«Але ж я пішов воювати як патріот, — висунув я сміховинний доказ. — Я воював, де міг, бо я австрієць і знаю свій обов'язок». — «Гаразд, — відказали мені.— Це чудово. Але ви не можете вимагати, щоб ми оплачували вам ваші благородні почуття». Отак, мене посилали від одного до другого, та врешті з цього так нічого й не вийшло. І все ж я дуже люблю Африку. Тут я втратив усе, однак маю більше, ніж будь-хто в Європі. Мене тут усе цікавить. Тубільці, їхня мова. У мене багато зошитів із нотатками. До того ж я почуваю себе тут справжнім королем, А це дуже приємно. Прокинуівшись уранці, випростую ногу, і служка надягає на неї шкарпетку. Потім випростую другу ногу* і він надягає другу шкарпетку. Вилізаю з-під москітної сітки, і мені вже наставляють штани. Ну, хіба це не казкове життя?

— Справді, казкове.

і— Коли ви приїдете сюди вдруге, ми вирядимося в сафарі, щоб вивчати життя тубільців. Зовсім не будемо полювати, хіба що заради харчування. Зараз я вам покажу один тубільний танок і проспіваю пісню.

Пригнувшись, то піднімаючи, то опускаючи лікті й зігнувши коліна, він зачовгав круг столу, співаючи. У нього те виходило справді гарно.

— Це тільки один танок із тисячі,— зауважив він. — А тепер я піду. Вам уже час поспати.

— Це не спішна справа. Побудьте ще.

— Ні. Вам треба поспати. Та й я перепочину. Масло я заберу, а то геть розтане.

— Побачимось за вечерею, — сказав Старий.

— А тепер — спати. Бувайте.

Коли він пішов, Старий сказав:

— Знаєте, мені щось не віриться в те, що він наговорив про ага-хана.

— Та ніби схоже на правду.

— Звісно, він почуває себе скривдженим, — сказав Старий. — Кожен почував би себе так на його місці. Фон Леттов був диявол, а не чоловік.

— Він дуже розумний, — озвалась моя дружина. — Так гарно говорить про тубільців. Однак ставиться неприхильно до американських жінок.

— Я теж, — відгукнувся Старий. — Взагалі він славний чоловік. А вам, видно, таки треба подрімати. Адже виїздити доведеться десь о пів на четверту.

— То скажеш їм, щоб розбудили мене.

Моло підняв задній край намету, підперши його потім палицями, щоб продимав вітер, і я ліг з книжкою. Свіжий вітер прохоплювався всередину під нагріту парусину.

Коли я прокинувся, час було виїздити. По небу повзли дощові хмари, й стояла задуха. Провідники запакували в ящик з-під віскі кілька бляшанок з консервованими фруктами, шматок смаженого м’яса фунтів на п'ять, хліб, чай, маленький чайник, кілька бляшанок згущеного молока та чотири пляшки пива. Окрім того, прихопили брезентовий мішок з водою і підстілку, що мала правити нам за тент. М'Кола поклав у машину дубельтівку.

— Не кваптесь вертатись, — мовив Старий. — Ми чекатимемо вас, скільки буде треба.

— Гаразд.

— Ми привеземо цього славного чоловіка машиною до Хан-дені. А своїх людей він пошле вперед пішки.

— А ви певні, що машина витримає? Сподіваюсь, ви чините Так не тільки тому, що Кандіскі — мій знайомий?

Треба ж щоб він вибрався звідси. Машина повернеться сьогодні ввечері.

— А мемсаїб [57] і досі спить, — сказав я. — Може, вона захоче прогулятись і постріляти цесарок?

— Я тут, — озвалась моя дружина. — Про нас не турбуйся. Як мені хочеться, щоб сьогоднішнє полювання було вдале!

— До післязавтра не висилайте людей на дорогу виглядати нас. Якщо знайдемо добру місцину, то затримаємось.

— Щасти вам!

— Щасливо залишатись, люба. До побачення, містере Джексон.

Покинувши холодок нашого табору, ми поїхали звивистою, схожою на піщану річку, дорогою вслід за вечірнім сонцем повз густий чагарник обабіч дороги, повз зелені пагорби, що височіли над чагарями, обганяючи групи тубільців, що простували на захід. Одні були зовсім голі, коли не брати до уваги ганчірки, зав'язаної вузлом на плечі, і несли луки та сагайдаки зі стрілами. Інші несли списи. Заможніші йшли під парасольками й були вбрані в білу тканину, що спадала широкими складками; за ними пленталися жінки з горщиками та сковорідками. То там, то там попереду, на головах інших тубільців видніли паки та в'язки шкур. Увесь той люд тікав від голоду.

Виставивши ноги з кабіни далі від нагрітого двигуна, низько насунувши капелюха на очі від сліпучого сонця, я дивився на дорогу, на людей та жадібно заглядав у прогалини серед чагар-ника, чи не видно там якої дичини, а машина тим часом рухалася на захід. "

Раз в одній прогалині, де було виламано чагарник, ми помітили трьох невеликих самиць куду. Сірі, череваті, довгошиї з довгими вухами на дрібних головах, вони метнулись у хащу й зникли з очей. Ми вийшли з машини й уважно оглянули землю на тому місці, однак слідів не виявили.

Трохи далі дорогу перебігав табун прудконогих цесарок, вони дріботіли, високо задерши нерухомі голови, як рисаки. Коли я вистрибнув з машини й помчав навздогін, вони шугнули вгору, притиснувши ноги до важких тіл, і, ляпаючи короткими крилами та пронизливо кудкудакаючи, полетіли до дерев попереду. Я двічі вистрелив, і два птахи важко гупнули додолу, де й залишились лежати, тріпочучи крилами. Підбіг Абдулла й за мусульманським звичаєм повідрізав їм голови, щоб м’ясо годилось для їжі. Він поклав їх у машину, Де сидів, М'Кола й сміявся добродушним старечим сміхом з мене й з тих дурнів, що стріляють птахів, — так він завжди сміявся, відколи я, ганебно схибивши кілька разів підряд, неабияк посмішив його. Дарма що сьогодні я не схибив, йому однаково було смішно, як і тоді, коли ми вбивали гієну, — останнє смішило його найбільше. М'Кола завжди сміявся, коли падав убитий птах, а коли я хибив, він аж надривався з реготу й голова його тряслась.

— Спитайте його, якого він дідька регоче? — спитав я якось у Старого.

— З бвани, — відповів М'Кола, замотавши головою. — І з пташок.

— Це ви йому смішні,— сказав мені Старий.

— Казна-що! Я — смішний! Дідько б його взяв!

— Ви йому видаєтесь дуже смішним, — повторив Старий. — «А от мемсаїб і я ніколи б не стали з вас сміятись.,

— Стріляйте їх самі.

— Е ні, це ти у нас пташиний стрілець. Адже ти сам себе ним визнав, — сказала мемсаїб.

Отак полювання на птахів стало у нас своєрідним приводом для жартів. Якщо я влучав, усе глузування переходило на птахів, М'Кола тряс головою, сміявся й, крутячи руками, показував, іяк птах перекидався в повітрі. Якщо ж я хибив, то сам ставав блазнем цієї вистави: М'Кола тільки дивився на мене й трясся від сміху.

І тільки гієни здавались йому смішнішими. Дуже смішила його гієна, коли вона серед білого дня нахабно і вистрибом, біжить із повним черевом по рівнині і раптом дістає кулю в зад, Тоді щодуху кидається вперед і летить сторчголов. М’Колі весело було дивитись на гієну, коли та, спинившись оддалік біля солоного озера, щоб озирнутися, й поранена в груди, перекидалась на спину, догори повним черевом і всіма чотирма лапами. І ніщо не смішило його так, як гієна, гостроморда й смердюча, яка вискакує з високої трави просто перед вами й, підстрелена десяти кроків, несамовито крутиться на місці, ніби ганяючись за своїм хвостом, поки не впаде мертва.

М'Кола тішився, коли бачив, як гієну вбивали майже впритул. Тоді весело ляскала куля й кумедно було дивитись, як гієна з тривожним подивом зненацька відчувала смерть усередині себе. Ще цікавіше було йому спостерігати, як у гієну стріляли віддалік і вона, підскочивши з несподіванки, починала шалено крутитися круг себе, в спечному мареві, навислому над рівниною, — З тією блискавичною швидкістю, яка свідчила, що вона ганяється за маленькою нікельованою смертю, що засіла в ній. Та найбільшою втіхою М'Коли, — тоді він починав махати руками, тряс головою, сміявся й відвертався, ніби соромлячись за гієну, — межею його веселощів було, коли гієна, майстерним пострілом поранена на бігу в зад, починала скажено крутитися, кусаючи й рвучи саму себе, поки витягала власні нутрощі, а тоді спинялась, висмикувала їх і жадібно пожирала!