побачення, — мовив він.

На очах мадам Фонтен блищали сльози. '

— До побачення, — сказала вона. їй було страшенно жаль Фонтена.

— До побачення, — відказали ми. У всіх було дуже кепсько на душі.

Вони залишилися на веранді, а ми сіли в машину, і я ввімкнув мотор. Ми помахали їм руками. Вони сумно стояли поряд у дверях. Фонтен здавався дуже старим, мадам Фонтен була засмучена. Вона помахала нам, а Фонтен повернувся й пішов у дім. Ми виїхали на шосе.

— Вони так побиваються. Фонтен просто сам не свій,

— Треба було поїхати до них учора.

— Еге ж, треба було.

Ми перетнули місто і виїхали на бетоновану дорогу. По обидва боки розлягалася стерня, а ген праворуч височіли гори. Здавалося, ніби ми в Іспанії, але то був Вайомінг.

— Я бажаю їм усілякого добра.

— Не буде їм добра, — сказав я, — і Сміт не буде президентом.

Бетонована дорога скінчилася. Далі пішов гравійний путівець, потім рівнина залишилась позаду, і‘ми почали підніматися звивистою дорогою між двома узгір'ями. Земля на узгір'ях була червоняста, вкрита сизими острівцями шавлії, і, коли дорога піднялася ще вище, ми знову побачили за пагорбами та рівниною ті гори. Тепер вони були далі, і краєвид ще більше скидався на Іспанію. Дорога круто повернула й знову пішла нагору, і ми побачили попереду куріпок, що купалися в дорожній пилюці. Коли ми під'їхали ближче, вони знялися в повітря, часто лопотячи крильми, потім скісно ковзнули вбік і посідали на схилі нижче від дороги.

— Які вони великі й гарні. Куди більші за європейських.

— В Америці чудові місця pour la chasse, як каже Фонтен.

— А коли la chasse переведеться?

— На той час вони вже не житимуть.

— Хлопець житиме.

— Ніхто не знає цього напевне, — сказав я.

— Треба було поїхати до них учора.

— Еге ж, — сказав я. — Таки треба було поїхати.

Їх привезли десь близько півночі, І ПОТІМ цілу ніч в усіх палатах вздовж коридора було чути, як кричить росіянин.

— Куди його влучило? — спитав містер Фрейзер нічну доглядальницю.

— Здається, в стегно.

— А що з другим?

— Ой, він, мабуть, не виживе.

— А його куди влучило?

— В живіт, двічі. Знайшли тільки одну кулю.

Обидва вони працювали на буряках, один був мексіканець, другий — росіянин; вони пили собі каву в нічному ресторанчику, коли хтось зайшов знадвору і став стріляти в мексіканця. Росіянин заліз під стіл, і там його зрештою влучила сліпа куля, пущена в мексіканця, коли той уже лежав на підлозі з двома кулями в животі. Так про це написали в газеті.

Мексіканець сказав поліції, що сном-духом не відає, хто в нього стріляв. То, мовляв, просто випадково.

— Випадково вистрелив у вас вісім разів і двічі влучив?

— Si, senor [47]— відказав мексіканець, якого звали Каетано Руїс. — Він узагалі випадково в мене влучив, той cabron [48],— пояснив він перекладачеві.

— Що він каже? — спитав сержант кримінальної поліції, подивившись на перекладача з другого боку ліжка.

— Каже, то був нещасливий випадок.

— Скажіть йому, хай краще признається, бо однаково скоро помре, — звелів сержант.

— Дзуськи! — мовив Каетано. — Але скажіть йому, що я дуже погано себе почуваю і волів би менше говорити.

— Він каже, що це правда, — сказав перекладач сержантові. Тоді додав півголосом: — Він не знає, хто в нього стріляв. Стріляли ззаду.

— Атож, — мовив сержант. — Але чому тоді обидві кулі влучили в живіт?

— Може, він якраз обернувся, — сказав перекладач.

— Слухайте, ви, — сказав сержант, водячи пальцем перед самим носом Каетано, жовтим, наче віск, що гостро випинався

на помертвілому обличчі, де живі були тільки очі, пильні, мов у яструба. — Мені начхати, хто у вас стріляв, але я повинен з'ясувати справу. Ви що, не хочете, щоб того типа покарали?.. Перекажіть йому, — звелів він перекладачеві.

— Він хоче, щоб ви сказали, хто у вас стріляв.

— Mandarlo al carajo [49],— мовив Каетано, що знемагав від утоми.

— Він каже, що не бачив того чоловіка, — пояснив перекладач. — Кажу ж вам, у нього стріляли ззаду.

— Спитайте його, хто поранив росіянина.

— Бідолашний росіянин, — сказав Каетано. — Він одразу беркиць додолу й затулив голову руками. А коли в нього стрельнули, почав кричати і оце досі кричить. Бідолашний росіянин…

— Він каже, що не знає. Може, це той самий чоловік, що стріляв і в нього.

— Слухайте, — сказав сержант. — Тут вам не Чікаго. А ви не гангстер. Зовсім ні до чого вдавати з себе кіногероя. Даремно ви не хочете сказати, хто у вас стріляв. На вашому місці кожен сказав би. Нічого поганого в цьому нема. От ви не скажете, хто це такий, а він візьме та й застрелить ще когось. Якусь жінку чи дитину. Не можна, щоб він отак розгулював на волі… Перекажіть йому ви, — звернувся він до містера Фрейзера. — Я не вірю цьому бісовому перекладачеві.

— Я цілком надійний, будьте певні,— сказав перекладач.

Каетано подивився на містера Фрейзера.

— Слухайте, amigo [50],— заговорив містер Фрейзер. — Сержант каже, що ми тут не в Чікаго, а в Гейлі, у штаті Монтана. Ви не бандит, і це вам не кіно.

— Ya lo creo, — тихо промовив Каетано. — Я йому вірю.

— Це зовсім не ганьба — виказати свого напасника. Тут усі так роблять, каже він. Він питає: що буде, коли той чоловік, що стріляв у вас, застрелить жінку чи дитину?

— Я не жонатий.

— Він каже — будь-яку жінку, будь-яку дитину.

— Той тип не божевільний, — заперечив Каетано.

— Він каже, що ви повинні викрити його, — закінчив містер Фрейзер.

— Дякую, — сказав Каетано. — Перекладач з вас чудовий. Я й сам можу говорити по-англійському, але кепсько. А розумію все добре. Як це ви зламали ногу?

— Упав з коня.

— Не пощастило вам. Співчуваю. Дуже болить?

— Тепер уже ні. Спершу боліло.

— Слухайте, amigo, — почав Каетано. — Я зовсім охляв. Ви вже мені даруйте. Та й болить мені сильно, таки добряче болить. Може, я й помру. Зробіть мені ласку, заберіть звідси цього поліцая, бо я страх як утомився. — Він ворухнувся, немов хотів повернутись на бік, і далі лежав тихо.

— Я переклав йому все дослівно, як ви сказали, і він попросив переповісти вам, що справді не знає, хто в нього стріляв, і що він дуже ослаб, то, може б, ви допитали його потім, — сказав містер Фрейзер.

— А потім він візьме та помре.

— Цілком можливо.

— От через те я й хочу допитати його тепер.

— Я ж кажу: хтось стріляв йому в спину, — озвався перекладач.

— Ой дайте спокій, — сказав сержант кримінальної поліції і сховав у кишеню записник.

У коридорі сержант з перекладачем спинилися біля крісла на колесах, в якому сидів містер Фрейзер.