— Та що ж усе-таки відбувається з американськими письменниками? Говоріть ясніше.

— Нічого не можу вам сказати про давніші часи, бо мене тоді й на світі не було, але зараз з ними відбувається всяке. У певному віці письменники-чоловіки перетворюються на метушливих бабусь. Письменниці ж стають Жаннами д'Арк, тільки без її уміння боротися. І ті й ті вважають себе духовними вождями. Байдуже — ведуть вони кого-небудь за собою чи ні. Якщо вони не мають послідовників, то вигадують їх. І марно протестувати тим, кого вони назвали своїми послідовниками. їх звинуватять у зраді. Хай йому дідько! Чого тільки не буває з нашими письменниками! Але це ще не все. Є й такі, що намагаються врятувати свої душі писаниною. То найлегший вихід. Інших занапащають перші гонорари, перша похвала, перша критика, перша думка про те, що вони більше нездатні писати, перша думка, що вони нічого іншого не можуть робити, або ж, налякавшись, вони вступають до організацій, які думатимуть за них. Трапляється й таке, що письменник сам не знає, чого, власне, йому треба. Скажімо, Генрі Джеймс хотів розбагатіти. І, звісно, це йому не вдалося.

— А ви?

— Я маю багато інших інтересів. Я задоволений своїм життям, але мушу писати, бо якщо не напишу певної кількості сторінок, то життя втрачає для мене свою принадність.

— А чого ви хочете?

— р- Писати якомога краще і, пишучи, вчитися. А до того ж я живу й іншими інтересами й радощами.

— Полюванням на куду?

— Так, полюванням на куду й іще багато чим.

— Чим саме?

— Та багато чим.

— А ви знаєте, чого ви хочете?

— Так.

— І вам справді подобається те, чим ви займаєтесь зараз, — оце безглузде полювання на куду?

— Не менше, ніж відвідання Прадо.

— І ви вважаєте, що одне варте другого?

— Перше мені так само необхідне, як і друге. Не кажучи вже про інші речі.

— Звичайно. Інакше й бути не може. Але хіба це справді щось дає вам?

— Дає.

— І ви знаєте, що вам потрібно?

— Безперечно. І те, що мені потрібно, я маю.

— Але ж на це треба грошей.

— А я завжди можу заробити гроші, до того ж мені щастить.

— То, виходить, ви щасливий?

— Коли тільки не думаю про інших.

— Виходить, ви думаєте й про інших?

— Звичайно.

— Але нічого для них не робите?

— Нічого.

— Анічогісінько?

— Ну, може, трошки.

— Як ви гадаєте, ваша творчість варта, щоб нею займатись, вона може бути самоціллю?

— Звичайно.

— Ви певні цього?

— Цілком.

— Така певність, мабуть, дуже приємна.

’— Так, — відповів я. — Це єдина приємна річ у письменницькій роботі.

— Усе це починає звучати серйозно, — зауважила моя дружина.

— Бо це дуже серйозна тема.

— Бачите, він може серйозно дивитись на деякі речі,— сказав Кандіскі.— Я так і знав, що для нього мають існувати й інші серйозні проблеми, крім куду.

— Причина, через яку нині кожен намагається уникнути цієї проблеми, заперечити її важливість, довести, що займатися нею марно, що це вкрай важко. Необхідно поєднати багато факторів, щоб це виходило.

— Про що це ви?

— Про те, як можна писати. Про те, чого прозаїк може досягти, якщо він досить серйозний і йому щастить. Тут є четвертий і п’ятий виміри, і їх можна опанувати.

— Ви так гадаєте?

— Я це знаю.

— А коли письменник опанує їхтоді що?

— Тоді все інше не має значення. Це найзначніше з усього, що він спроможний зробити. Можливо, він зазнає невдачі. Але якийсь шанс на успіх у нього є.

— Таж це ви все говорите про поезію.

— Ні. Це куди важче за поезію. Це проза, якої ще ніхто ніколи не писав. Але її можна написати, без вивертів і шарлатанства. Без усього того, що не витримає перевірки часом.

— Чому ж її й досі не написано?

— Бо для цього потрібно надто багато факторів. Перше, потрібен талант, неабиякий талант. Такий, як скажімо, у Кіплінга. Далі потрібна самодисципліна. Самодисципліна Флобера. Далі повне усвідомлення того, якою може бути ця проза, й чисте сумління, таке саме незмінне, як, скажімо, еталон метра в Парижі, щоб не допуститися фальшу. Далі від письменника вимагається інтелект і об'єктивність, а головне — уміння вижити. Спробуйте поєднати оце все в одній особі та ще щоб вона переборола всі впливи, які тяжать над письменником. Найважче для нього — через брак часу — вижити й довести свою роботу до кінця. Як би я хотів, щоб ми мали такого письменника й могли читати його книжки. Ну, а тепер, може, поговорімо про щось інше?

— Мені цікаво вас слухати. Звичайно, я не з усім згоден,

— Ну, звичайно.

'і'ч — А може, вип'ємо по чарці? — спитав Старий. — Вам не здасться, що чарка тут зарадить?

— Ні, ви спершу скажіть мені, що саме, що конкретно за-лапащає письменників?

Я вже стомився від цієї розмови, яка перетворилась на інтерв’ю. Ну, гаразд, дам йому інтерв'ю, і кінець. Тепер, перед сніданком будувати фрази із тисячі невловних понять — це казна-що!

— Політика, жінки, спиртне, гроші, честолюбство. І так само відсутність політики, жінок, спиртного, грошей і честолюбства, — глибокодумно відповів я.

¹ — Ну, тепер воно й справді все ясно, — зауважив Старий. — Тільки-от спиртне… Ось чого я не розумію. Це завжди видавалось мені безглуздим. Як на мене, це слабкість характеру.

— Це просто спосіб завершити день. У цьому є свої переваги. Скажіть, вам ніколи не хотілось змінити свої погляди?

— Давайте по одненькій, — сказав Старий. — Агов, М’Венді!

Старий ніколи не пив до сніданку, хіба що забувшись, і я розумів, що він намагається порятувати мене,

— То давайте всі вип'ємо, — запропонував я.

— Я не п'ю, — відказав Кандіскі.— Піду до машини й принесу свіжого масла на сніданок. Щойно з Кандоа, несолоне. Чудове масло. А ввечері посмакуємо на солодке однією віденської) стравою. Мій кухар навчився добре готувати її.

Він відійшов, і моя дружина сказала:

— Ти говорив страшенно глибокодумно. Що ти там казав про жінок?

— Яких жінок?

— Ну, коли говорив про жінок.

— Нехай їм біс! — відказав я. — Це ті, з якими зв'язуєшся, коли буваєш напідпитку.

— То он що ти тоді робиш!

— Та ні.

— Я не зв'язуюсь ні з ким, коли п’яна.

— Ну годі, годі,— сказав Старий. — 3 нас ніхто ніколи не буває п'яним. Господи, як цей чоловік любить побалакати!

— Після бвани М'Кумби він ще не мав нагоди виговоритись.

— На мене напала словесна дизентерія, — мовив я.

— А як бути з його ваговозом? Чи витягнемо ми його на буксирі, не поламавши нашого?

— Та витйгнемо, — сказав Старий. — Коли наш повернеться з Хандені.

Потім, коли ми сиділи під зеленим тентом у затінку розлогого Дерева і під приємнимй повівами вітерцю уминали свіже масло, січеники з м'яса газелі й картоплянё пюре, зелену кукурудзу

та консервовані фрукти на солодке, Кандіскі сказав нам, чому в цьому краю так багато вихідців зі Східної Індії.

— Бачите, під час війни сюди було перекинуто індійські війська. їх вивезли з Індії, бо англійці боялись нового заколоту* Вони запевнили ага-хана, що оскільки індійці воюють в Африці, то можуть вільно селитися тут і приїжджати в справах. Вони не можуть порушити обіцянки, й індійці перебрали країну від європейців до своїх рук. Вони тут нічого не купують і відсилають усі гроші до Індії. Коли вони заробляють купу грошей і вертають додому, то на їхнє місце наїжджають бідні родичі І далі грабують країну.

Старий слухав мовчки. Він ніколи не став би сперечатися з гостем за столом.

— То все ага-хан, — сказав Кандіскі.— Ви американець. Так ви нічого не знаєте про ці витівки.

— Ви воювали під командуванням фон Леттова? — спитав його Старий.

— Від початку й до кінця, — відповів Кандіскі.

— То був хоробрий солдат. Я захоплювався ним.

— А ви воювали? — спитав Кандіскі.

— Так, — відповів Старий.

— А я невисокої думки про фон Леттова, — сказав Кандіскі.— Так, він воював. І краще за інших. Коли нам потрібен був хінін, він наказував здобувати його в бою. Як провіант і спорядження. Але потім перестав дбати про своїх солдатів. Після війни я був у Німеччині. їздив туди клопотатися про відшкодування збитків. «Ви австрієць, — сказали мені,— тож і дійте через австрійські інстанції». Я поїхав до Австрії. «Навіщо ж ви воювали?» — спитали мене там. — Ми не можемо брати на себе відповідальність за це. Скажімо, ви поїдете воювати до Китаю. То ваша особиста справа, і ми нічим не можемо допомогти».