— Cochons, — погодився я. — Вони таки справжні свині. Salauds (Паскуди (франц)]

Брутальність цих слів була не до душі Фонтенові, і він радо перевів розмову на інше.

— Але приїздять до нас і дуже милі люди, дуже виховані. От хоч би офіцери з форту. Напрочуд приємні люди. Хлопці що треба. Всі, хто колись побував у Франції, залюбки приїздять до нас випити вина. І таки справді люблять вино.

— А то був там ще один, — сказала мадам Фонтен, — що його дружина нікуди самого не пускала. То він, було, скаже їй, що дуже втомився, і лягає спати, а коли вона піде в кіно, він давай ходу сюди, часом просто в піжамі, тільки на плечі щось накине. «Марі,— каже, — бога ради, дайте пива». Отак сяде в піжамі і п'є пиво, а потім назад у форт — і в ліжко, поки дружина ще з кіно не прийшла.

— То дивак, — мовив Фонтен — але теж дуже милий. Приємний хлопець.

— Та боже ж мій, ще й який милий, — підхопила мадам Фонтен. — Дружина прийде з кіно — а він уже в ліжку.

— Завтра мені треба виїхати, — сказав я. — До індіанської резервації. Ми їдемо туди на відкриття сезону, полювати лугових тетеруків. "

— Он як? Але перед тим, як поїдете зовсім,‘ще заїдьте до нас. Заїдете?

— Неодмінно.

— На той час і вино достигне, — сказав Фонтен. — Розіп'ємо пляшку разом.

— Три пляшки, — докинула мадам Фонтен.

— Приїду, — пообіцяв я.

— Ми чекатимем, — мовив Фонтен.

— На добраніч, — сказав я.

З полювання ми повернулися невдовзі після полудня. Від п'ятої години ранку ми були на ногах. Першого дня нам полю-валося добре, а того ранку не трапилось жодного тетерука. Їхати у відкритій машині було дуже жарко, і ми спинилися пополуднувати під деревом край дороги. Сонце стояло високо, і затінок був зовсім малий. Ми поїли бутербродів та сухого печива з бутербродною начинкою, і нам дошкуляла спрага і втома, отож ми дуже зраділи, коЛи врешті виїхали на шосе, що вело до міста. По дорозі ми натрапили на скупчення лугових собачок і, зупинившись, почали стріляти в них з пістолета. Двох собачок ми поцілили, та потім облишили стріляти, бо кулі, що не влучали в ціль, ударялися в каміння та груддя і рикошетом відлітали у поле, а за тим полем видно було дерева понад річкою та якийсь будинок, і ми не хотіли вскочити в халепу через сліпі кулі, що летіли в напрямі того будинку. Отож ми поїхали далі й нарешті опинилися на пагорбі, схилом якого дорога збігала до околиці міста. Ген за рівниною видніли гори. Того дня вони були голубі, і сніг на високих верховинах блищав, як скло. Літо кінчалося, але свіжий сніг ще не припорошив верховин, і їам лежав тільки підталий на сонці старий сніг з льодом, що яскраво сяяв удалині.

Нам хотілося затінку й чогось прохолодного. Ми попеклися на сонці, губи в нас пошерхли від спеки та солонцевого пилу. Отож ми звернули на бічну дорогу, спинилися біля будинку фонтенів і зайшли. У їдальні стояла приємна прохолода. Мадам фонтен була вдома сама.

— Тільки дві пляшки пива, — сказала вона. — Усе скінчилося. А нове ще не вистигло.

Я поділився з нею дичиною.

— Оце добре, — зраділа вона. — Дякую. Що добре, то добре. — І вийшла, щоб покласти птицю на холод.

Ми допили пиво, і я встав.

— Нам треба їхати.

— Ви приїдете сьогодні ввечері, правда ж? Фонтен принесе вина.

— Ми приїдемо попрощатися.

— Ви уже від'їжджаєте?

— Так. Завтра вранці маємо вирушити.

— Який жаль, що ви їдете. То неодмінно приїздіть увечері. Фонтен приготує вина. Ми влаштуємо вам проводи.

— Приїдемо попрощатися.

Але того дня ще треба було послати телеграми, привести до ладу машину, — одну камеру продірявило гострим камінцем, і вона потребувала вулканізації,— і, лишившись без машини, я пішки подався до міста у всіляких справах, що їх належало залагодити перед від'їздом. До вечора я так натомився, що де, там було кудись їхати. Та й не хотілося нам балачок чужою мовою. Хотілося тільки одного: скоріш лягти спати.

Уже лежачи в ліжку, перед тим як заснути, — довкола купчилися речі того нашого літа, наготовлені до пакування, а крізь розчинені вікна долинав прохолодний вітрець з гір, — я подумав, як недобре ми вчинили, що не поїхали до Фонтенів, але одразу ж і заснув. Другого дня ми з ранку до обіду пакувалися й завершували всі свої літні справи. Потім пообідали й «десь на Другу готові були вирушити.

— Треба заїхати до Фонтенів попрощатися.

— Атож, треба.

— Мабуть, вони чекали нас учора.

— Як по правді, то ми могли поїхати.

— Шкода, що не поїхали.

Ми попрощалися з портьє в готелі, і з Ларрі, і з іншими знайомими в місті, а тоді поїхали до Фонтенів. Обоє — і мосьє, і мадам — були вдома. Вони радо зустріли нас. Фонтен мав постарілий і втомлений вигляд.

— Ми сподівалися, що ви приїдете вчора, — сказала мадам Фонтен. — Фонтен приготував три пляшки вина. А коли ви не приїхали, випив усе сам.

— Ми тільки на хвилину, — пояснив я. — Заїхали попрощатися. Ми хотіли приїхати вчора. Так і думали, що приїдемо, але надто стомилися після полювання.

— Принеси вина, — мовив Фонтен до дружини.

— Нема вина. Ти ж усе випив.

Фонтен засмутився.

— То я піду наточу, — сказав він. — Тут недалеко, за кілька хвилин обернуся. А те я вчора випив. Ми приготували його для вас.

— Я знала, що ви стомилися. Ще й казала йому: «Боже мій, куди ж вони поїдуть такі стомлені», — мовила мадам Фонтен. — Іди, Фонтене, принеси ще вина.

— Я підвезу вас машиною, — сказав я.

— Оце добре, — зрадів Фонтен. — Так буде швидше.

Ми виїхали на шосе і десь за милю звернули на путівець.

— Вам сподобається це вино, — сказав Фонтен. — Добре вино вийшло. Візьмете з собою до вечері.

Ми зупинилися перед рубленим будинком. Фонтен постукав у двері. Ніхто не. озивався. Ми пішли до задніх дверей. Вони теж були замкнені. Біля дверей валялися порожні бляшанки. Ми зазирнули у вікно. Ніде нікого. В кухні було брудно й незатишно, але всі двері й вікна міцно зачинено.

— От бісова жінка. Де ж це вона поділася? — мовив Фонтен. У голосі його бринів розпач. — Ага', я знаю, де взяти ключ, — раптом сказав він. — Ви почекайте тут.

Я спостерігав, як він пройшов дорогою до сусіднього будинку, постукав у двері, поговорив із жінкою, що вийшла на поріг, і нарешті повернувся. В руці у нього був ключ. Ми спробували відімкнути чільні двері, потім задні, але ключ не брав.

— Бісова жінка, — мовив Фонтен. — Десь її понесло.

Зазирнувши ще раз у вікно, я побачив, де він зберігав свій

запас вина. Біля самого вікна відчувався дух, що стояв у домі. Він був солодкавий і нудотний, як ото в індіанській хатині.

Раптом Фонтен схопив якусь дошку і заходився копати нею землю під задніми дверима.

— Я таки добудуся туди, бісова жінко, — сказав він. — Таки добудуся.

На задвірку сусіднього будинку якийсь чоловік морочився з переднім колесом старого «форда».

— Не треба цього робити, — сказав я. — Отой чоловік побачить. Він уже дивиться сюди. '

Фонтен випростався.

— Ану спробуймо ще раз ключем, — мовив він.

Ми пробували і так, і так, але нічого не виходило. Ключ подавався лише на пів-оберта в кожний бік.

— Ми туди не нападемо, — сказав я. — їдьмо краще назад.

— Я підкопаюся під задні двері,— запропонував Фонтен.

— Ні, не треба ризикувати.

— І все-таки спробую.

— Ні,— сказав я. — Побачить той чоловік. Тоді у вас заберуть вино.

Ми вийшли до машини й поїхали назад до Фонтенів, спинившись по дорозі віддати ключ. Фонтен не озивався до мене, тільки лаявся по-англійському. Він був розгублений і прибитий. Ми зайшли в дім.

— От бісова жінка! — сказав він. — Ми не змогли доступитися до вина. До мого власного вина, яке я сам зробив!

З обличчя мадам Фонтен миттю збігла радісна усмішка. Фонтен сів у кутку й підпер голову руками.

— Нам треба їхати, — мовив я. — Ну, нема вина, то й нема. Вип'єте за нас, коли ми поїдемо.

— А де ж поділася та навіжена? — спитала мадам Фонтен.